Каміння під косою

Робив усе механічно, механічно проковтнув обід, сяк-так від­був додаткові години в ХПЗ і лишень тоді ожив, коли вийшов за залізну браму. Додому, додому! Може, якраз баба вже вернулася? Правда, казала, що вернеться щойно за кілька днів, але може... може...

І хлопець спішив, аж йому дух забивало.

Та хата стояла сумна і тиха. Не стріла його про­мінчиком світла крізь знайому щілину у віконниці, не врадувала струмочком диму, що завжди в таку годину кучерявився над комином, а незамкнена хвіртка під по­вівами вітру жалісно схлипувала на іржавих завісах і клацала замком, наче залізними зубами. В хаті ж на Андрія війнуло холодом, неладом і пригноблюючою пу­сткою, як буває по виносі домовини.

Хлопець мляво взявся за сікач, щоб нащипати трі­сок на розпал, але, повагавшись, покинув усе, пова­лився одягнений на свою канапу і заснув мертвецьким сном.

Прокинувся від холоду, але голову мав свіжу, хоч її напевне і в сні не покидала думка про нещастя, бо, сівши на постелі, ясно знав, що сталося. Не знав ли­шень, котра година. Засвітив світло, вийшов на вулицю і по черзі, яка вже збиралася біля колонки та по окре­мих постатях, що спішили або вгору, або вниз вулицею, зміркував, що мусить бути приблизно шоста.

Розпалив, опорядив хату, зварив снідання, вмився, з'їв і вийшов з хати. Міцний сон і миска кулешу під­кріпили його й оживили надію на те, що баба таки вернеться. Адже казала, що це з нею не вперше. Треба лишень витерпіти. Але за що її забрали? За що?!

Чотири дні хлопець виходив з хати бадьоріший, а перед сніданком відновив у собі занехаяну в часи поне­вірянь звичку — молитися. І кожного ранку він вірив, що, повернувшись увечері, вже застане бабу в хаті. Але кожного вечора стрічало його болюче розчарування: хата стояла темна і холодна, а в хаті царювала мовчазна пустка.

А тим часом хтось там десь там з якихось там при­чин врешті вирішив пригадати закон про оборону праці малолітніх, і учнів повідомили, що це — їхній останній день на ХПЗ. Як водилося, скликали збори, на яких виступив секретар комсомольського осередку і в годин­ній промові розказав про надзвичайне, радісне життя мо­лоді в Радянському Союзі. Широко розписувався про батьківську опіку партії й уряду, що її не має молодь в жодній капіталістичній країні світу. Врешті скінчив тим, що, хоч навіть і неповнолітні в комуністичній державі рвуться на допомогу батьківщині і працюють для неї у заборонені години, то партія й уряд не за­бувають про закон і змушені позбавити молодь цієї приємности, бо здоров'я молодого покоління — най­дорожче, що може бути. Однак, відмовляючись від допомоги учнів фабзавучів в ХПЗ, партія й уряд на­діються, що ці учні ввесь свій надмір сил та охоти до праці перенесуть на науку і на засвоєння фахів у школах.

Після секретаря виступали ще партійці й комсо­мольці з робітників, і мітинґ затягнувся на дві години. А по ньому почалася врочиста роздача додаткових пайків і премій. Одержували їх майстри, одержувала частина робітників і кілька неповнолітніх, а серед них — Андрій. Решта мусіла вдоволитися словесною подя­кою і запевненням у батьківській опіці партії й уряду.

Андрій дістав півлітра олію, кілограм чорного хлі­ба, два кілограми пшона, півкілограма цукру і двадцять карбованців грішми. Правда, олій мало не пропав, бо хлопець не мав пляшки. Але якийсь робітник змилосердився і дав йому півлітрівку від горілки, і дорогоцінний товщ[50] був урятований. А в школі в цей самий день після обіду виплатили також стипендію, так що Андрій повертався додому справжнім багачем. Торба такого добра і п'ятдесят карбованців грішми за пазу­хою — це ж не жарт! І, цупко тримаючи торбу та притискаючи нею сховані за пазухою гроші, він радів. Цим разом був уже певний, що застане бабу вдома. Не могло ж бути, щоб такий великий життєвий успіх обійшовся без її присутности!

Але дарма! Лідія Сергіївна не вернулася, і хлоп­цеві стало ще сумніше, ніж у попередні дні. Кинув спересердя все на стіл, а сам сів і вгородив пальці у во­лосся. Як же це воно буде? Скільки ще цю бідну жінку триматимуть? Може б таки було краще не послухати її, а піти дізнатися, куди її забрали? Може їй треба було би якусь передачу передати? Завтра не поможе нікуди йти — вихідний день. Але післязавтра треба буде таки піти! Хоч, може, її ще й сьогодні вночі ви­пустять? Справді! Адже ті гаспиди ніколи людей серед білого дня ані хапають, ані звільняють. Усе вночі. Чисто, як вовкулаки! Так, напевне, й з бабою зроблять: узяли вночі — вночі й випустять. То хай же хоч у теплу хату ввійде і страву готову застане.

Лудячи себе цією іскоркою надії, хлопець узявся до роботи. Щипаючи сікачем тріски на розпал, не чув скрипу хвіртки і кроків на доріжці, а тому аж здри­гнувся, коли хтось постукав у двері. В грудях його щось йойкнуло від радости й несподіванки, і він притьмом кинувся у сіни.

— Ба..! — крикнув, з розмаху розчахнувши двері, й увірвав на півслові.

На порозі справді стояла стара жінка, але не та, якої він так чекав. У кожусі, у грубій кратчастій хустці, що вкутувала її з голови до колін, у чоботях і з ціп­ком у руках, і вона привіталася і, не питаючи дозволу, просунулася в сіни й завзято затупала ногами, щоб об­бити з взуття сніг. Поки здивований хлопець отямився, увійшла в кухню, зсунула з себе велику хустку, по­правила на голові меншу, чорну, й без запросин сіла на лавочку.

— Знову дохторшу забрали? — не то спитала, не то ствердила, й сумно зідхнула: — От, біда!..

— Вам — кого? — не дуже приязно спитав Андрій.

— Та за дохторшу питаю, — ні трохи не образилася жінка. — А прийшла тебе відвідати. Знаєш мене?

— Вперше бачу, — тим самим неприязним тоном сказав хлопець.

— Ну, а я тебе бачу щодня крізь вікно, — миро­любно пояснювала несподівана гостя. — Несторенчихою пишуся, а попросту то мене бабою Настею звуть. Наша хата по другий бік вулиці проти колонки, де ти воду береш. Та й почула оце, що дохторшу знову взято, і по­думала собі: "Піду до того сиротини та хоч добре слово йому скажу". Ти ж, бачу, сам один, як палець, остався і не тутешній, по всьому видно. Взяла тебе дохторша на кватирю, чи як?

Жінка виглядала добродушною і щирою, але й над­мірно цікавою.

— Я їхній внук! — уже зовсім сердито і зовсім непереконливо буркнув роздратований хлопець.

Відвідувачка сумно всміхнулася самими кінчиками старечих уст і зідхнула.

— Як внук — то й внук, — погодилася. — Тільки ж я дохторшу знала, як тебе ще й на світі не було, і покій­ного доктора, — царство йому небесне! — і дітей усіх.

Помітивши здивовано-недовірливий погляд Ан­дрія, Несторенчиха хитнула головою і продовжувала:

— Я ж у них на кухні шість літ робила, то як було не знати? Та й хто дохтора Чернявського у Харкові не знав? Знали його й поза Харковом. Там уже такий був — на цілий світ дохтор! Не було в нього того, що той, мовляв, пан, а то — мужик. Хто найбільше хворий — той на першому місці був. Дохтор Чернявський міг і самото губернатора у прийомній покинути, щоб яко­гось старця бездомного аж поза містом при дорозі ря­тувати. Пан був на всю губу і багач такий, що вдома п'ятеро слуг тримав, але й простого народу не цурався і по нашому так славно говорив, наче в селі виріс й іншої мови не знав. І дохторша ж, Лідія Сергіївна, — також. Було, — сохрани Боже! — їй "бариня" сказа­ти: так зчеше, так зчеше, що хоч у землю западайся. "По-своему, — питає, — говорити не вмієте?" Із тих вони, бач, були, що за Україну стояли, ще при царі. Інших, то й ганяли і в Сибір засилали, але Чернявського не зачіпали, бо вже дуже він великий дохтор був.

Несторенчиха задумалася і замовкла, сумно похи­туючи головою.

— Чудно воно на світі буває, — почала знову, роз­важаючи вголос: — один б'є і ріже без перебору, а дру­гий свого найлютішого ворога від смерті рятувати мусить. От, і дохтор Чернявський, для прикладу: вжеж, звісно, йому тієї комуни так було потрібно, як для нас коліхтівізації. Але, як почалася революція, забрали його у якийсь червоний лазарет отих антихристів лікувати. І лікував. Кажуть, одного найголовнішого комісара, — вже й забула, як йому на ім'я — від неминучої погибелі спас. Так той комісар, кажуть, йому таку броню видав, що від усякої напасти боронила. Написав, ніби, що Чернявський — правдивий "комуністичний дохтор", і ніхто йому ніякої кривди чинити не може. Але проти тифу, то й броня не помогла. Як кинулася пошесть, то не питала, хто червоний, хто білий, — косила усіх поспіль. А дохтор рятував і також не питав, чи християнин, чи антихрист. Доти рятував, доки й сам тифу набрався та й пішов з цього світу.

І знову відвідувачка замовкла, обтерла кінцями хустини кутики уст і похитала головою. А хлопець слухав її жадібно, боячись пропустити навіть однісіньке слово.

— Га! — продовжувала Несторенчиха. — Воно, мабуть, і краще покійному так, бо були б його, сяк чи так, розстріляли, як ото всіх багатих повистрілювали. І Лідії Сергіївни не пощадили б. Але ота броня, від червоного комісара у самий найбільший терор її врятувала. А по­тім, як вони вже переказилися трохи, то вчених так не зачіпали. Хіба там ще поміщиків та генералів чи яких купців. А дохторів, та вчителів, та всяких ні... ні... Ну, як його, у лиха, отих звуть, що машини всякі виду­мують та мости ставлять?

— Інженери?

— Еге ж, ніжинерів! Так отих знову до роботи при­ставили, бо ж там у них, у тих комуністів, сама голота була, що й підписатися не вміла. І Лідії Сергіївні якусь роботу дали у больниці[51]. А дім на Сумській все одно відібрали і в оцю халупину переселили. Але на вулицю не викинули, як інших. А Лідія Сергіївна в больниці щось зо три годи поробила, а потім, не знаю вже, чи сама покинула, чи звільнили її, й оце вдома сидить. Пенсію якусь має. Це вже знаю достеменно, бо разом у "Соцзабезі"[52] гроші беремо... Та вона тобі, либонь, усе це розказувала! — похопилася жінка.

Нічого того Андрій не знав, але признаватися соро­мився, тому знову збрехав неохоче і непереконливо:

— Та дещо там казала...

— Ох, вона не з тих, що люблять оповідати! — відразу підхопила баба Настя.