Лугова арфа

Труман Капоте

Лугова арфа.

Повість

*

*

Розділ перший

Коли ж бо я вперше почув про лугову арфу? Задовго до тієї осені, як ми оселилися в хатині на дереві,— мабуть, котроїсь попередньої осені, і, певна річ, сказала мені ці слова саме Доллі, бо хто ж би ще міг вигадати таке — лугова арфа.

Якщо ви підете з містечка дорогою, що веде від Церкви, то невдовзі побачите пагорб з білими, мов кістки, надгробками й поруділими від палючого сонця квітами: то баптистське кладовище. Там поховано всіх наших родичів, Телбоу та Фенвіків: моя мати лежить там поряд з батьком, а могили інших, щось із двадцять чи більше, розповзлися навколо них, наче коріння куща на кам'янистому схилі. Попід пагорбом розляглася лука, поросла гінкою індіанською травою, що кожної пори року змінює свої барви; побачили б ви її восени, десь наприкінці вересня, коли вона червоніє, як небо на обрії при заході сонця, коли по ній перебігають багряні хвилі, схожі на відсвіти вогню, а осінні вітри ворушать її всохле листя, і тоді чути щось ніби музику — багатоголосе зітхання арфи.

За лукою починається сутінь Річкового лісу. Отож, певне, одного з тих вересневих днів, коли ми бродили там, збираючи коріння, Доллі й сказала мені:

— Чуєш? То лугова арфа. Вона повсякчас розповідає про чиїсь життя. Вона знає про всіх людей, що лежать на тому пагорбі, про всіх, хто жив колись на світі; а як ми помрем, розповідатиме й про нас.

Коли померла моя мати, батько, що був роз'їзним торговельним агентом, відіслав мене жити до своїх незаміжніх двоюрідних сестер, Віріни та Доллі Телбоу. Доти мені не дозволяли бувати у їхньому домі. З якихось там причин, нікому до ладу не відомих, батько й Віріна не розмовляли одне з одним. Чи то він попрохав колись Віріну позичити йому грошей, а вона відмовила; чи, може, й позичила, а він не повернув. Та я певен, що вся та незлагода зайшла через гроші, бо ніщо інше не важило для них більше, особливо для Віріни — найбагатшої людини в містечку. Аптека-закусочна, крамниця готового одягу, бензозаправна станція, бакалійна торгівля, будинок контори — усе це належало їй, і, набуваючи цю власність, вона аж ніяк не стала легша на вдачу.

Так чи так, але тато казав, що ніколи більш не переступить її порога. А які страхіття він розповідав про сестер Телбоу! Одна з чуток, що їх він пустив по окрузі,— нібито Віріна гермафродитна, — не змовкла й досі, а всіх тих насмішок, якими він обсипав міс Доллі Телбоу, не могла знести навіть моя мати й не раз казала: це ж чистий сором — збиткуватися з такої лагідної і добросердої жінки.

Як я гадаю, мої батько й мати дуже любили одне одного. Мати, бувало, завжди плакала, коли батько їхав продавати оті свої холодильники. Вона вийшла за нього заміж у шістнадцять років, та не дожила й до тридцяти. Того дня, як вона померла, тато, вигукуючи її ім'я, поздирав з себе всю одежу й вискочив голий надвір.

А вже другого дня після похорону в нашому домі з'явилася Віріна. Пригадую, з яким жахом я дивився на неї, коли вона простувала доріжкою до будинку,— тонка, мов тростина, вродлива й енергійна жінка з рясною сивиною в коротко підстриженому волоссі, з чорними, рішуче зсунутими бровами та невеличкою родимкою на щоці. Вона відчинила надвірні двері і, не спиняючись, пройшла в дім. Повернувшися з похорону, батько трощив усе, що трапиться під руку,— і не те щоб з люті, а спокійно й методично: повагом заходив до вітальні, брав порцелянову статуетку, якусь мить замислено дивився на неї, а тоді — брязь об стіну. Вся підлога і сходи були всіяні битим склом, розкиданим столовим сріблом, а за бильця сходів зачепилася подерта нічна сорочка з тих, що лишилися після матері.

Віріна швидко окинула оком весь той безлад.

— Юджіне, я маю дещо тобі сказати,— мовила вона своїм звучним, холодно-урочистим голосом, і тато відповів:

— Ну що ж, сідай, Віріно. Я знав, що ти з'явишся.

Наприкінці того ж дня подруга Доллі, Кетрін Крік, прийшла до нас, спакувала мої речі, і тато одвіз мене до великого затіненого деревами будинку на Телбоу-лейн. Коли я виходив з машини, він хотів був обійняти мене, але я його боявся і випручався в нього з рук. Тепер мене бере жаль, що ми тоді не обнялися, бо через кілька днів на дорозі до Мобіла його машину занесло на повороті, і вона звалилася в затоку з височини п'ятдесяти футів. Коли я побачив батька знову, на очах у нього лежали срібні долари.

Раніше люди не звертали на мене ніякісінької уваги, хіба що хтось кидав мимохідь: "Надто він малий як на свої літа, справжній недоросток"; але тепер усі показували на мене й зітхали: "Який жаль! Бідолашна дитина цей Коллін Фенвік". А я прибирав якнайжаліогіднішого вигляду, бо розумів, що їм це до вподоби. Мабуть, не було в ті дні у містечку людини, яка не почастувала б мене морозивом чи кукурудзяними пластівцями, а в школі я вперше у житті почав одержувати добрі оцінки. Тож минуло чимало часу, доки я заспокоївся і помітив Доллі Телбоу.

А помітивши — закохався.

Уявіть собі, що то мало бути для неї, коли я — непосидющий і галасливий одинадцятирічний хлопчисько — вперше з'явився в їхньому домі. Ледь зачувши мою ходу, вона чимдуж тікала геть, а коли уникнути зустрічі не було змоги, зіщулювалася, наче листочок соромливої мімози. Доллі належала до тих людей, які бувають непомітні, мов речі в кімнаті, мов тіні в кутку, так що їхньої присутності майже не відчуваєш. Ходила вона в безгучному взутті, у простих дівочих сукнях до кісточок. І хоч літами була старша за сестру, проте, як і я сам, здавалася Віріниною названою дитиною. Ми оберталися навколо Віріни, наче супутники навколо планети, обоє керовані силою її тяжіння, але кожне на своїй орбіті.

На горищі, що було справжнім музеєм усілякого мотлоху, населеним примарними старими манекенами з Віріниної крамниці готового одягу, мостини в підлозі порозхитувались, і крізь щілини можна було зазирнути майже в усі кімнати будинку. В кімнаті Доллі, на відміну від усіх інших, захаращених громіздкими похмурими меблями, стояли тільки ліжко, письмовий стіл і стілець. Ця кімната нагадувала б черничу келію, коли б не дивовижний рожевий колір, в який були пофарбовані стіни і взагалі усе в ній; навіть підлога була рожева. Щоразу, як я підглядав за Доллі, вона робила одне з двох: або стояла перед дзеркалом і великими садовими ножицями підстригала своє жовтаве з сивиною волосся, що було й так зовсім коротке; або ж писала щось олівцем у дешевому блокноті. Вона раз у раз слинила олівець кінчиком язика і часом вимовляла вголос те, що писала: "Про солодощі, як от цукерки, забудьте, а сіль для вас — певна загибель". Тепер я вже знаю, що то вона писала листи, але попервах її писанина була для мене загадкою. Адже приятелювала вона лише з Кетрін Крік, ні з ким більше не бачилась, а з дому виходила тільки раз на тиждень: удвох із Кетрін вирушала до Річкового лісу збирати трави й корінці, з яких потім варила й розливала по пляшках зілля проти водянки. Згодом я довідався, що на ті ліки знаходилися покупці в цілому штаті, і ото їм вона й писала всі ті листи.

загрузка...

Вірінина кімната, що сполучалася з кімнатою Доллі переходом, скидалася на справжню контору: там стояло велике бюро з відкидною кришкою, шафи, напаковані конторськими книгами, картотеки. Після вечері, насунувши на чоло зелений козирок, Віріна сідала до бюро й починала щось рахувати, гортаючи грубезні конторські книги,— і так до пізнього вечора, аж поки за вікнами згасали вуличні ліхтарі. Хоч з ділових та дипломатичних міркувань вона спілкувалася з багатьма людьми, проте близьких приятелів не мала жодного. Чоловіки побоювались її, а жінок начебто побоювалася вона сама. За кілька років перед тим вона дуже прихилилася серцем до життєрадісної білявої дівчини на ім'я Моді Лора Мерфі, що якийсь час працювала у нас на пошті, а потім вийшла заміж за виноторговця з Сент-Луїса. Це дуже прикро вразило Віріну, і вона заявила прилюдно, що той чоловік — цілковите ніщо. Тим дужче всі здивувалися, довідавшись про її весільний дарунок молодятам — подорож на медовий місяць до Великого Каньйона. Моді з чоловіком так і не повернулися з тієї подорожі: поблизу Великого Каньйона вони відкрили бензозаправну станцію і тепер час від часу надсилали Віріні свої аматорські фотографії. Ті фотографії були для неї і втіхою, і горем. Траплялися вечори, коли вона забувала про свої конторські книги й сиділа, зронивши голову на руки, над розкладеними на столі фотографіями. А потім ховала їх, гасила світло й ходила сюди-туди по кімнаті, і часом звідти долинав болісний стогін, неначе вона падала, наразившись на щось у темряві.

Ту частину горища, що була над кухнею, відгороджувала від мене фортеця з великих скринь, схожих на паки бавовнику. А тим часом саме кухня вабила мене тоді найбільше, бо в ній, як ніде в домі, було справжнє життя, і Доллі проводила там майже цілі дні, балакаючи зі своєю подругою Кетрін Крік. Ще малою дівчинкою-сиротою Кетрін Крік найнялася за служницю до містера Урії Телбоу, і вона й обидві сестри Телбоу росли разом на старій фермі, там, де тепер залізнична станція. Доллі вона називала "серденьком", а Віріну — тільки "отією-от". Мешкала Кетрін на задньому дворі, у критій сріблястою бляхою хатині, що стояла серед соняшників та шпалер лімської квасолі. Вона видавала себе за індіанку, на що люди здебільшого тільки підморгували, бо шкіра в неї була темна, як у африканського бога. А втім, хто зна, може, воно було й так, бо вбиралася вона, як справжня індіанка. На шиї завжди носила бірюзове намисто, а рум'янилася так густо, що аж глянути страх, і щоки її палали, наче незгасні стоп-сигнали. Зуби в неї через один повипадали, і в дірки вона напихувала вати. Віріна не раз казала їй:

— Хай тобі абищо, Кетрін. Ти ж слова до пуття вимовити не можеш. Пішла б до дока Крокера, нехай би поставив тобі хоч сякі-такі зуби!

Зрозуміти, що каже Кетрін, було таки справді важко; лише Доллі могла доладно тлумачити невиразне шамкотіння своєї подруги. Та Кетрін більшого й не треба було: вони ж із Доллі не розлучались і завжди могли порозумітися. Притуливши вухо до сволока на горищі, я часто дослухався до невиразних і через те особливо цікавих звуків їхньої розмови, що, мов густа живиця, точилися крізь старе дерево.

Щоб дістатися на горище, треба було вилізти на драбину в білизняній коморі, стеля якої правила за ляду.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: