Ганя організувала дванадцять вінків від усіх авторитетних установ: консервного заводу, відділу соціального забезпечення, райвійськкомату, відділу ощадного банку, комітету ветеранів Великої Вітчизняної війни, чотирьох відділень районної лікарні і колективу вчителів і учнів середньої школи № 99, директора якої вона успішно лікувала від діабету. Попереду процесії йшли школярки в українському вбранні, несли чотири подушечки з орденами і медалями. При опусканні труни солдати салютували з автоматів. Місцева газета опублікувала зворушливий некролог.
"Пам'яті Петра Васильовича Чепурного.
Яскрава зіронько ти моя! Ти освітив весь шлях мого життя. Яскравим променем ти вказував і зігрівав шлях іншим. Таким ти був, мій Петрику! Згасла на небосхилі твоя зіронька: завершила свій земний шлях людина великої душі, високого громадського обов'язку, ветеран війни – Петро Васильович Чепурний. Усе своє життя він, людина високоосвічена, посвятив
служінню рідній Україні, її народу. Тяжка хвороба останні роки життя прикувала тебе до ліжка. А 18 листопада перестало битися твоє неспокійне серце. Важкий земний шлях закінчився. Спочивай, Петре Васильовичу в рідній українській землі, так, як ти й заповів.
Вічна тобі пам'ять!
Дружина Ганна Макарівна Лелека".
Другого дня Ганна прийшла на кладовище зранку, щоб посидіти самою на лавочці, встановленої копачами біля свіжонасипаного горбику, щільно обкладеного вінками, і востаннє поспілкуватися з чоловіком стосовно того особистого, інтимного, про що не прийнято писати у некрологах.
"Мій любий Петрику! "Конику-Кнурику", як ти себе колись назвав. Дякую тобі за наше спільне життя, за наші гарячі ночі! За твою ніжну ласку, коли ти укривав моє тіло поцілунками, а я кусала тобі шию; я розслаблена і м'яка від хотіння, а ти твердий і пружний від наснаги. Мені здавалося, що я розчиняю тебе в собі, щоб ти завжди був зі мною і тільки зі мною".
Ганна виразно згадала їхню першу ніч у студентському гуртожитку, коли на ранок вони із затримкою відчинили кімнатні двері, і подружки спізнилися на лекції. Незабутнім залишився і тиждень, проведений ними у Кібличі після двадцятирічної розлуки. "Не моя провина, що та розлука сталася. Також пробач мені Якова. Але й ти, здогадуюсь, не витрачав час дарма, шукаючи ту, що народить тобі дітей!"
Жінка згадала, як гаряче це відбувалося у каюті круїзного теплоходу "Грузія" під плескіт хвиль в ілюмінаторі, у час круїзного плавання до чарівного курорту Кобулеті! "Тоді ми неначе збожеволіли, і щоб продовжити ніч, замовляли сніданок до постелі. Я ще переживала за твоє хворе серце, що з тобою станеться інфаркт, тому силоміць витягувала з-під простирадла і виводила на палубу, щоб пообідати у ресторані. Пробач, любий Петрику, мою бездітність і те, що дала тобі менше, ніж тобі хотілося: до старості кожен з нас прийшов з власними хворобами".
Підійшли дві жіночки, сусідки по дому, які завжди поважали Петра Васильовича, як ветерана і орденоносця, принесли корзиночку зі сніданком, звечора укладеним Ганною Макарівною, і вони тричі пом'янули небіжчика, пускаючи по кругу маленьку гранчасту чарочку.
На той час Анна Макарівна вже втратила усіх своїх найближчих родичів. Матір, Степанида Платонівна, померла ще на початку шістдесятих у Рязані, у її відділенні, де пролежала більше року. "Дивись, сучко, не здумай знову перекинутись до того пройдисвіта Чепурного: я й з пекла тебе дістану!" – ледве прошепотіла вона перед останнім видихом.
А оце нещодавно Лесик повідомив, про смерть і сестри Фаїни. Залишившись сама на білому світі, Ганна не пала духом. Знала: життя – це нескінченне подолання, але ж вона – сильна жінка! Продовжила консультувати хворих на дому і раділа кожному, кому допомогла.
З уходом Петра Васильовича у неї знайшовся вільний час здійснити свою давню мрію: навчитись грати на гітарі по нотах. Вона найняла молодого вчителя, який приходив двічі на тиждень і скрупульозно втлумачував чуднуватій бабусі нотну грамоту, показував елементарну техніку гри пальцями і розучував виконання улюблених пісень.
Попри вік Ганна Макарівна не вважала себе старою, і не покидала спроб влаштуватися на постійну роботу. Головний лікар Немирівського санаторію, де вона щорічно лікувалася за профспілковою путівкою, завжди був їй радий і дозволяв жити при санаторії досхочу, понад путівки і на повному раціоні. За ту милість вона одночасно з власним відпочинком охоче лікувала ендокринні хвороби усіх бажаючих. Головний лікар навіть запросив її на повну ставку, але вона так і не зважилася на клопіт з обміном квартири та перетаскуванням нажитого до Немирова.
Дев'яностий рік земного життя розпочався для Ганни Макарівни невдало. Повертаючись з пошти, вона послизнулася на льоду, зламала шийку стегна і два місяці пролежала на стаціонарі. Ясним травневим ранком, набравшись сил, вона вийшла з дому і пошкандибала з дрючечком до пошти: їй пригрозили відімкнути телефон. Міжміські розмови вже перетворилися на міжнародні, геть подорожчали і поглинали більшу частку її пенсії. Але вона не могла позбавити себе спілкування з рідними, що залишилися в Рязані без її опіки. Придбала мобільний телефон – думала, буде дешевше – але користуватися ним так і не навчилася. Усе переживала за Лесика: як він там зі своїм панкреатитом? А стенокардія? Давно прагнула їх провідати, але не вистачало сил. Хоча, скільки там їхати до тієї Рязані? Лякала пересадка у Москві: без супровідниці не впоратись, а хто ж зараз погодиться на таку мороку? Нещодавно у Лесика народився онук, її правнук Дмитрик, якого вона скоріше за все ніколи не побачить… "Міг би Лесик і дитину привезти до Гайсина, але навіть не обіцяє… Паршивець, жодного разу не написав першим. Раз подзвонив, щоб сповістити про смерть Фені, а так тільки вона його й набирає за свій кошт. А він, замість того, щоб уважно її слухати, усе тільки підстьобує: "Тітонько, ти вже закінчила? Ти вже закінчила?" А як же вона його пестила! Квартира, машина, меблі – все вона. Від армії вберегла; в інститут влаштовувала двічі: не сподобалося радіоінженером, на тобі – вчися на фінансиста. Підняла до керуючого банком, ну і що? Запив, загуляв. З банку виперли, тепер таксує на її "Волзі"… А дружина? Що дружина? Танцюристка – невдаха! Вона й квартиру прибирає раз на місяць, і їжу купує в кулінарії.
На виході з під'їзду стареньку радісно зустріли найщиріші друзі – бездомні коти і кішечки. Перерахувала: Анжеліка, Д'Артаньян, Маруся, Вася, Рижик… – усі тут. Розділила поміж ними три котлети, що залишились від позавчора, і рушила в справах. Повернувшись, присіла на лавочці під своїм балконом. Як завжди, до неї присіли сусіди. Кожен скаржився на свої болячки і занедбану медицину, а отримували кваліфіковану, перевірену на людях (безоплатну!) консультацію. Відхекуючись на кожній сходинці, – ліфт уже другий рік не працював, – старенька дісталася третього поверху, зайшла в квартиру і осіла на кушетці. Знову налинув сум. Без Петра Васильовича в хаті все прийшло в занепад. Крани текли, вода з унітаза не сходила, натомість повільно всмоктувалась нижніми трубами. Вдень воду не подавали взагалі; її вмикали, коли заманеться, і щоб не проґавити критичний момент та створити хоч-якийсь запас, приходилось завжди тримати відкритим кран над ванною. Коли ж воду подавали раптово серед білого дня, або серед ночі, треба було вчасно його перекривати щоб уникнути потопу. Гарячу воду взагалі подавали лише взимку, і то по святах… Сусіди встановили собі бойлери, а вона, щоб помитися, гріла воду на плиті. Батареї взимку здебільше холодили, і від того зовнішні стіни та підлога запліснявіли. Ноги мерзли навіть під ковдрою. Сусіди перейшли на індивідуальне опалення, і ЖЕК вдався до погроз: "взагалі вас відключимо, бо топити здоровенну котельню заради однієї квартири ми не змозі". Одинока пенсіонерка – ветеран війни і праці, заслужена лікарка СРСР і кандидатка медичних наук – не раз зверталася до лікарняної профспілки та міської адміністрації. Її шанобливо вислуховували, але нічого не обіцяли: у міському бюджеті і без неї зяяла велика чорна діра. А своїх коштів вона не мала: виручка від продажу "Запорожця" і гаража розійшлася на пам'ятник Петру Васильовичу та на серцеву операцію Лесику у Москві.
Одне надихало: її заслуг не забули. Щорічно на 9 травня і на День Медпрацівника її запрошували на офіційні святкування, садовили в президію, підносили квіти і надавали слово з трибуни. І вона виправдовувала довіру: виступала натхненно, щиро і в тон урочистих реляцій, чим незмінно викликала бурхливі аплодисменти. Останнім разом Почесну Грамоту і двісті гривень їй вручив особисто голова обласної адміністрації, ще й поцілував у щічку. Зворушена увагою заслужена лікарка виконала під гітару "Дивлюсь я на небо" і жодного разу не збилася. Голова адміністрації пробудив в її серці призабуте кохання: він здався їй дуже схожим на її Петра. Вона вирізала з глянцевого журналу його кольорову фотографію у генеральській формі і при орденах. Фотографію на її замовлення збільшили, відретушували і узяли в багет; чудовий портрет вона виставила зверху серванта.
Попри вік Анна Макарівна виглядала гарненькою. Сивину пофарбувала під каштан; трішечки рум'янила щічки. Очі не наводила: вони, по-дівочому ясно-блакитні, і без того виразно світилися. Ще добра усмішка завжди з нею… Одяг, хоч і не вчора куплений, завжди чистий і прасований, підкреслював дівочість форм. При зустрічі з знайомими вона, перш за усе запитувала: як я виглядаю? "Ах, ах! Анно Макарівно, ви така чарівна! Вам і п'ятдесяти не даси!" — захоплювались доброзичливі сусідки. А позаочі обурювалися: "скільки можна? Невже ж до ста дотягне кралею? Звісно, аби ж вона років з двадцять, як усі, погорбилася у полі, чи за верстатом, чи на шпалах, не гляділася б наче молодиця на паску… Ще й учителя музики завела молодого. Скоріше б хтось успадкував цю квартиру, бо стара становиться небезпечною. Ото залляє нижні квартири, а грошей на компенсацію – дзуськи! А її коти, що піднімаються до третього поверху і по ходу паскудять на придверні килимці? Нещодавно не відчинила двері соціальній працівниці.