Хто подбає щодо його працевлаштування? Хто, як не вона наглядатиме його здоров'я? Феня? Але вона націлилась на Магадан за достроковою пенсією! Ні, хай там що, а я залишуся у Рязані... То він, якщо вже так кохає, нехай перебирається сюди. І нікуди він голубчик не дінеться! Треба його лише трішечки подрочити". І Ганя умисно зволікала з відповідями на листи, а якщо писала сама, то геть стримано. Жіноча тактика спрацювала: чоловік, завжди такий вередливий, не тільки заприсягнувся ніколи ні в чому їй не дорікати, але, навпаки, в усьому її слухатись.
Обговорити подробиці Анна Макарівна завітала до Київа. Наречений замовив номер в готелі "Москва", вікнами на Хрещатик. Саме розкошувала каштанова осінь; "молодята" подовгу просиджували на стародавніх лавах, підгодовували безстрашних голубів, дивувались чудакуватим перехожим і згадували з минулого все найкраще.
— А як в Рязані з роботою? У Гайсині я – шанована особа: все міське начальство овочами і фруктами забезпечую, – вихвалявся Петро Васильович.
— Теж мені, – "особа"! А завідувачем обласним сільгоспуправлінням не хочеш? У мене якраз лікується секретар обкому з питань сільського господарства, до речі, сам з Полтавщини. Скаржився на голів колгоспів; мовляв, запитує він одного, чому в області немає яблуневих садів? "А у нас не растеть", – відповідає. "Как не растеть? По соседству, в Псковской области, куда ни глянь, – сады, а у вас не растеть?" "А мы не содим". Тож, коли я запропонувала йому дипломованого фахівця з України, він неабияк зрадів і обіцяв всебічне сприяння.
Хоч як впирався чоловік, усе відбулося на жінчин задум. Останнім поштовхом до переїзду послужив наговір, який почав розповсюджувати один з робітників консервного заводу. Він стверджував, начебто Чепурний П.В. у концтаборі співпрацював з німцями, зокрема, служив перекладачем. І хоча серед гайсинців Петро Васильович заслужив славу грамотного, працелюбного і порядного чоловіка, міський воєнком, який достеменно, з документів, знав бойовий шлях майора після його визволення з Освенциму, тим не менш, по-дружньому, про всяк випадок, порадив йому змінити місце проживання.
Ганна зустріла коханого у двокімнатній квартирі в новому домі нового району, яку вже обставила румунськими меблями. Попередню, де вона жила з Яковом, переписала на Лесика: щоб скоріше одружився. Петро ж пожалував з однією-єдиною валізкою і зразу ж, від порогу почав обгиджувати Рязань, а за одно і всю Російську Федерацію. Навіть робота у сільгоспуправлінні його не принадила. На біду змінився секретар обкому, і ідея засадити Рязаньщину яблуневими садами згасла: область мусила зосередитись на картоплі. Тим не менш, пара жила щасливо, допоки Петро Васильович, вийшовши на пенсію, остаточно не знудився.
Якось Ганя примітила, що чоловік став заглядатися на її фельдшерицю. Алевтину Сергіївну. Ото прийде до лікарні, начебто до дружини, а сам так і зиркає на високі груди і опуклі сідниці, так і зиркає! Одного разу з'явився вдома серед ночі п'яний, тож Ганя вирішила діяти. Вранці, насипаючи супу, затертого шкварками, вона безневинно так зауважила: "Маємо у відділенні надзвичайну подію: у Алевтини Сергіївни при черговому огляді виявилась гонорея. Стидовисько на усю лікарню!" Промовила, а сама спостерігає реакцію: Петро аж пополотнів. На другий день поцікавилась у дерматолога, чи не звертався до нього її чоловік з якогось там приводу? "Звертався, але ви не турбуйтеся, в нього все чисто". Отже, за вечерею Ганя й запитує: "А що це ти, любий Петрику, по дерматологах бігаєш?" Той насупився, змовчав, але навідувати лікарню без діла облишив. Натомість почав чіплятися до дружини, мовляв, "для кого ти ото очі підмальовуєш та комірці крохмалиш? Пора вже нам повертатися в Україну!".
Ганя ж, попри свої п'ятдесят вісім, на пенсію не збиралася, натомість знову висунула свою кандидатуру на посаду доцента. Але молодь, яка пильно чекала свого часу, вже заворушилась, а начальство делікатно відмовчувалося. Зрештою, на конкурсі вона пролетіла: вибрали її найкращу ученицю, молодшу подружку. Чоловік не забарився підколоти: "Кому ти тут потрібна стара? Бач, кого вибрали? Молоду й красиву. Поїхали додому, чуєш?". Після цих слів Ганя виставила квартиру на обмін.
Зрештою, після чотирьох років обмінного клопоту, Петро і Ганна перебралися до Гайсина. Квартирку вони надибали нівроку: в самому центрі міста у новому п'ятиповерховому домі з ліфтом, побудованому німцями
з Демократичної Республіки, що прокладали повз Гайсин ділянку газопроводу до себе у Німеччину. Дві окремі кімнати на третьому поверсі; широкий довгий коридор і кухня три на три. Базар, лікарня, пошта, ЖЕК – усе на відстані п'яти хвилин пішки. Петру Васильовичу, як інваліду Великої Вітчизняної війни, безоплатно виділили "Запорожця", і він став частіше навідувати стареньку матусю у Кібличі. Гараж він збудував у дворі, прямо під домом, і зробив його трішечки довшим, таким, щоб поза машиною умістився ще й курятник на п'ять курочок з півнем.
За п'ять кілометрів від міста, на узліссі молодого сосняку, подружжя побудувало хатинку з грубою, і стала у них дача. На чотирьох сотках навкруг неї висадили вишні, яблуні, кілька кущів малини і смородини. На грядках Ганя вирощувала усього потрошку: від картоплі і цибулі до полуниці й малини. А одне літо подарувало їм три невеличких солодких кавунчики. Поступово життя увійшло у належне, омріяне здавна русло. Петро Васильович робив усе, щоб дружині жилось затишно, а поратись з домашнім господарством було зручно: за його клопоту уся сантехніка, електрика, побутові прибори і замки завжди були справними. Щоранку, перш ніж присісти до сніданку він вітав дружину трепетним поцілунком в її м'якенькі, піддатливі губи. Впевнено можна сказати, що і Петро, і Ганна почувалися безмежно щасливими, хоча, насправді, Ганя певно нудилась без улюбленої роботи.
Районна лікарня зустріла імениту лікарку без ентузіазму. Хоч заклад і не мав у своєму штаті фахового ендокринолога, Ганні Макарівні у працевлаштуванні відмовили. Насправді така ставка була, але її займала дружина головного лікаря, звичайний терапевт, яка сама здебільшого перебувала на лікарняному. Зрештою, настирливу і красномовну "москальку" прийняли на півставки дільничним лікарем, і вона принагідно отримала можливість надавати кваліфіковані консультації. Невдовзі нова лікарка прославилась серед хворих на діабет і зоб, і вони стали криком проситися на прийом саме до неї. Врешті-решт, під їхнім тиском, їй виділили крихітний кабінетик без вікна у дальньому кутку коридору, під сходами, і дозволили працювати ендокринологом на громадських засадах. І хоч це виглядало справжнім убозтвом, вона неабияк тому зраділа.
Кандидатці наук, провідній лікарці обласної лікарні і доценту вищого навчального медичного закладу конче не вистачало професійного спілкування з грамотними колегами. Вона трепетно згадувала минулі науково-практичні семінари, симпозіуми і консиліуми та марила комунікацією з допитливим і невгамовним студентством. Виписувала "Медичний бюлетень", занотовувала у спеціальний зошит медичні поради з газет і телевізора, листувалася з видатними професорами і уважно стежила за новинами в ендокринології.
До лікарів, що витрачали робочий час на обговорювання завтрашньої риболовлі або учорашньої випивки Ганна Макарівна ставилась з осторогою. Вона, не церемонячись, робила їм зауваження і не соромилася наставляти їх, що і як слід робити. В Рязані їй позаочі докоряли: "Эта хохлушка профессорам глазки строит, в компании под гитару поёт, – ясное дело, мужики перед нею тают. Вон, на День Медработника секретарь обкома как уж её обхаживал…". Натомість тут, у Гайсині, нові колеги дорікали їй надмірною вченістю: "Коли вже ця пихата москалька залишить нас зі своїми напученнями!"
Попри суспільне безладдя, що панувало навколо, поверненці двадцять років прожили щасливо. Вони радісно привітали Незалежність і, сподіваючись на краще, не скимліли, не скаржились, а разом з усіма терпеливо переживали нелегкі часи відродження вільної України. На жаль, побороти усі негаразди, які все загострювались, виявилось їм не під силу. Керівництво лікарні, діждавшись вісімдесятиріччя норовливої Лелеки, офіційно їй подякувало, нагородило грамотою, грошовою премією та, побажавши заслуженого і довгого відпочинку, попросило звільнити заповітний кабінетик. Вона пішла, а хворі, не заставши у поліклініці улюблену лікарку, стали навідувати її на дому.
Тим часом у Петра Васильовича на вісімдесят п'ятому році розрісся рак передміхурової залози. Світ змеркнув. Борючись із хворобою, він згадав давню пораду провідного уролога, кандидата медичних наук з Трускавця: "Повсякчас підтримуйте сталі статеві стосунки, бо передміхурові протоки мають випорожнюватись щонайменше двічі на тиждень". Зрозумівши по-своєму первопричину своїх страждань, Петро наполегливо пристав до дружини з вимогою хоч якось виконувати свій супружній обов'язок; але та залишалась невблаганною: дурень, твій уролог.
Вгамувати мужчину спробувала Фаїна Макарівна, яка випадково навідалась до Гайсина.
— Петре, ти неначе той школярик! Який вже секс у нашому віці, коли там усе зсохнулося і зашкарубіло? Нам, жінкам, від нього тільки морока і біль.
Егоїстична заява Фаїни обурила Петра Васильовича. Він вже й забувся, коли останній раз промивав передміхурові протоки, і цього разу висловився дружині прямо: якщо тобі вже так боляче, так заради мого життя найми
молоду домашню робітницю. Або ж купи мені надувну ляльку з піхвою, що, як кажуть, з'явилися у вільному продажі… Сказав, але його не почули. Одначе Ганна не кинула чоловіка напризволяще: звозила до видатного професора у Київ на операцію; організувала хіміотерапію і опромінення, повсякчас здобувала знеболювальні ліки. Але він, уже геть слабкий, скиглив одне й те саме, ще й почав присікуватися з будь-якого приводу, навіть нарікати бездітністю і Яковом. Ганя слухала, слухала та як дзизне: "Ти б краще згадав, як німцям прислужував!" Петро аж закашлявся: от цього він від неї не очікував!
Промучившись рік лежачим, Петро Васильович сконав. Ховали його з військовим оркестром і одночасно з батюшкою, який напередодні встиг його пособорувати.