Коти зібралися під дверми, нявчать і не розходяться: тобто, господиня вдома. Викликали дільничного, той викликав слюсаря – виламали замок. А вона лежить у дверях горілиць: притомна, але геть слабка. А якби, раптом, залишила відкритим газ? По телевізору чи не щодня показують, як вибухають цілі під' їзди…"
Ганна Макарівна і сама відчувала, що далі так не можна і треба щось змінювати. Останні родичі по батьківській лінії доглядати капризну тітку відмовились; зі сторонніх доглядальниць, яких вона останнім часом наймала одну за одною, жодна не затрималася; патронажні сестри забігали ненадовго і не кожного дня, а падіння і застуди почастішали. Головний лікар, якого вона вважала своїм учнем, надавав їй тимчасовий притулок на стаціонарі, але вона так замучила його і персонал своїми напучуваннями, що, зрештою, він порадив їй перебратися до будинку престарілих.
І ось, нарешті, з Рязані приїхав її жданий Лесик. Він з'явився з пишним букетом, здоровезним кавуном з базару, паличкою "салямі" і двома пляшками горілки. Розчулена тітонька не забарилася попроситися до нього жити. "Не переймайся клопотом. Що я супу собі не зварю? Я й супровідницю до Москви знайшла". Лесик замислився: він досі не був певен: хто ж насправді його мати? Феня, що офіційно називалася мамою, його не балувала, натомість тітонька Ганна панькала, як котика. Він зателефонував дружині, але та категорично відмовилася від владної свекрухи. Зрештою він висловився прямо: "Тётушка, у тебя совсем крыша поехала. Как мы тебя назад отправим, одну?"
Його трусило від нестачі в організмі алкоголю. Він заповнив горілкою кришталевий бокал, виставлений на стіл для красоти, і майстерно перекинув його вміст прямо у шлунок. Посидівши хвилинку, він проковтнув дві пігулки нітрогліцерину.
— Що, ти, ото робиш? Чи здурів? – перелякалась лікарка.
— Не турбуйся, тітонько, усе випробувано, – це моє Но-Хау: і тонус піднімає, і серцю не дає зупинитися.
Ганна заціпеніла. Їй пригадався тираспольський вокзал, суцільне бомбардування, білявий німець з неба, і вона – з немовлям під розлогою акацією. Як же вона все життя пестила цього хлопчика, як оберігала! Згадала і, похнюпившись, замовкла.
Лесик, як приїхав п'яним, так п'яним і поїхав, а старенька, залишившись сама, замислилась про хороше: ювілей! Дев'яносто років тому, двадцять третього жовтня за старим стилем і сьомого листопада за новим, коли сільська фельдшерка, разом з усім народом, відзначала п'яту річницю Жовтневої революції, роди у Степані Лелеки прийняла сільська баба-повитуха. Так їй і повезло, що святкування дня народження завжди співпадало з головним державним святом. Оце тільки в останні вісім років, після уходу Петра Васильовича в кращі світи, вона нічого у цей день не влаштовувала.
"І чому б мені цьогоріч не відзначити ювілей у ресторані? Не усі ще забули Сьоме листопада. Запрошу лікарів, головного лікаря, міське керівництво… І обов'язково голову обласної адміністрації: так вже він схожий на Петра Васильовича у молодості!" Ганна Макарівна глянула на портрет, що красувався на серванті. "Ах, Петре, Петре Васильовичу! Любове моя! Яке ж то було щастя бути поряд з тобою! Таке шалене кохання, як у нас з тобою, не кожному дано… А чи була я до тебе справедливою, чуйною? Чи жаліла тебе, чи пестила? Звісно, змолоду ми помучили одне одного, але ж як наверстали! Хіба я тобі не годила! Оце, лише насмілилася дорікнути злою вигадкою стосовно концтабору. Якби ж то була правда, то наші органи б вистежили; хіба від наших органів хоч хтось сховався?"
У шифоньєрі досі зберігався її твідовий костюм кольору "кава з молоком", зшитий з нагоди захисту дисертації, у якому вона реєструвала шлюб з Петром Васильовичем, відзначала своє призначення доцентом і відвідувала різні офіційні заходи. Вона освіжила його у хімчистці, і він став неначе щойно зшитий. "М'якенький як мої котики. Буде мені там в ньому комфортно" – спало на думку. Вчитель, про всяк випадок, наструнчив гітару: їй схотілося здивувати гостів "Червоною Рутою".
Усе складалося якнайкраще, окрім здоров'я. До свята залишалося чотири місяці, а вона, останнім часом геть послабшала: навіть суп стала варити раз на три дні. Перестала ходити до магазину, вдома постійно падала і подовгу лежала на підлозі. Коли хтось допомагав їй встати, впевнено підбадьорювала: "ми, баби, – живучі!". Як лікар, вона розуміла: без доглядальниці не обійтися, і вже з рік шукала серед знайомих медсестр-пенсіонерок порядну жінку. Але – чи то вона була занадто вередливою, чи платила скнаро, чи сиділки виявлялись нетерплячими – жодна більше трьох місяців не затрималась. Нарешті до неї завітала добра знайома, колишня медсестра, Бела, яка без церемоній уклала з нею Договір довічного опікування на умовах успадкування квартири й усього-усього майна разом з дачею і гітарою: її молодша донька якраз нагострилася заміж і було доречно подбати їй про власне житло. Бела виявилась неабияк вправною, і чотири місяці терпеливо доглядала примхливу і гонористу підопічну. До славного ювілею Гана Макарівна не дожила тиждень. З вечора помила голову, укуталася у полотняну сорочку від мами і лягла горілиць, покійно склавши руки на грудях. У ногах на стільці вивісила свій твідовий костюм кольору "кава з молоком": мовляв, поховайте мене в ньому.
Перед засинанням встигла побачити дивне марево: начебто стоїть вона у вінчальному вбранні на верхній палубі теплохода "Грузія", і з під ніг її круто у височінь, до самого неба здіймається синє море. Поряд – Петро Васильович у військовій формі. Він простягає їй руку, намагається узяти за лікоть і пригорнути до себе, але якась прозора, але цупка, пелена, напнута поміж ними, заважає йому це зробити… Таке видіння Ганна забрала з собою.
Доглядальниця Бела дотрималась слова і організувала похорони відповідно заповіту: положила небіжчицю поряд з Петром Васильовичем, щоправда у більш демократичному вбранні ніж твідовий костюм, і за рік встановила гранітний надгробок з надиктованим їй зарані написом:
"Тут покоїться Лелека Анна Макарівна – ЛІКАР ВІД БОГА"
ПІСЛЯМОВА
Покинувши цей світ у 2012 році Ганна Макарівна уникла багатьох мук, які б наринули на неї, якби життя продовжилось. Перш за усе, прийшлося б їй оплакувати свого ненаглядного Лесика, який після неї пережив три інфаркти, шість років лікував рак гортані і помер в тій далекій Рязані, не сягнувши свого сімдесятиріччя.
Підступна і жорстока інтервенція Росії в Україну призвела б до втрати професійного й чисто людського спілкування з колишніми колегами, відомими лікарями, професорами і академіками, яке Ганна Макарівна пестила багато років. Не менш болісно вразила б її відмова донедавна вдячних пацієнтів вітати свою рятівницю з днем народження і іншими святами.
Але найстрашніше її б ошелешила звістка стосовно того чорного дня 24 лютого 2022 року, коли її названий правнук Дмитро, на якого вона так сподівалася, молоденьким лейтенантом у складі окремого підрозділу Рязанського парашутно-десантного полку висадиться у Гостомелі і разом з російсько-бурятськими алкашами-горлорізами вбиватиме мирних українців, терзатиме Київщину, Донеччину, Харківщину та за чотири роки кровопролитної війни в Україні вислужиться до майора і отримає орден з рук свого Верховного Злодія.
На щастя усього цього покійна не застала, тому й не довелося їй дійти гіркого висновку: ретельно вибудоване нею життя у Рязані, попри усі досягнення і втіхи, насправді було витрачене марно.