птахи були живі, справжні.
Як він потрапив сюди?
Та як усі.
Як тут заведено.
Скільки може, людина після виходу на пенсію живе вдома, а потім. потім переселяється до будинку для людей похилого віку. Благо німецькі будинки для літніх людей не подібні до наших. Житло, машина, рахунок у банку — все переписано на дітей, щоб не платили зайвих податків для набуття спадщини. А сам — до будинку для людей похилого віку. У чудову окрему кімнату, схожу на номер у хорошому готелі. Свій душ, гаряча й холодна вода в кранах.
Та ні, до чого тут все це? Це в нього й вдома було. Але ж і самотність була також. І "у разі чого, нікому буде й кухля води піднести" теж було. Але ж, щоб і тут почуватися як удома, він взяв з дому все, що створювало б відчуття дому. Комп'ютер. Лазерні диски. Книги. Власні меблі — комп'ютерний стіл і величезна шафа явно були його власними, інші кімнати обставлені по-іншому.
А ще молоток і дрібні цвяхи — он скільки їх він забив у стіни.
Що він на них повісив? Картини? Рамки із фотографіями? Які-небудь дрібнички, що прикрашають інтер'єр?
Зараз на гвіздочках нічого немає — вони сиротливо стирчать зі стін.
Тільки дві речі залишилися на своєму місці: дешевий кварцовий годинник над комп'ютерним столом і півметрове дерев'яне розп'яття ліворуч від виходу на терасу. Ну й силуети ластівок на склі й годівниця для птахів за склом.
Годинник нагадував про те, що час уже почав зворотний відлік. Розп'яття втішало й примиряло з цією думкою.
Я дивлюся на це розп'яття й приміряю його відчуття на себе.
Розп'яття старе. Можливо, дісталося йому ще від батьків. Добре різьблення — різьбяр був майстром: виразна фігурка Ісуса з терновим вінком на чолі й відбитком страждання на обличчі.
Засинаючи, перш ніж заплющити очі, мимоволі кидаю погляд на це розп'яття. "Господи, віддаю себе в руки Твої"... Чи як там?
Коли зі стін знімають картини або рамки з фотографіями, на їхньому місці, якщо вони провисіли довго, залишається помітний слід. Ділянки стіни, які були закриті, мають інший відтінок.
Тут же, що поруч із гвіздочками, що ні, стіни мають колір абсолютно однаковий.
Кажуть, люди похилого віку, залишивши рідні стіни, живуть на новому місці недовго.
10 серпня.
Але ж трапляються в нашому гуртожитку й кумедні речі.
Точніше, напівсмішні.
Баварія живе мирним життям.
Але й про війну в Україні не забуває.
Раз на місяць проходить тестова перевірка систем сповіщення про повітряну тривогу. Нас попередили про це чи не першого дня: не лякайтеся, це просто перевірка — не справжня тривога. Хтось буркнув собі під нос: ми в Україні вже звикли.
Але одного чудового дня — справді, прекрасного: сяяло сонце, вершини хребта Баварський Ліс дихали спокоєм — всю нашу будівлю пронизав різкий, високий, а головне — невщухаючий звук, ще страшніший, ніж сирени повітряної тривоги. Він буквально розривав вуха. Від нього починали нити зуби, бігли мурашки шкірою, хотілося летіти стрімголов до ланів і лісів, що оточують Танштайн.
Мешканці нашого гуртожитку вискочили з кімнат і заметушилися в спільному коридорі: що це? Звідки? А звук йшов звідусіль. Ні, не сирени повітряної тривоги, що завивають здалеку, а щось усередині самої будівлі. І хтось збагнув: пожежна тривога! Але ні вогню, ні диму не було! І одні з дверей, що виходять до спільного коридору, залишалися зачиненими.
І раптом звук замовк.
А двері наприкінці коридору так і залишилися зачиненими.
Як виявилось, за цими дверима все й сталося.
Заселеній до цієї кімнати літній подружній парі доглядач будівлі, хаусмайстер, видав електроплитку й електричний чайник. Пластмасовий. Щоб не ходили через кожну дрібницю до спільної кухні. І цього чудового дня їм захотілося після сніданку чаю. Набрали в чайник води, клацнули вимикачем і поставили на електроплитку. Яку, як виявилось, забули вимкнути! Пластмаса чайника від гарячої електроплитки розплавилася, кімната наповнилася димом, і спрацював стельовий протипожежний датчик.
Ну, вимкнути чайник і електроплитку — це вони зрозуміли. І відчинили двері, що виходять на терасу. Дим вивітрився, датчик перестав видавати сигнал тривоги, і несамовита сирена змовкла сама собою.
Ну. люди похилого віку. Що з них візьмеш... І за кілька днів хаусмайстер приніс їм нового, саме такого, як і колишній, електрочайника.
А ще за кілька днів всією будівлею знову завила сирена пожежної тривоги.
Вони знову поставили чайник на ввімкнену електроплитку.
А в мене тим часом зав'язалося знайомство з місцевим жителем. Зав'язалося випадково, але чимось ми один одного зачепили. З'ясувалося, він гітарист. І навіть власну студію звукозапису має. Ба більше, мабуть, і на сільських святах "при замку" грає.
А я йому розповідав, яким ковтком свіжого повітря стала колись поява в СРСР платівок "Бітлз", а згодом і Елвіса Преслі — бо теж гітаристи.
Потім спало на думку, що треба за наступної зустрічі взяти в нього електронну адресу й надіслати української музики. Якої? Та звісно, хвацьку "Підманула, підвела" насамперед, а далі...
Але тут нас із дружиною закрутили інші клопоти й турботи.
Частина 8. Без права голосу
17 вересня.
Звершилося. Мене позбавили права голосу.
Першим перекрив доступ луганський сайт.
Ну звісно, вони ж тепер — Росія. І ніякої війни в них немає, байдуже, що саме вони й стали формальним приводом для вторгнення Росії в Україну. І ніякої України для них більше не існує! А тут якийсь дивак пише! І не просто пише — засуджує російську агресію. Якої, авжеж, теж немає! Лише СВО, маленька спеціальна військова операція, а ніяка не агресія, та й то — аби поставити знахабнілу Україну, яка уявила себе європейською державою, на місце. Біля параші... Ату його, цього писаку!
Поганою мітлою!
Мою публікацію про перший день війни вони ще сяк-так стерпіли.
Щось у ній правили, щось скоротили, але, як то кажуть, не смертельно. Зате з гордістю мені сповістили: в нас свобода слова!
Проте публікація про баварську глибинку стала останньою краплею. З неї викинули все, що я говорив про українських біженців, які опинилися тут не з власної волі, і всі слова на засудження РФ викинули теж. Залишили лаковану картинку.
Звісно, я й сам знав, що пишу лаковану картинку. Але крізь лак було видно український біль. А його викинули, натомість мені повідомили, що відтепер я не маю вільного доступу до сайту — тільки за рішенням редакції.
— І це у вас називається свободою слова? — запитав я у відповідь. І зажадав видалити публікацію.
— Як це, видалити? — здивувалася редакторка. Вона-бо звикла, що автори, щойно побачивши себе надрукованими, аж підстрибують від захвату.
— А ось так, видалити! Я б і сам це зробив, якби ви не закрили мені доступ: мені лакована картинка не потрібна. І все, що я публікував раніше, — видаліть. Не хочу, щоб моє ім'я хоч якось пов'язували з вашим проросійським сайтом.
Другим став запорізький сайт.
А ці з чого?
Хіба не вони самі сидять під російськими ракетними обстрілами?
Але ні! Виявилося — про війну й у них зась! Ану ж бо велика Росія образиться! І не захоче після Луганська й Донецька прийняти до своїх велелюбних обіймів ще й Запоріжжя?..
Залишилося тільки листування.
"Ти ж народився й виріс у Росії, то навіщо херню пишеш?! Або ти геть зомбований, як уся молодь українська, хоч тобі далеко вже не шістнадцять, або отримуєш дуже хороші гроші за свої пасквілі. Хто перший почав, хто пролив першу кров на Донбасі, хто захотів силоміць запровадити українську мову в російськомовних регіонах? Хто підніс бандерівців, прислужників фашистів, у герої нації?"
Хто це написав?
Той самий мій друг, який підтримує війну проти України.
Зате все одразу стало на свої місця: я отримав відповіді на питання, які мене мучили, коли писав: "Російської національності більше нема".
Повагавшись, вирішив відповісти:
— Вітаю! Тест ти пройшов з оцінкою "відмінно"! Хоча від образ міг би й утриматися.
Значить, совість моя чиста! Я правильно написав: Росія не здригнеться й не жахнеться скоєного. Тієї Росії, в якій я народився, виріс, здобув першу вищу освіту, служив і працював, більше немає. І росіян більше немає — залишилися самі лише орки. Хто такі — подивись у "Вікіпедії", там і картинка є.
А ще краще — одразу в дзеркало глянь.
Але тобі з Сиктивкара видніше, ЩО відбувається "насправді", ніж мені.
Це ж укрофашисти вдерлися до РФ, оточили Сиктивкар і тепер рівняють його із землею з усіх видів зброї.
Це ТОБІ довелося, КИНУВШИ ВСЕ, тікати з-під обстрілів кудись до Гренландії й вчити там ескімоську мову, бо ескімоси чомусь не знають російської.
До речі, ти живеш у Республіці Комі й навіть не здогадуєшся, що у народу комі теж є своя мова, але вони зобов'язані говорити російською, бо ТИ там живеш.
Це, дорогий мій, — великодержавний шовінізм, тобто той самий фашизм. Але... цього ти не бачиш. Зате тобі "видніше" все, що у сусідів. Бо у вас, орків, замість голови працює зомбоящик, а замість очей — портрети Путіна.
Той літній німець із мого "Баварського циклу", який підсів до нас на автобусній зупинці, був, звісно ж, бандерівцем. А за слова "Путін — це Гітлер" йому, авжеж, дуже добре заплатили. Чи це тобі платять за ненависть до сусідньої країни? То чого ж ви заслуговуєте у відповідь?
Ви, коли дістали по зубах під Києвом, заходилися нищити Харків — першу столицю радянської України й столицю російськомовної України.
Ви стерли з лиця землі Маріуполь, Сєвєродонецьк — теж російськомовні міста й міста з російським населенням, — стираєте Миколаїв, підбираєтеся до Одеси, яка 2014 року скандувала: "Фашизм не пройде!"
Але, на жаль, фашизм "пройшов" і прийшов — російський ФАШИЗМ. Це про вас Олександр Сергійович Пушкін ще двісті років тому написав: "В чужой п*зде соломинку ты видишь, а у себя не видишь и бревна".
Ви "укрофашистів" убиваєте? Орки! Ви вбиваєте всіх: росіян, російськомовних, мирне населення, жінок, дітей, старих. Ви гірші за фашистів — ви орки.
І бурятам, яких кинули воювати в Україну, з висот Саян видніше:
"Ми прийшли звільнити вас від Зеленського!.. А що, у вас тут навіть електрика є?"
В Україну під виглядом борців із фашизмом прийшли нелюди — вбивці. Не справа літератури розпалювати міжнаціональну ворожнечу й ненависть між народами, але це ВИ прийшли до чужої країни, до краю накачані ненавистю.