Вона все помічала перша, і тільки в тому й проявлялось її марнославство, щоб раніш за вас добачити якусь дивовижу: відбитки пташиних лапок, схожі на браслет, химерну гірлянду бурульок,— і вона раз у раз гукала нам, щоб ми поглянули то на хмару з обрисами кішки, то на зоряний корабель, то на обличчя, що проступало в паморозі. Отак поволеньки ми йшли й тепер через луку, і Доллі назбирала повну кишеню всохлих кульбаб, знайшла в траві й фазанячу пір'їну. Я вже подумав був, що так ми й до заходу сонця не дістанемося дороги.
На щастя, йти аж туди нам не довелося: тільки-но ступивши на кладовище, ми побачили сестру Айду і все її сімейство, що отаборилося серед могил. Здавалося, ми потрапили на якийсь моторошний дитячий майданчик. Більші дівчатка підстригали волосся косооким близнятам; Малюк Гомер з допомогою слини та листя начищав свої ковбойські чобітки; ще один хлопчина, вже майже дорослий, прихилившись спиною до надгробка, меланхолійно бренькав на гітарі. Сестра Айда годувала немовля; воно лежало скулене біля її грудей, мов велике рожеве вухо. Побачивши нас, вона не зрушила з місця, і Доллі мовила до неї:
— Мушу вам сказати, що ви сидите на моєму батькові.
І справді, то була могила містера Телбоу, і сестра Айда, звертаючись до надгробка ("Урія Фенвік Телбоу. 1844— 1922. Доброму солдатові, коханому чоловікові, ніжному батькові"), сказала:
— Пробач, солдате.
Застібаючи кофтинку, від чого дитинча враз заскімлило, вона підвелась.
— Та ні, що ви, сидіть. Я тільки хотіла... відрекомендуватися.
Сестра Айда знизала плечима.
— Воно вже й так мене накусало,— і потерла груди.— То це знову ви,— мовила вона, весело розглядаючи мене.— А де ваш приятель?
— Як я зрозуміла...— Доллі затнулася, збита з ладу юрбою дітлахів, що оточили її кільцем.— Ви хотіли мене бачити? — провадила вона далі, намагаючись не зважати на малесеньке хлоп'я, що задерло їй поділ спідниці й уважно споглядало її щиколотки.— Я Доллі Телбоу.
Переклавши немовля на одну руку, сестра Айда другою обняла Доллі за стан і сказала таким тоном, ніби вони були подруги ще хтозна з яких часів.
— Недаремно я на вас сподівалася, Доллі... Діти! — Вона піднесла немовля, наче жезл:— Ану скажіть Доллі, що ми про неї і слова лихого не говорили!
Дітлахи закрутили головами, загомоніли, і Доллі не могла приховати свого зворушення.
— Ми просто не можемо виїхати звідси, я ж їм так уже доводила! — мовила сестра Айда і почала розповідати Доллі про свою скруту. Шкода, що не можна було сфотографувати їх разом. Доллі, добропристойну й таку ж старомодну, як її вуалька, і сестру Айду, з її соковитими губами та сластолюбним тілом.— Усе впирається в гроші, вони ж нас геть обдерли. Як на мене, то їм обом місце за гратами — й отому блювотному Бастерові, й шерифові, як його там, що вдає з себе надлюдину.— Вона звела дух, щоки її розчервонілись, як жар.— Ми сіли на мілину — оце вам суща правда. А щодо вас, то навіть якби десь і чули ваше ім'я, ми взагалі маємо правило не говорити нічого лихого про людей. Я, звісно, розумію, то все вигадки, аби тільки вчепитися за щось, але я так собі подумала, що ви могли б уладнати цю справу і...
— Ой, та де мені, не така я людина,— сказала Доллі.
— То що ж я маю робити? Бензину в мене літрів зо два, а то й менше, ротів — п'ятнадцять, а всіх грошей — долар і десять центів. Уже краще б нам сидіти у в'язниці.
Аж раптом:
— Я маю одного знайомого,— гордо промовила Доллі.— То великого розуму чоловік, він неодмінно щось придумає.— З її піднесеного, впевненого тону я зрозумів: вона таки вірить цьому на всі сто.— Колліне, мерщій біжи вперед і скажи судді, щоб чекав до обіду гостей.
Чимдуж, чимдуж через луку, дарма що трава боляче шмагає по ногах,— так мені не терпілося побачити, яке обличчя буде в судді. І я не розчарувався.
— Милий боже! — вигукнув він і хитнувся спочатку назад, а потім уперед.— Шістнадцять чоловік! — І, позирнувши на вбоге вариво, що парувало на вогні, схопився за голову.
Щоб приспати підозри Райлі, я зобразив усе так, ніби я тут ні до чого, а Доллі зустріла сестру Айду чисто випадково; але він стояв і дивився так, немов очима шкуру з мене спускав. Мабуть, дійшло б і до гіршого, якби суддя одразу ж не почав ганяти нас туди-сюди. Сам він роздмухав більший вогонь, Райлі приніс іще води, і ми почали жбурляти в казанок сардини, сосиски, зелений горошок,— одне слово, все, що мали напохваті, включаючи й солоне печиво: суддя сказав, що воно надасть юшці потрібної густоти. Дещо, правда, ми вкинули туди помилково, як-от, приміром, кавову гущу. Досягши того збуджено-веселого стану, який охоплює кухарів у дні великих родинних свят, ми навіть мали нахабство відступити від вогнища й урочисто привітати один одного з успіхом, і Райлі дав мені на знак прощення дружнього стусана. А коли появилися перші дітлахи, суддя зустрів їх так захоплено, що вони мало не повернули назад з переляку.
Вони спинились і не зрушили з місця, аж поки не зібралася вся ватага. Тоді Доллі з острахом, як ото жінка, що показує вдома куплені на аукціоні речі, повела дітлахів до нас знайомитися. Вони, мов на переклику, вигукували свої імена: Бет, Лорел, Сем, Лілі, Айда, Кліо, Кейт, Гомер, Гаррі,— але раптом мелодія урвалася, бо одна маленька дівчинка не схотіла назвати своє ім'я. Сказала — це таємниця. Сестра Айда погодилась: коли таємниця, то нехай буде так.
— Вони в мене такі дражливі,— мовила вона, приємно вразивши суддю і своїм низьким голосом, і довгими, мов билинки, віями. Він затримав її руку в своїй і усміхнувся надто вже приязно, і це, на мій погляд, було досить дивно з боку чоловіка, що менш як три години тому освідчився іншій жінці. Я тішив себе надією, що Доллі теж помітить це і, може, ще подумає, але вона вже говорила: "Та як їм не бути дражливими — вони ж, мабуть, голодні",— і суддя, весело плеснувши в долоні й хвалькувато показавши на казанок, пообіцяв, що миттю все залагодить. А тим часом, сказав він, дітям незле було б збігати до струмка та помити руки. Сестра Айда заприсяглася, що вони помиють не тільки руки. І як сказати правду, то це їм таки не завадило б.
Знову виникла затримка з тією дівчинкою, що не хотіла назвати своє ім'я: вона заявила, що сама нікуди не піде, а нехай тато понесе її на зашийку. "А мій тато — ось ти",— показала вона на Райлі, і той не став їй суперечити: завдав на спину й поніс. Боже ж ти мій, ото було радощів! Усю дорогу до струмка вона пустувала, затуляла йому очі рученятами, і коли Райлі, нічого не бачачи попереду, ввігнався у зарость дикого винограду, вона аж заверещала від захвату.
— Годі з мене. Злазь,— звелів Райлі.
— Ой ні, ще трохи! А я за це скажу тобі, як мене звуть.
Згодом я не забув спитати в Райлі, яке ж ім'я вона назвала. Виявилося — Бензина-Газоліна. Це ж, мовляв, такі гарні слова.
Той лісовий струмок доволі мілкий — ніде не глибший, ніж до коліна. Береги його, вистелені глянсуватим зеленим мохом, навесні вкриваються сніжно-білими квіточками ломикаменю й дрібнесенькими фіалками — поживою для нових поколінь бджіл, що їх рої вже гудуть над тихими заводями. Сестра Айда стала на узвишку берега, звідки було зручно назирати за купанням.
— Та глядіть мені, не огинатися! Я хочу бачити справжнє завзяття.
І ми його побачили. В ту ж мить майже дорослі дівчата, яким уже б і заміж не гріх, голі-голісінькі опинились у воді; там-таки проміж них гарцювали й хлопці, від малого до великого, і теж у чому мати народила. Добре, що Доллі залишилася з суддею біля нашого дерева, та й для Райлі було б краще не йти з нами: він так засоромився, що аж мене сором узяв. Щира правда. І тільки тепер, коли я знаю, що за чоловік з нього вийшов, я розумію причину отієї його парадоксальної церемонності: йому так хотілося бути добропристойним, що й чужі похибки він сприймав як свої власні.
Славнозвісні полотна: лісові води, юні тіла... Як часто згодом, походжаючи холодними, музейними залами, я спинявся перед котроюсь із таких картин і довго стояв, відновлюючи в уяві ту давню сцену, тільки не так, як було насправді: ватага вкритих сиротами дітлахів у холодному осінньому струмку,— а так, як змальовано на картині: дужі юнаки і ставні юнки, всі в діамантових бризках води. І я думав собі, а часто думаю й тепер: де вона, та дивовижна сім'я, як склалося далі її життя в цьому світі?
— Бет, вмочи голову у воду! Ану не бризкай на Лорел! Це я тобі, Баку, зараз же облиш! І щоб усі мені добре повимивали за вухами, а то хто зна, коли тепер знову трапиться нагода...— Та раптом сестра Айда затихла й полишила дітлахів на самих себе.— Отакого самого дня...— мовила вона, сідаючи на мох. Очі її, звернені на Райлі, сяяли ясним світлом.— Еге, щось таки є: рот, ті самі відстовбурчені вуха... Сигарету маєте, голубе? — спитала вона Райлі, не відчуваючи його неприязні. На мить обличчя її розгладилось і дало взнаки, якою вона була замолоду.— Отакого самого дня...
...Тільки місце було зовсім інше, куди сумніше: ніде ані деревця, і серед ланів пшениці — будинок, сам-один, наче опудало на городі. Ні, я не нарікаю: там були ще мати, батько, моя сестра Джералдіна, і ми не знали ні в чому нужди, мали в господі всіляку живність, мали піаніно, всі добре співали. Не скажу, що все те давалося легко,— важкої роботи сила-силенна, а чоловік у домі один. До того ж батько часто нездужав. А найняти когось — спробуй пошукай, ніхто не хотів довго жити в тій глушині. Знайшли були одного старого, то вже так раділи, а він якось упився й намагався дім спалити. Джералдіні минав тоді шістнадцятий, вона була на рік старша за мене, і на вроду гарна, ми обидві гарні були; отож вона й забрала собі в голову вийти заміж, щоб чоловік разом з батьком господарство вів. Та в наших краях і заміж вийти не було за кого. Грамоти нас навчала мати, чого і як могла, бо до найближчого містечка було аж десять миль. Звалося те містечко Юфрай, за прізвищем одної там родини, і при в'їзді до нього стояв щит з написом: "Завітайте у Юфрай — там і в спеку рай",— бо воно розкинулось високо на горі і влітку туди наїжджали багаті люди. Так от, того літа, що про нього я оце згадала, Джералдіна влаштувалась там подавальницею в готелі "Круговид", а я по суботах виходила на дорогу, просилася, щоб хтось мене підвіз, і їхала до неї, і там-таки й ночувала.