З холодним серцем

Труман Капоте

З холодним серцем.

Правдива історія одного вбивства та його наслідків

*

*

Братове люди, сущі після нас,

Не майте проти нас у серці зла.

Вам бог сторицею віддасть.

Як зглянетесь на нас на бідолах.

Франсуа Війон.

"Балада повішених"

Частина перша

Останні, що бачили їх живих

Містечко Голкомб лежить серед широких ланів Західного Канзасу, у відлюдній місцевості, про яку інші канзасці кажуть: "Ген там". Розпростерті миль за сімдесят на схід від кордону з Колорадо, околиці містечка, з їх ясно-голубим небом та прозорим, наче в пустелі, повітрям, скидаються більше на Далекий Захід, аніж на Середній. Тамтешній люд трохи гугнявить, як то властиво західним скотарям, а чоловіки ходять переважно у вузьких джинсах, крислатих стетсонівських капелюхах та гостроносих чоботах на високих підборах. Довкола — пласка рівнина, безмежний, аж страхітливий простір, і подорожній ще оддалік, задовго перед тим як під'їде, бачить табуни коней, череди худоби на пасовиськах і високі білі елеватори, своїми витонченими обрисами подібні до старогрецьких храмів.

Голкомб також видно з великої віддалі. Правда, дивитися там особливо нема на що — це просто безладне скупчення будівель, розділене посередині залізничною колією на Санта-Фе, невеличке, абияк стулене селище, що на півдні прилягає до рудої смуги річки Арканзасу, на півночі — до автостради № 50, а на сході й заході — до прерій та ланів пшениці. Після дощу або коли розтане сніг, грубезний шар пилюги, що звичайно вкриває безіменні, немощені й сірі вулиці Голкомба, перетворюється на непролазне болото. Край містечка стоїть занедбана поштукатурена будівля зі світляним написом на даху: "Дансинг", але танців там давно не буває, і напис той уже кілька років не світиться. По сусідству стоїть ще один будинок з нерозбірливим написом — облізлі золоті літери на брудній шибі сповіщають: "Голкомбський банк". Банк припинив своє існування ще 1933 року, і там, де колись клацали рахівниці, тепер мешкають люди. То один із двох "багатоквартирних" будинків містечка. Другий — ветхий окремий дім, що його звуть "учительським", бо там мешкають майже всі викладачі місцевої школи. А здебільшого будинки в Голкомбі одноповерхові, дерев'яні, з ганками при чільній стіні.

Біля залізничної станції в напіврозваленій будівлі порядкує поштмейстерка — кощава жінка в шкіряній куртці, грубих бавовняних штанях і ковбойських чоботах. Та й сама станція, з її облупленими брудно-жовтими стінами, має доволі жалюгідний вигляд. Залізницею щодня проходять "Шеф", "Супер-шеф", "Капітан", але ці експреси в Голкомбі не зупиняються. Не зупиняються там і пасажирські поїзди лише подеколи вантажні.

На автостраді — дві бензоколонки. Одна з них має ще й убогу бакалійну крамничку, друга — кафе, так зване "Гартменове кафе", де місіс Гартмен, дружина господаря, подає сандвічі, каву, прохолодні напої і легке триградусне пиво (у Голкомбі, як і в цілому штаті Канзас,— "сухий закон").

Оце, власне, і все. Треба ще тільки згадати про Голкомбську школу. Самий її вигляд виказує те, чого не видно з інших прикмет містечка: що батьки, які посилають своїх дітей до цієї модерної, добре вкомплектованої викладачами "об'єднаної" школи (вона має всі класи, від підготовчих до старших, і кілька спеціальних автобусів щоранку привозять туди щось із три з половиною сотні учнів з околиці в шістнадцять миль),— що батьки ті — люди цілком заможні. Більшість із них — фермери, які ведуть походження від різного люду — від німців, ірландців, норвежців, мексіканців, японців. Вони розводять велику рогату худобу та овець, вирощують пшеницю, конюшину, цукровий буряк. Фермери завжди чимось ризикують, але в Західному Канзасі вони мають усі підстави вважати себе "природженими гравцями", бо опади там мізерні (середня річна норма — вісімнадцять дюймів), і їм доводиться повсякчас клопотатися проблемами зрошення. Проте останні сім років були доволі сприятливі, і фермери в окрузі Фінні, до якої належить і Голкомб, мали добрі врожаї. Прибуток давало не лише сільське господарство, а й експлуатація багатющих покладів природного газу, отож усе те проявилось і в новій школі, і в гарному вмеблюванні фермерських будинків, і у величезних елеваторах.

До одного листопадового ранку 1959 року мало хто з американців, навіть і в самому Канзасі, чув про Голкомб. Драматичні, надзвичайні події поминали його, так само як і течія річки, як машини на автостраді й жовті поїзди, що мчать залізницею на Санта-Фе. Та жителі містечка, числом двісті сімдесят, на те не нарікали, цілком задоволені своїм звичним життям,— вони собі працювали, ходили на полювання, дивилися телевізор, відвідували шкільні вечори, репетиції хору, збори в місцевому клубі. Але тієї листопадової неділі, десь над ранок, нічну тишу Голкомба, звичайно порушувану тільки пронизливим квилінням койотів, сухим шелестом перекотиполя та віддаленими паровозними гудками, раптово розітнули чужі звуки. Жодна жива душа в містечку не почула їх тоді — отих чотирьох рушничних пострілів, які в остаточному наслідку вкоротили шість людських життів. Та після того тамтешнім жителям, що раніше мало остерігались одне одного й рідко замикали двері своїх осель, стали знову й знову вчуватися ті моторошні виляски, і між ними зайнявся вогонь взаємної недовіри, та такий, що навіть давні й добрі сусіди почали позирати одне на одного з глухою неприязню, мов на якихось чужинців.

*

Господареві ферми "Долина", Герберту Вільяму Клаттеру, було сорок вісім років, і, як показав недавній медичний огляд для страхування життя, здоров'я він мав чудове. Хоч містер Клаттер носив окуляри й не вирізнявся високим зростом не більш як п'ять футів десять дюймів,— проте постать його мимоволі впадала в око. Він мав широкі плечі, зовсім іще темну чуприну; його різко окреслене вольове обличчя зберігало здоровий, свіжий колір; зуби в нього були всі цілі й такі міцні, що він легко розгризав ними волоські горіхи. Важив він сто п'ятдесят чотири фунти — рівно стільки ж, як і того дня, коли закінчив Канзаський університет, де вчився на агронома.

загрузка...

Містер Клаттер не мав таких статків, як власник сусідньої ферми, містер Тейлор Джонс, що вважався найбагатшим господарем у Голкомбі, Проте його добре знали й поважали і в рідному містечку, і в Гарден-Сіті, сусідньому центрі округи, де він нещодавно очолював будівельний комітет по спорудженню методистської церкви, що коштувала громаді вісімсот тисяч доларів. Його незмінно обирали головою на конференціях фермерських спілок штату, і ім'я його шанобливо вимовлялось як у широких сільськогосподарських колах Середнього Заходу, так і в деяких вашінгтонських установах — за Ейзенхауера він був членом федеральної ради по кредитуванню фермерів.

Завжди знаючи напевне, чого він прагне, містер Клаттер майже в усьому добивався свого. На покаліченому пальці лівої руки, що його розтрощило колись сільськогосподарською машиною, він носив просту золоту обручку — символ двадцятип'ятирічного подружнього життя з тією, кого він так хотів свого часу мати за дружину,— з сестрою свого університетського товариша, тихою, побожною і делікатною дівчиною на ім'я Бонні Фокс, що була на три роки молодша за нього. Вона народила йому чотирьох дітей — троє дівчаток, а тоді сина. Найстарша дочка, Івенна, вже заміжня жінка, мати десятимісячного хлопчика, жила в Північному Іллінойсі, але часто бувала в Голкомбі. Ось і тепер її десь за два тижні чекали разом із сім'єю, бо батьки надумали влаштувати на День подяки[23] велику зустріч роду Клаттерів (він брав свій початок з Німеччини — перший Клаттер, чи Клоттер, як тоді вимовлялося це прізвище, прибув до Америки 1880 року); на цю зустріч було запрошено понад п'ятдесят чоловік, і дехто з них мав приїхати аж із штату Флоріда.

Не жила вже на фермі "Долина" й друга дочка Клаттерів, Біверлі,— вона поїхала до Канзас-Сіті вчитися на медичну сестру. Біверлі була заручена із студентом біологом, що дуже припав до вподоби її батькові, і до весілля, призначеного на різдвяні канікули, вже навіть надрукували запрошення. У батьківському домі лишилося тільки двоє молодших дітей: син Кеньйон, що в свої п'ятнадцять років перевершив зростом батька, і старша за нього на рік Ненсі, улюблениця всього містечка.

У своєму сімейному житті містер Клаттер мав лиш одну поважну причину непокоїтись — недугу дружини. Вона була "нервова", слабувала на "невеликі запаморочення" — таких завуальованих виразів уживали її близькі. Та, незважаючи на все те, правда про "недугу бідолашної Бонні" не була ні для кого таємницею: кожен-бо знав, що останні п'ять-шість років вона раз у раз проходила курс лікування в психіатричній клініці. Але останніми днями й ця похмура тінь начебто почала розвіюватись під променем надії. Минулої середи, повернувшись додому після двотижневого перебування у Вічітському медичному центрі, де вона звичайно лікувалася, місіс Клаттер принесла, чоловікові майже неймовірну новину: вона з радістю розповіла, що за остаточним висновком лікарів причина її хвороби полягає не в мозку, а в хребті — тобто недуга її фізична, що виникла внаслідок зміщення хребців. Їй, звісно, доведеться лягти на операцію, зате потім — о, потім вона знову стане "така, як колись"!..

День містера Клаттера завжди починався о пів на сьому, коли, брязкаючи дійницями й стиха перемовляючись між собою, на ферму приходили двоє синів найманого робітника Віка Ерсіка,— від цих звуків він здебільшого й прокидався. Але того дня Вікові хлопці прийшли й пішли, а він усе лежав у ліжку, бо напередодні, в п'ятницю тринадцятого листопада, втомився дужче, ніж звичайно, хоча втома та була почасти приємна. Втішена тим, що скоро одужає і повернеться до нормального життя, Бонні прибралася "як колись": підфарбувала губи, зробила зачіску і, надягнувши нову сукню, пішла з ним до Голкомбської школи, де вони разом аплодували учнівській виставі "Том Сойєр", в якій Ненсі грала роль Беккі Тетчер. Містер Клаттер радів з того, що Бонні знову з'явилась на люди; хоч вона й нервувалася, проте була усміхнена, розмовляла із знайомими, і вони обоє пишалися своєю Ненсі: дівчинка так добре грала, ніде не збилася й була, як він сказав, поздоровляючи її за сценою, "просто красуня, серденько, справжня південна красуня".

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: