Так і вмер для мене письменник Лук'яненко.
Я побажав би того самого і його інтерв'юеру-пропагандону — й навіть більше: саме "в сортирі", але... забагато таких пропагандонів. Сортирів на всіх не вистачить...
Коли виникла ця "особлива професія" — пропагандони, які вливають у свідомість росіян ненависть до навколишнього "ворожого" світу, головним утіленням якого, уособленням всесвітнього зла, стала для них Україна?
За Єльцина такого не було. Черномирдін, колишній прем'єр Російської Федерації, а потім надзвичайний і повноважний посол в Україні, одного разу навіть сказав публічно щось добре про білені й обсаджені квітами українські хатки, які демонструють разючий контраст російському селу. Сам Борис Миколайович пустив в обіг фразу: вранці прокинувся — подумай, що ти зробив для України. На жаль, недовго ця фраза протрималася.
Пропагандони, що прийшли після Єльцина, нагромаджують гори брехні й. самі починають у неї вірити?
З піною на губах обзиваючи брехнею будь-яке слово правди.
Ну так, хто найголосніше кричить на базарі: "Тримайте злодія"? Сам злодій!
Українські "Гавроші" — це не вигадка українського телебачення.
Це справжня історія.
Сім'я, що опинилася в окупації в Херсоні, не кинулася зустрічати "визволителів" із квітами й слинявими поцілунками. Коли окупанти пустили вулицями переписувачів, які готували списки для "референдуму" про "приєднання до РФ", родина ховалася у власному погребі. Але що ближче підходив день "референдуму", то ясніше розуміли: сам не підеш голосувати — поженуть прикладами. Напишеш "ні" — дізнаються. Піддадуть приниженням, побиттям, катуванням. або. все, що завгодно. І вже стало не шкода ані власного будинку, ані садиби, ані свого заможного — до війни — побуту. Нашвидку зібралися й, кинувши все, виїхали. Чоловік — до Криму. Щоб звідти спробувати через Російську Федерацію доїхати до
Європи. Дружина з двома дітьми до Запорізької області — через пункт пропуску, ще до того, як його обстріляла снарядами "непереможна та легендарна". Вона й розповіла цю історію.
Опинившись в автобусі, що йде до Європи, усвідомивши, що вони вже не в окупації й можна казати те, що раніше суворо заборонялося, син раз за раз смикав за рукав сусідів по кріслу:
— Дядьку, тітко, слава Україні!
І сам же, не дочекавшись відповіді, підказував:
— Героям слава!
Мій друг, який телефонував мені на всьому шляху до Німеччини, потрапив не в Баварію, а в іншу німецьку землю. Отримавши сім-картку німецького "Телекому", я насамперед зателефонував йому.
З ангара, перегородженого поліетиленовими "стінками", вони вже вибралися. Якийсь час жили навіть у готелі — куди місцева влада могла поселити українських біженців, туди й селила. Могла й до готелю. А могла й один із поверхів місцевої лікарні віддати.
І зрештою соціальна служба знайшла для родини соціальне житло в багатоповерховому будинку, населеному людьми різних національностей.
Донька пішла до німецької школи. Але, виходячи з під'їзду, починає співати гімн України. На зло "руській" сусідці, яка мешкає на першому поверсі.
Російська Федерація, вдершись в Україну, сама зробила все, щоб викликати до себе ненависть. Навіть у дітях.
12 листопада.
Штайнберг — це в перекладі кам'яна гора. Зе (See) — озеро. Виходить, кам'яна гора біля озера.
Озеро власної назви не має. Його називають просто озером Штайнберга. Трохи кумедно: два географічні об'єкти, що беруть назви один в одного.
Озеро рукотворне. Колись тут виявили родовище бурого вугілля й почали розробку. Видобували й у шахтах, і відкритим, кар'єрним способом. І коли вибрали все вугілля, залишився глибокий котлован. Його заповнила вода струмків і підземних джерел, і вийшло казкове озеро, яке перетворили на місце для відпочинку — адже нічого в Німеччині не повинно пропадати даремно. Тепер тут є і яхт-клуб, і місця для купання, і навіть серфінг — майже екстремальний вид спорту для любителів осідлати хвилю.
Зрозуміло, ні хвиль, ні течії на озері немає, тому завдання вирішили від зворотного. Поставили високі стійки для троса, що рухається по колу, — хапайся за підвіску й серфінгуй. А дорогою ще й трампліни — стрибай. А поруч серфінг менший — для початківців.
Але й це ще не все: побудували на березі ажурну кулясту споруду заввишки з п'ятиповерховий будинок. Піднімайся нагору й милуйся озером. Але й тут є сюрприз для любителів екстриму: широка труба, що йде спіраллю від вершини споруди до землі. Сідай нагорі в цій трубі на сідниці й крутися по спіралі до самого низу. З якими ж ошелешеними обличчями та квадратними очима вискакують унизу з труби ті, хто ризикнув цю забаву спробувати.
Вхід на цю споруду платний, але квиток, за німецькими мірками, коштує недорого.
Звісно, на березі озера є і кафешки, і стоянка для транспорту — для тих, хто приїжджає своєю автівкою або — на кілька днів — своїм будинком на колесах.
А техніку, яка стала не потрібна, коли розробку вугілля завершили, залишили на майданчику на околиці Ваккерсдорфа, сусіднього села, до якого територіально належить Штайнберг-ам-Зе. Тепер це музей просто неба. І безкоштовний.
Є музей і в самому Штайнберзі-ам-Зе — будівля під дахом. Тут ми побували, коли перший бургомістр Ваккерсдорфа, тобто мер, влаштував ознайомчу зустріч із новими жителями села. І ми на цю зустріч отримали персональне запрошення поштою: шановна фрау, шановний герр і так далі.
У цьому музеї й познайомилися з історією села та розробки родовища.
Наш ноутбук, який ми взяли з дому в останню хвилину, знадобився на двісті відсотків. Танштайн — чудове місце, але нас убивала відірваність від цивілізації. І вже в червні почали шукати можливість переїзду.
З'ясувалося, спочатку треба отримати дозвіл від районної влади на оренду житла. Він дійсний протягом року й на території всієї Баварії. А якщо не встиг знайти житло протягом року? Нічого страшного — дадуть новий дозвіл.
Ми його отримали й почали писати всюди, куди тільки могли придумати. Але марно. І дружина запропонувала: давай поставимо оголошення на цифровий портал реклами, товарів і оренди житла.
І ми це зробили. Написали чесно: українські біженці, живемо в Танштайні, шукаємо житло, гарантуємо охайність і порядок. Портал пропонував додати ще й ілюстрацію. Трохи повагавшись, поставив власне фото, яке дружина зробила ще в Регенсбурзі. Дуже вдале фото. Подивіться, мовляв, у ці чесні очі майбутнього орендаря. І спрацювало!
Село з автобусним сполученням за півгодини від райцентру. Ми орендуємо перший поверх невеликого будинку: дві кімнати та кухня.
Це чисто німецька історія. Мама нинішньої господині, Марії, переїхала до будинку для людей похилого віку, а її будинок залишився порожнім. Але ж якщо його не опалювати, він буде сиріти, обростати пліснявою й потихеньку ставати непридатним для життя. Та й перебування мами в будинку для людей похилого віку теж коштує грошей. Тому краще здати будинок в оренду.
Ми за оренду не платимо жодної копійки — гроші виплачує соціальна служба напряму Марії. Наш обов'язок — щомісяця пересилати Марії показання лічильників: електрика, газ, вода. А що там далі — це вже її турбота.
Марія та її чоловік Георг живуть у райцентрі, але з'являються тут майже щодня. Тепер цей будинок став для них заміською дачею. Нам вони не заважають.
Інтернету в хаті немає, навіщо він літній людині. Але ми пристосовуємося: мобільний інтернет, смартфон, роздача на ноутбук.
І ще одна в мене маленька радість. Наталія Вареник, талановита поетеса, яка мешкає в Білій Церкві під Києвом, розпочала випуск антивоєнного альманаху. У листах скаржиться на постійні повітряні тривоги, на "шахеди" над дахами, що летять на Київ, на жах і безвихідь. Пише, що, може, й сама б уже виїхала, але... собаки. Вони ж як члени родини... Але альманах виходить. Я знову отримав голос.
А коли взявся редагувати для альманаху нарис письменниці з Полтави, познайомився ще з однією історією.
Нарис був завеликим за обсягом, але ж тема!
Тема була.
На самому початку безжальних обстрілів Харкова донька авторки була важко поранена на Московському проспекті. Була на межі життя й смерті, втратила багато крові, але, на щастя, врятували. І знайшлися добрі люди, які допомогли покласти її до хорошої клініки. Але що далі? Так і жити на милицях? І з вічним страхом у душі, який змушує від перших же звуків повітряної тривоги, від будь-якого голосного звуку стискатися в грудку, бігти світ за очі — а куди побіжиш на милицях? — з бажанням забитися в найтемніший куток.
І героїня нарису, тобто сама авторка, з розпачу рвонула до Європи. Сподіваючись на європейську медицину...
За кордон поїхала з чоловіком, але без доньки — та відмовилася. Зрозуміло: на милицях — у невідомість? Тобто батьки, так би мовити, поїхали на розвідку, а донька залишилася чекати результатів. Вже не в Харкові. При першій можливості батьки перевезли її до себе до Полтави.
Далі без зайвих подробиць розповідалося вже про те, як українських біженців, і героїню нарису разом із чоловіком у їхньому числі, зустріли у Словаччині після перетину кордону. І добре, що без зайвих подробиць, — скорочувати майже не треба. Ну й, зрозуміло, добре зустріли. Як усюди. Ми й самі це на власні очі бачили.
Але кінцевим пунктом обрали вони з чоловіком чомусь Словенію, Любляну.
Гаразд, героїні видніше.
Зате яку цікаву подробицю дала вона з Відня: в ресторані нас нагодували справжнім українським борщем!
Чудова деталь!
Але після Відня почалася якась нісенітниця.
У Любляні не знають, що з ними робити, й. здають до поліції.
Браво!
І ось сидять герої нарису в дільниці, хоча й не за ґратами, й слухають, як поліція веде з кимось розмови телефоном. І, звісно, ні слова не розуміють. Це вам не зрозуміла українська, хоч теж слов'янська мова. Але й поліція не розуміє ні їхньої української, ні російської, ні навіть англійської. Проте ситуація кудись рухається. Нарешті наших героїв ввічливо запрошують на вихід, саджають до машини й кудись везуть.
Виявляється, у Любляні теж є служба, яка опікується українськими біженцями.
І той же мовний бар'єр, що й у поліції! Але люди за столами, мабуть, переконані, що все роблять правильно: раз українці — значить, біженці, раз біженці — треба й оформити їх як біженців.
А потім — притулок для українських біженців, куди привозять героїв нарису.