Сніданок у Тіффані

Труман Капоте

Сніданок у Тіффані.

Повість

Мене завжди тягне назад до тих місць, де я колись жив,— до самих будинків, до навколишніх кварталів. Є, приміром, у східній частині Нью-Йорка, на одній із сімдесятих вулиць, великий похмурий особняк, в якому під час війни я наймав своє перше помешкання. То була одна-єдина кімната, захаращена всіляким мотлохом, серед якого впадали в око диван та дебелі крісла, оббиті тим особливим шорстким червоним плюшем, що одразу викликає згадку про задушний день у залізничному пульмані. Поштукатурені стіни мали колір тютюнової жуйки. Скрізь, навіть у ванній, висіли дешеві гравюри з краєвидами римських руїн, вкриті рудими плямами старості. Єдине вікно дивилося на пожежні сходи. Та, незважаючи на все те, щоразу як я намацував у кишені ключ, на душі в мене ставало веселіше: адже в цій кімнаті, нехай і такій непривітній, я вперше жив сам собі господарем, і там були мої книжки, стакани з іще не заструганими олівцями — усе потрібне, як мені тоді здавалося, щоб стати письменником,— а саме це я мав на меті.

У ті дні мені й на думку не спадало писати про Холлі Голайтлі, та, мабуть, не спало б і досі, коли б не розмова із Джо Беллом, що збудила в мені давні спогади про неї.

Холлі Голайтлі мешкала тоді в тому ж таки старому будинку: вона наймала квартиру піді мною. А Джо Белл тримав бар за рогом, на Лексінгтон-авеню, та й тепер його тримає. І Холлі, і я заходили туди разів по шість-сім на день — не випивати, тобто не тільки випивати, а й дзвонити по телефону-автомату: під час війни поставити телефон у помешканні було важко. Крім того, Джо Белл охоче переказував усілякі доручення, а Холлі цінувала це як ніхто інший, бо завжди мала їх силу-силенну.

Усе те, звісна річ, було давно, і минулого тижня я побачив Джо Белла вперше за кілька років. Перед тим ми вряди-годи передзвонювались, і, опинившись десь поблизу, я заглядав до його бару, але по-справжньому ми ніколи не приятелювали, й пов'язувало нас тільки те, що обидва були друзями Холлі Голайтлі. Джо Белл має нелегку вдачу, він і сам це визнає й пояснює тим, що досі не одружений і що в нього підвищена кислотність. Кожен, хто його знає, скаже вам, як важко з ним розмовляти. Навіть неможливо, якщо ви не поділяєте його пристрастей, а одна з них — це Холлі. В числі інших: хокей, породисті собаки, "Пригоди міс Недільї" (нескінченна щонедільна радіомелодрама, якої він не пропускає ось уже п'ятнадцять років) та оперети Гілберта й Саллівена — він запевняє, що один з них його родич, не пригадую вже, котрий саме.

Отож, коли минулого вівторка, десь пополудні, задзвонив телефон і я почув: "Говорить Джо Белл",— то одразу збагнув, що мова буде напевне про Холлі. Та він нічого не пояснив, сказав тільки: "Чи не могли б ви зараз підскочити до мене? Важлива справа",— і я почув, як його жаб'ячий голос урвався від хвилювання.

Під холодною жовтневою зливою я спіймав таксі і дорогою навіть подумав: а може, вона сама там, може, я знов побачу Холлі.

Але в барі, крім власника, не було нікого. Заклад Джо Белла — досить тихий куточок порівняно з іншими барами на Лексінгтон-авеню. Ні неонової вивіски, ні телевізора. У двох старих дзеркалах видно, яка надворі погода, а за прилавком, у ніші, облямованій фотографіями зірок хокею, завжди стоїть велика ваза із свіжими квітами, що їх по-жіночому дбайливо ставить туди сам Джо Белл. Що він і робив, коли я зайшов до бару.

— Ви самі розумієте,— мовив він, застромляючи у вазу гладіолус,— що я не покликав би вас сюди без причини. Мені треба порадитися з вами. Сталася незвичайна річ. Дуже незвичайна.

— Якісь новини від Холлі?

Він потер між пальцями листок квітки, ніби не знаючи, як відповісти. Невисокий на зріст, з гарною шорсткою сивою чуприною та довгастим кощавим обличчям, що пасувало б куди вищому чоловікові, він завжди видавався свіжозасмаглим, а тепер почервонів ще дужче.

— Я б не сказав, що саме від неї. Цебто не знаю. Ось чому мені й треба порадитися з вами. Але спершу давайте я споруджу вам щось випити. За новим рецептом. Це зветься "Білий ангел",— пояснив він, змішуючи порівно горілку й джин, без вермуту.

Поки я пив цю суміш, Джо Белл стояв, посмоктуючи таблетку від печії, і, як видно, обмірковував те, що мав мені сказати. Потім спитав:

— Ви пригадуєте такого містера Юніосі? Джентльмена з Японії.

— З Каліфорнії,— поправив я. Так, я добре пам'ятав містера Юніосі. Він працював фотографом в одному ілюстрованому журналі і в ті часи, коли я його знав, наймав квартиру-студію на горішньому поверсі того ж таки старого будинку.

— Не збивайте мене. Я питаю тільки, чи знаєте ви, про кого я кажу. Знаєте — і добро. То от, учора ввечері затанцьовує сюди не хто інший, як цей самий містер Юніосі власною персоною. Я не бачив його вже, мабуть, понад два роки. І де ж, ви думаєте, він ці два роки був?

— В Африці.

Джо Белл забув про свою таблетку, очі його повужчали.

— Звідки ви знаєте?

— Із світської хроніки.— Я справді прочитав про це в газеті.

Він рвучко висунув шухлядку каси й дістав з неї цупкий конверт.

— А про це в тій хроніці написано?

У конверті було три фотографії, майже однакові, хіба що зняті під різними кутами: високий стрункий негр у ситцевій спідничці, соромливо й водночас гордо усміхаючись, показував химерну дерев'яну скульптуру — видовжену голову дівчини з коротким і рівним, наче в хлопця, волоссям, з навдивовижу великими, посадженими трохи навскіс очима на звуженому донизу обличчі, та перебільшено широким ротом, трохи подібним до клоунського. З першого погляду скульптура здалася мені типовим примітивом, але потім я побачив, що то викапана Холлі Голайтлі, принаймні схожа на неї так, як тільки може бути схожа на людину темна нежива річ.

— Ну, що ви на це скажете? — спитав Джо Белл, потішений моїм розгубленим виглядом.

— Начебто схоже на неї.

— Слухайте, друже,— ляснув він рукою по прилавку,— та це ж вона і є! Так само певно, як і те, що я стою отут перед вами. Той япончик враз її впізнав, тільки-но побачив.

— Він бачив її? В Африці?

— Ну, не її саму. Тільки оцю вирізьблену голову. Але ж це однаково. Ось, читайте,— сказав він, перевертаючи одну з фотографій.

На звороті було написано: "Різьблення по дереву. Плем'я С., Тококул, Східна Африка. Різдво 1956 р.".

— Ось що розказує япончик...— почав Джо Белл і переповів мені таку історію.

загрузка...

На різдво містер Юніосі, як завжди, зі своїм фотоапаратом, проїжджав через Тококул, сільце, що загубилося не знати, та й ні до чого знати, в яких хащах,— то була всього-навсього купка глинобитних халуп з мавпами у дворах та канюками на покрівлях. Він вирішив не спинятися, коли раптом побачив негра, що сидів навпочіпки біля порога й різьбив на ціпку мавп. Містерові Юніосі сподобалась його робота, і він захотів побачити щось іще. Тоді йому й показали оту дівочу голову, і, за його власними словами, у нього виникло таке відчуття, ніби він спить і бачить сон. Та коли він сказав, що хоче купити її, негр узявся рукою за своє чоловіче причандалля (як видно, це приблизно те саме, що вдарити себе в груди) і відповів: "Ні". Ні фунт солі й десять доларів, ні ручний годинник, два фунти солі й двадцять доларів — ніщо його не похитнуло. Тоді містер Юніосі поклав собі хоча б дізнатися, за яких обставин зроблено те різьблення. Це коштувало йому всієї його солі та годинника, а історію було викладено де африканськими, де каліченими англійськими словами, а де й на мигах. Та загалом виходило начебто так, що навесні того року з околишніх хащів виїхало верхи на конях троє білих людей. Молода жінка та два чоловіки. Очі в чоловіків були червоні від жару, обох тіпала пропасниця, і вони мусили перебути кілька тижнів замкнені в окремій хатині; а жінці припав до душі різьбяр, і вона ділила з ним його циновку.

— Оцьому я вже не вірю,— бридливо мовив Джо Белл.— Я знаю, вона завжди чинила як хотіла, але не думаю, щоб могла дійти аж до такого.

— А що далі?

— Далі нічого.— Він знизав плечима.— Потім вона як з'явилася, так і зникла: поїхала геть верхи на коні.

— Сама чи з тими двома чоловіками?

Джо Белл кліпнув очима.

— Та мабуть, що з ними. А япончик, той розпитував про неї скрізь де тільки був. Одначе більш ніхто її не бачив.— Тоді, відчувши, мабуть, моє розчарування і не бажаючи ділити його зі мною, сказав: — Та погодьтеся хоч з одним: це єдина вірогідна звістка за... скільки ж це минуло років?..— Він почав лічити на пальцях, але їх не вистачило.— Сподіваюся, що вона хоч розбагатіла. Напевне розбагатіла. Щоб тинятися по всій Африці, треба мати добрі гроші.

— Навряд чи вона й ногою ступала в ту Африку,— мовив я, сам вірячи тому, що кажу. А проте, я таки міг уявити собі її там: це було на неї схоже. Та й оця різьблена голова... Я знову подивився на фотографії.

— Коли ви вже так багато знаєте, то де ж вона тепер?

— Померла. Або втрапила до божевільні. Або вийшла заміж. Так, оце найповніше: вийшла заміж, угамувалась і, можливо, живе тут-таки, в одному місті з нами.

Джо Белл на хвилину замислився.

— Ні,— заперечив він зрештою і похитав головою.— І я скажу вам чому. Якби вона жила тут у місті, я б побачив її. Уявіть собі чоловіка, що полюбляє гуляти пішки, як-от я приміром,— і ходить цей чоловік по місту вже десять чи дванадцять років, і все видивляється одну особу, і ніколи її не зустрічає,— то чи не говорить воно за те, що її тут нема? Мало не щодня мені трапляється на очі щось її: то маленький плаский задок, то... е, та перша-ліпша худенька дівчина, що ходить швидко і прямо...— Він раптом замовк, помітивши, що я надто пильно дивлюся на нього.— Ви думаєте, я з глузду зсунув?

— Ні, просто я не знав, що ви її кохаєте. Що так кохаєте.

Я пошкодував, що сказав це, бо він ураз збентежився, згріб з прилавка фотографії і засунув назад у конверт. Я поглянув на годинник. Поспішати мені було нікуди, але я подумав, що краще все-таки піти.

— Стривайте,— мовив він, схопивши мене за руку.— Ну звісно, я кохав її. Одначе не так, щоб чіпати там абощо.— А тоді без усмішки додав: — Не скажу, ніби я не думаю про такі речі. Дарма що мені десятого січня буде шістдесят сім. І от дивина: що далі я старію, то більше все воно мені в голові. Не пригадую навіть, щоб я стільки думав про це, коли був хлопчиськом.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: