— Коли ви мене не замкнете, то я вам пороздаю з хати все до останньої крихти.

— То роздай!

— Та яке ж я маю право роздавати, коли воно не моє?!

— Тоді не роздавай.

— Коли ж не можу! Двом жінкам відмовив — і досі в серці пече. Як не дати, коли люди, може, по кілька днів у роті рісочки не мали?!

— То було дати!

Це скидалося на глум, але Лідія Сергіївна говорила цілком поважно і тим самим до решти збивала хлопця з пантелику.

— Коли б воно було моє — роздав би! — майже крикнув у розпуці. — Роздав би — і все!

Вона дивилася на нього тим самим холодним невблаганним поглядом і сказала спокійно:

— Тоді, Андрію, віддаю тобі все, що є в хаті, і дозво­ляю робити з ним, що хочеш. Роздавай!

— А тоді ж — як? — аж скорчився він, заломлюючи пальці. — Самим з простягненою рукою ходити, чи вми­рати з голоду?

— Це вже ти сам повинен вирішити: або сяк, або так. Але замикати тебе на ключ я не буду. Ганьба, хлоп­че, від правди ховатися!

Він подумав-подумав і зідхнув безнадійно:

— Пусте! Коли б і справді роздати все до нитки, то лихові не порадиш!

— А ні, Андрію, не порадиш. Кажуть, що на Украї­ні голодує двадцять мільйонів, а решта, за незначними винятками, півголодує. Адже й у містах тримають населення на півголодному пайку, щоб не було чим голодуючих підтримати. Тому, коли б навіть кожний півголодуючий схотів біля себе ще одного голодуючого прогодувати, то згинули б обидвоє. Проста математика, як бачиш.

— То, виходить, не давати нікому нічого — хай тих двадцять мільйонів виздихає, так? — ворожо глянув на свою благодійницю Андрій, нараз утративши до неї всю прихильність.

Лідія Сергіївна подивилася з докором на нього.

— По-перше, Андрію, люди не здихають, а вми­рають. По-друге, всупереч усякій математиці, тих двад­цять мільйонів не вимре. Кажуть, що ніби вмерло вже три мільйони, а вимре ще п'ять.

Голос її раптом задрижав, й очі вкрилися паволокою.

— Бачиш, Андрію, які круглі числа, — сказала глухо: — три мільйони, п'ять мільйонів... Кілька сот ти­сяч більше — кілька сот менше — яка різниця? Людські існування тепер кругленько на мільйони числяться...

Опанувала себе і продовжувала:

— А, по-третє, сину, в людській душі таки є щось божеське, і тому вона перемагає холодний розум: як чоловік не може дати всім, то бодай хоч комусь щось дасть, навіть собі від рота відірвавши. Я, он, сьогодні собаки пожалувала. Сидів біля хлопчика, такий страшний, такий худий, такий облізлий, а в очах — мука. Людина ж бодай іще заговорить, попросить, поскар­житься, а тварина — німа! І сидів той песик біля свого малого господаря і сидітиме біля трупа, поки і його не заб'ють...

Андрій аж тепер зрозумів, чому в оселедців були повідкручувані хвости і голови і чому була надломлена пайка хліба.

— А хлопець же ще був живий? — спитав.

— Доходив. Уже й їсти не міг. Що йому дала — пес також проковтнув.

Андрієві стало соромно і за своє питання і за тон яким воно було висловлене.

5

Чернявська й справді не давала хлопцеві дармувати, а й він не був з тих, яким треба було роботу загадувати. Коли поночіло, наношував води з колонки і, напнявши поверх піджачини потерту ковдру, обмотував ноти ган­чір'ям, брав напхану обрізками матерії стару подушку з канапи і йшов до найближчого "ларка"[36] на третій вулиці. Там займав чергу і стояв. Утомившись стояти, сідав на подушку і відпочивав. Часом навіть успівав задрімати на кілька хвилин, але здебільше мусів таки стояти і пильнувати свого місця, бо в черзі часто вини­кали сварки і навіть бійки, підчас яких установлений порядок ішов шкереберть. Бувало й таке, що наскакувала міліція, розганяла чергу і погрожувала арешту­вати всіх, хто з'явиться під крамницею перед шостою годиною ранку. Досвідчені люди, правда, в ті погрози не дуже вірили, ховалися за рогами вулиць і, виче­кавши, поки міліція зникала, знову спішили формувати чергу. В таких випадках виникали найгостріші непорозуміння: одні намагалися встановити попередній поря­док черги, інші, що прибігли скоріше, доводили, що тут не театр, нумерованих квитків нема, і кожен мусить стояти там, де зайняв місце.

П'ять ночей Андрій ходив у чергу, вистоюючи до четвертої-п'ятої години ранку, коли його приходила змінити Лідія Сергіївна. Тоді біг додому, з'їдав мищину пшоняної чи ячмінної юшки і валився на канапу. По без­сонній, проведеній на морозі ночі, засипляв твердим сном і прокидайся аж в полуднє. Господині в цей час уже не бувало, а кілограм комерційного глевтяка за всі п'ять ночей лишень двічі з'являвся на столі. Інших три ночі терпінь скінчилися невдачею, яку доводилося латати здобутими двома кілограмами і тим, що давалося на картки.

Виспавшись, Андрій з'їдав шматочок хліба, запивав жолудевою "кавою" і порядкував у хаті. Другого ключа так і не знайшли, тому, хоч-не-хоч, Лідія Сергіївна таки залишала хвіртку замкненою, а ключ брала зі собою. Та це не принесло хлопцеві бажаного спокою. Навпаки, він рухався у постійному напруженні, вичі­куючи стукоту в браму. А, почувши його, безсило сти­скував кулаки і зціплював зуби. Соромився себе, бри­дився собою за те, що так підло ховався перед люд­ською бідою. Вже краще вийти і крикнути, що не дасть нічого, ніж сидіти схованим, як щур у норі.

А хвіртка, наче чулий музичний інструмент, вираз­но передавала душевний стан людей, що до неї добу­валися: раз озивалася боязко і тихо, другий раз без­надійно ридала, а то знову тряслася від божевільної розпуки. Ні, Андрієві не треба було виходити і дивитися — він і крізь подвійне віконце і закриту хвіртку бачив, чув і розумів усе те, що діється на вулиці. Що робити? Боже, що робити?!

І раптом прийшла йому в голову щаслива думка: він не буде роздавати по скибочці й по дрібочці. Він зби­ратиме кожного дня по окрушині, а тоді віддасть усе комусь одному. Хоч одного нагодує досита! В дитячій наївності він одразу так і почав робити: почувши стукіт, відрізав малесеньку скибочку хліба і кидав її у ворочок з газетного паперу. Це заспокоїло його сумління.

Але Лідія Сергіївна натрапила на ворочок і спи­тала, що це має означати?

Андрій зніяковів.

— Та це я для голодуючих, — почав пояснювати. — Все думаю про ту молодицю з дітьми і про матір з молодшими братами... Як роздавати по крихті одному й другому, то це нікого не спасе. То я собі придумав призбирати більше і бодай одного голодного нагодувати досита.

Вона подивилася співчутливо і мовчки поклала во­рочок назад.

— Ви, бабо, наче гніваєтеся?

— Чого б мені гніватися? Намір маєш добрий, але диявол з-під кремлівської зірки лишень кпить собі з нього. Він кпить з усього і кожний найкращий задум може під сумнів поставити: добро це, чи зло?

— Хай ставить. Мені до того байдуже.

— Бо не думаєш глибше, хлопче. Збираєшся одного нагодувати. А диявол спитає: "Чому лишень одного? Де ж справедливість?"

— Виходить, і ви несправедливо зробили, мене на вулиці піднявши?

— У тім то й біда, Андрію, що тепер не розбереш, що справедливо, а що — ні. Ти в мене майже три тижні, і за цей час я могла майже двадцятьом хлопцям дати по одному дневі тепла і трохи їжі. Отже, справедливо я роблю, чи ні?

Андрій відразу насторожився.

— Не розумію вас, бабо, — сказав ображено. — Може, ви жалуєте, що тримаєте мене, то я піду собі.

— Знову на втіху дияволові, бо він тоді скаже: "Могла бодай одного врятувати, а, пропускаючи що­денно нового через хату і виганяючи його, щоб обігріти іншого, не врятуєш нікого".

— Страшно вас слухати, бабо! — признався він. — Виходить, і так зле, і так недобре. То як же тоді? Не робити нічого? Стояти, склавши руки і дивитися, як люди з голоду конають?

— Ти, Андрію, лишень умираючих з голоду бачиш — селян. Ти їх жалуєш і навіть розумієш, що в їхній масі вмирають не самі одиниці, але й хліборобська не­залежність. Але народ складається не з самих селян. Крім них, є ще й промисловці, купці, політики, військовики, духовенство, науковці й мистці. Всі вони ста­новлять підвалини окремішности й незалежности нації. І цих ти серед голодуючих не побачиш — їх уже зни­щили по тюрмах і засланнях, а тим, що лишили на волі, приготували ще гіршу від смерти долю: змусили служити на користь нищителів народу і незалежности. Смерть мільйонів — завжди трагедія, але вона могла би перетворитися і в тріумф, коли би пішла для добра нації, для слави, як смерть спартанців, про яких ти напевне не чув, але про яких мусиш прочитати? І в часи Нерона тисячі християн також гинули на аренах, на хрестах і кострищах, але з їхньої жертви, з їхньої крови й стійкости росла така сила віри, що змушувала тремтіти підвалини пекла. Тепер, навпаки, гинуть міль­йони, а сатана регоче, бо на їхніх кістках скріплює свою твердиню. Тому, Андрію, не зарадить лихові торба хліба, ані тисячі торб, ані сотні тисяч, якщо вони присиплять наше сумління. Тут потрібно знову жертв крови, ще численніших, ніж жертва голоду. І на них треба приготовити наші серця і нашого духа.

Андрій слухав уважно, стараючись затямити кожне слово, і щось дивне діялося в його душі. Так з ним іще ніхто не говорив. І коли Лідія Сергіївна замовкла, за­кінчив у думках:

"І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі".

Підо впливом цієї розмови він ходив два дні. Пово­дився, як звичайно: щось майстрував у хаті, ходив у ве­чері по воду, вночі займав чергу по хліб, повертався на світанку і лягав надолужувати безсонну ніч. Навіть відрізував скибочки і кидав їх до ворочка, але думка його не відривалася від нових відомостей, про які він раніше не мав ніякого поняття. І лишень перед пово­ротом Лідії Сергіївни цікавість його скеровувалася в інший бік: чи виходила баба щось у йото справі, чи ні? Але жінка, повертаючись, не казала нічого, а він розу­мів, що й питати зайво. Коли би були якісь новини, — добрі, чи лихі, — вона сказала би. Коли ж не казала — значить нема, поки що, нічого.

Вечеряли мовчки, а по вечері Андрій не мав часу на розмови.

Та на третій день, коли випав вихідний, і обоє си­діли вдома, хлопець не витримав і почав просити різ­них пояснень: про спартанців, і про тих знищених лю­дей, яких не було серед голодуючих. І Лідія Сергіївна дуже уважно йому розповідала про все, що його ціка­вило.