На довершення прийшли вістки про трагедію Базару, й це мене добило цілком. Світ перетворився для мене в пустелю без доріг, без мети і без пристановища.
І тоді я, поклавши в кишеню кілька різних документів, пішов, куди очі дивилися. Байдужісенько мені було, що мене впізнають, впіймають і замучать — нічого не було страшно. І напевне тому, що я не тікав, небезпеки виминали мене, а смерть не бачила ніякої приємности в надбанні такої душі, яка вже й без смерти була майже мертва.
От так почалася моя безконечно-довга тулячка, й однією з її етапів був табір над рікою Алдан.
* * *
Якщо казати правду, то ніяких страшних несподіванок каторжне життя мені не принесло. Було воно дуже важке, але я вже знав його наперед і з оповідань бувальців і з дедуктивних розважань. І через те, що я не тільки собі його вірно уявляв, але й готувався до нього протягом довгих років, воно мене ані не злякало, ані не зламало. Бігло воно звичайними рейками: непосильна праця від ночі до ночі, гірше, ніж рабське, безправ'я, голод, бруд, знущання, нічні алярми й труси, а позатим — морози й вітри, що кпили собі з нашої арештантської одежі й упікалися до шпіку костей.
Через три, чи чотири дні після нашого прибуття до "Кугурчі" приведено туди ще один невеличкий етап, властиво, велику групу, складену переважно з криміналістів[29]. У наш барак їх попало всього двох, але цього вистачило, щоб внести колотнечу. По-перше вони відразу знюхалися з Яшкою Чижиком та Понькою Смиком і скинули дотихчасового старосту бараку — Федора Бородача, колишнього шахтяра, що в п'яній бійці вбив міліціонера та лаяв на цілий голос нецензурними словами усе ЦК компартії, разом зі Сталіним. Був це тип, безперечно, примітивний, але не розкладений морально, як звичайні криміналісти. Обов'язки баракового сповняв совісно, а фізична сила й тверда вдача його забезпечували у бараці спокій і порядок. Видимо, позиція, яку займав, лоскотала його амбіцію, а тому був глибоко ображений, коли босячня раптом заявила, що бараковим буде Льодя Зип.
Відразу ж після цієї заяви в бараці все пішло догори дном: криміналісти позаймали найкращі місця на нарах і позаймали стільки, скільки хотіли, а решта в'язнів, що становили понад 80% загального числа і не належали до босяцької шайки, мусіли вдоволитися тим, чого не потребували Зип і компанія.
Звичайно, при переміщенні криміналісти тягнули все, що могли, огидно лаялися, погрожували й билися, їх було ледве одна п'ята частина всіх в'язнів, але вони були добре зорганізовані й тому зробили так, як хотіли.
Святослава в той час викликано до таборової комори, а я не приймав у цій метушні ніякої участи. Стояв збоку й дивився щоб пізнати тих, які вміють боронитися. Першим з них був Бородач, якого, правда, зі старостівського місця таки викинули, але який розбив носа Чижикові й ударом кулака в груди повалив другого новоприбулого босяка на прозвище Шляпа. Шляпа був здоровань і, якщо міркувати зі зовнішнього вигляду, досить сильний, але Бородач, людина фізичної праці, показався сильнішим. Крім Бородача, проявили відвагу два інтелігенти — інженер Космач і вчитель Артеменко, — та кілька селян: Кілочок, Вербняк, Решетенко та інші. Були такі, що, як і я, чинного спротиву не ставили, але дивилися на все злими, понурими очима, ніби очікуючи якогось гасла. Решта, в тому числі й Крюк, гнулися покірно і навіть заскакували ласки в переможців.
Для мене ця подія дала бодай стільки зиску, що я вистарався для себе й Святослава місця разом — зараз таки поруч Бородача. Та, коли я складав свої і Святославові убогі пожитки на нарах, Бородач визвірився на мене:
— Ти чого мостишся?! Думаєш, може, що буду тебе захищати?
— Думаю, що будеш, —сказав я зовсім спокійно.
Здетронізований[30] бараковий міцно вилаявся і почав відсувати мої речі далі.
— Не будь дурним, Бородачу! — зупинив я його, посуваючи речі назад. — Ти скоріше будеш потребувати моєї помочі, ніж я твоєї. А я тобі свою обіцяю, як обіцяю й те, що ти скоро знову станеш старостою.
— Пішов ти к чортовій матері! — ще гірше розізлився Бородач, поцілений в болюче місце. — Не хочу я більше бути ніяким старостою!
— Навіть як і не хочеш, то повинен стати хоча б на один день, — з незмінним спокоєм і впертістю вів я далі. — Можеш зректися сам, але не дозволяти, щоб тебе всяка шантрапа скидала. Всі були задоволені тобою, бо ти по правді все робив.
Я не кривив душею, лишень умисне підкреслив правду, яка відразу зробила з Бородачем дивовижну переміну.
— Сунься ближче сюди, — сказав він, відсуваючи свої речі. — Ось тут сучок є. Коли його витягнути — видно, що на дворі робиться. Тільки ти, гляди, не кажи нікому...
Коли ж я, впорядкувавши свій і Святославовий пожитки, ліг, Бородач зашептав мені зі скаргою в голосі:
— Гнилий у нас народець — от що! Тут небагато треба — десяток — і ми би тій шпані... — дальші слова Бородача, перекладені на дозволену цензурою мову, означали "показали", або "скрутили в'язи".
— Держися, душе шахтарська! — стиснув я його за плече та так, що він аж квакнув, — Не всі погнили — знайдуться путящі. Он із них ще один іде! — показав я на Святослава, який саме входив до бараку.
Бородач не звернув уваги на Святослава, натомість за звичкою соковито вилаявся і в захопленні стусонув мене кулаком під бік з такою силою, що я гикнув.
— Ах, ти ж! — шепнув мені в ухо. — Ловко придурюєшся! А я й справді повірив, що ти — хирляк!..
Я вповні розумів здивування шахтаря, бо по моєму зовнішньому вигляді важко було вгадати мою силу. До того ж, потрапивши до табору, я ввесь час грав ролю слабосилого недолуги, здатного хіба для биття комарів.
Підійшов Святослав, я пояснив йому, що сталося, і тоді ми втрьох уклали союз, який уночі закріпився ділом.
Я підозрівав, що блатні схотять помститися на Бородачеві, й порадив по черзі сторожити. Так ми зробили й не помилилися. Десь біля півночі до Бородача почав підкрадатися Шляпа. Що він мав зробити — ніхто, крім блатних не знав. Але ми мали все напоготові, й ранком всі дізналися, що в Шляпи раптом поламалася й вискочила зі суглобів права рука (це — без ніякого гармідеру, навіть без стогону!), і його забрали до лікарні. Як це сталося — знали чотири особи: наша трійка і Шляпа. Більше ніхто нічого не чув і не бачив. Ми також уміли зробити справу чисто...
Лють блатних була неописана, а це тим більше, що Федір Бородач, коли Шляпу виводили з бараку, сказав голосно:
— Вночі навкулачки небезпечно битися — можна "бубу" зробити собі самому...
— Ти, жлоб, гляди! — кинувся до нього Льодя Зип. — я тобі й при світлі зроблю "бубу" з одного боку пуза на другий!
— Діло! — крикнув я. — Побачимо, чи твоє слово — слово, чи лишень квач?!
— Хочеш на своїй шкурі переконатися? — крутнувся до мене Зип.
— Хочу! Але покажися, що ти справді відважний чоловік, а не смердяча блощиця, що потихеньку лишень в темноті нападає. Герої задрипані!..
Була би напевне вчинилася кривава бійка, але вскочили конвоїри й почали нас прикладами виганяти на подвір'я для перевірки.
Після перевірки криміналісти заявили, що не підуть до роботи на знак протесту проти "нападу фраєрів" на їхнього "невинного" колегу. Адміністрація табору завжди йшла на поступки блатним, по-перше, тому, що боялася їх, а по-друге, тому, що бандитський елемент був у її руках додатковою зброєю проти політичних в'язнів. Тому і на цей раз вдоволила вимогу своїх спільників.
Нетрудно було догадатися, що босячня готує нам відплату, й до цього ми мусіли приготовитися. Відсутність на роботі наших ворогів випала нам на руку, а що спритного в'язня не міг упильнувати найзаїліший[31] конвоїр, то ми під час роботи уклали плин наступу й оборони. По-перше, попередили всіх в'язнів, що кожного, який побіжить з доносом до адміністрації, чи до босяків, і зрадить, чекає смерть. По-друге, наказали всім, щоб відразу вибирали собі "партію" і ставали по її стороні, бо нейтральних ми не визнавали і зачисляли їх також до ворогів, з якими мали поступати, як поступатимемо з босяками. Себто, дрібноту лише "паримо", але зачинщиків маємо унешкідливити таким самим способом, як Шляпу. Інакшими словами сказавши, калічимо так, щоб на довгий час, або й назавжди, позбавити можливости чинити злочин.
Плян був жорстокий, задум — небезпечний, успіх — сумнівний, але ніякі півміри справи не розв'язували, і нам залишалося або скорити собі босячню, або бути скореним самим, або... вмерти.
Але, на наше приємне здивування, ідея почала ширитися поміж в'язнями й знаходити велике число прихильників. У зручний момент до мене наблизився Арпад і замуркотів:
— Наш барак солідаризується з вашим і на перший сигнал тривоги починає те саме. Від себе додам, що кожний, повертаючись із роботи, мусить мати при собі палицю, каменюку, або іншу якусь зброю.
— У вас також є блатні? — спитав я.
Арпад зневажливо потиснув плечима:
— Що за образливе питання! "Також є"!.. В нашому бараці сидить сам Єзя Хлюдь.
— Хто він такий?
— Ви, колего, зраджуєте жахливе невігластво! — співчутливо зідхнув Арпад. — Не знати Єзі Хлюдя!..
Відвернувся й пішов, високомірно задерши голову. На цей раз не мав шнурків, але ступні ніг викидав, як і першого дня, так високо, що майже досягав ними плечей.
І мене тоді осінив здогад: це ж Арпад повідомляв, що має намір "взяти ноги на плечі" — думав тікати. Чи ж би справді був таким нерозумним?! А Святослав, давній в'язень Кугурчі, вже велів мені оповісти, що з цієї місцевосте безнадійно є тікати. Тікає ще хіба свіжий, такий хтось, хто не знає особливостей краю. Якщо втікачів і розшукують, то лишень для порядку, зі страху перед карою. Але практично кожен втікач засуджений на смерть. І тому ті, яких не знайшли навіть зі собаками і які не згинули, проблукавши якийсь час у тайзі, поверталися самі до табору і просили їх прийняти. Адміністрація, звичайно, робила з того комедію й удавала, що не хоче. І лишень по довгих пониженнях та знущаннях впускала втікачів до табору, садила їх в карцер, судила і додавала ще по кілька років ув'язнення до попереднього вироку.