Ну, то я сестра Айда, мати Малюка Гомера Медда.
Я поцікавився, котрий же з них Малюк Гомер. Примружившись, вона повела очима й показала на хлопчину в окулярах, а той хитнувся під вагою свого капелюха і привітавсь до нас:
— Хвала Ісусові! Свищика треба? — Надимаючи щоки, він дмухнув у бляшаний свищик.
— Таким свищиком,— пояснила його мати, поправляючи волосся на потилиці,— добре відганяти нечисту силу. Та й на всяке інше він придатен.
— Двадцять центів,— назвав ціну малий. Його заклопотане обличчя було біле, як косметичний крем. Величезний капелюх раз по раз зсувався на брови.
Якби я мав гроші, то неодмінно купив би свищик: видно було, що дітлахи голодні. Мабуть, Райлі теж це відчув; так чи так, але він дістав п'ятдесят центів і взяв два свищики.
— Благослови вас боже,— сказав Малюк Гомер і куснув монету зубами.
— Нині стільки фальшивих грошей кругом,— вибачливо-довірчим тоном мовила його мати.— Хоч на нашій ниві такого й не мало б бути,— зітхнула вона.— То ви вже зробіть ласку, покажіть дорогу. А то нам далеко не заїхати, бензин от-от скінчиться.
Райлі порадив їй не марнувати часу.
— Там уже нікого немає,— сказав він, вмикаючи мотор. Ми заступили дорогу ще одній машині, і її водій нетерпляче сигналив позаду.
— На дереві її немає? — долинув до нас крізь шум мотору розгублений голос жінки.— А де ж нам її шукати? — Вона намагалася затримати машину руками.— У нас до неї важлива справа, ми...
Райлі натиснув на газ, і машина рвонулася вперед. Озирнувшись, я побачив, як вони всі стоять у хмарі куряви й дивляться нам услід. Тоді похмуро сказав Райлі, що годилося б усе-таки дізнатися, чого їм треба.
— А може, я й сам знаю,— відказав він.
*
Він таки справді вже чимало знав про сестру Айду, діставши докладні відомості від Еймоса Легренда. Хоч вона ніколи перед тим у нашому містечку не бувала, Еймос, який час від часу виїжджав то сюди, то туди, присягався, що колись уже бачив її на ярмарку в Боттлі, сусідньому окружному місті. Як видно, знав про неї дещо й велебний Бастер, бо тільки-но вона з'явилася в містечку, він розшукав шерифа й зажадав, щоб той своєю владою заборонив Малюкові Гомеру Медду та його ватазі влаштовувати будь-які збори. Вони, мовляв, злісні здирники, а щодо так званої сестри Айди, то вона відома в шістьох штатах як найпослідуща розпусниця; та й то сказати — п'ятнадцятеро дітей, а чоловіка й духу немає! Еймос і сам мав тверде переконання, що вона ніколи не була одружена, проте вважав, що така невтомна жінка заслуговує на повагу. Ну, а шериф сказав велебному Бастерові: йому й без того клопоту вистачає, і, можливо, ті дурні на дереві справді мудро розміркували, що краще сидіти собі, нікому не заважаючи; та й він сам, мовляв, залюбки покинув би все й подався туди до них. А коли так, заявив старий Бастер, то він не годиться на шерифа й нехай віддає свою зірку. Отже, сестра Айда без будь-яких перешкод з боку властей скликала ввечері на площі під дубами молитовні збори, із співами та всілякими іншими витребеньками. У нашому містечку взагалі радо зустрічають обновленців,— адже це добра нагода зібратися на свіжому повітрі, послухати музику, поспівати,— а того вечора сестра Айда та її виводок мали особливий успіх. Навіть Еймос, який звичайно всіх і все ганив, сказав Райлі, що той чимало втратив: мовляв, ті діточки перекричать кого завгодно, а Малюк Гомер Медд таки справжній артист — і чечітку вибивати мастак, і ласо крутити. Одне слово, всі були страшенно задоволені, окрім велебного Бастера та його дружини, які тільки на те і прийшли, щоб зчинити бучу. Та остаточно сказилися вони тоді, коли дітлахи натягли "божу білизняну шворку" — мотузку з прищіпками, на яку присутні мали чіпляти свої пожертви. І люди, що ніколи в житті не вкинули й цента до Бастерової карнавки, чіпляли на ту мотузку доларові папірці. Знести таке було йому просто над силу. Він ту ж мить подався до будинку на Телбоу-лейн і мав там коротку бойову нараду з Віріною, бо добре розумів, що без її підтримки йому не зрушити шерифа на активні дії. Коли вірити Еймосові, Бастер підбурив Віріну, натуркавши їй, нібито якась там шльондра-обновленка привселюдно називає Доллі безвірницею і антихристкою, отож, мовляв, Віріна має рятувати честь роду Телбоу й подбати, щоб ту жінку якнайшвидше викинули з міста. Насправді сестра Айда на той час навряд чи навіть чула десь саме прізвище Телбоу. Проте Віріна, дарма що нездужала, одразу взялася до діла; вона зателефонувала шерифові й сказала: "Слухайте, Джунісе, я вимагаю негайно вислати цих волоцюг за межі нашої округи". То вже був наказ, і старий Бастер заповзявся простежити, як його виконуватимуть. Разом із шерифом він потягся на площу, де сестра Айда та її нащадки прибирали після зборів. Скінчилося все справжньою бійкою, і то головним чином завдяки Бастерові: він заявив, що гроші, зібрані на "божу білизняну шворку", привласнено незаконно, й наполіг на тому, щоб їх конфіскували. Він таки забрав ті гроші, а на додачу дістав кілька подряпин. Не допомогло й те, що немало людей на площі заступилося за сестру Айду,— шериф звелів їй до завтрашнього полудня виїхати геть з містечка.
Вислухавши розповідь Райлі, я спитав його: як же він міг, знаючи, що цих людей так скривдили, відмовити їм у допомозі? Ви ніколи в житті не вгадаєте, що він мені на це відповів. Щонайсерйознішим тоном він сказав:
— Таку розбещену жінку не можна й близько підпускати до нашої Доллі.
*
Під деревом весело палахкотіло вогнище. Райлі збирав сушняк, суддя, кривлячись від ядучого диму, заклопотано готував обід. Лише ми з Доллі нічого не робили..
— Боюся я,— сказала вона, тасуючи дитячі карти,— ох, боюся, що Віріна ніколи більш не побачить своїх грошей. Та знаєш, Колліне, мені здається, що найтяжче вона страждає не через гроші. Хто вже там знає чому, але вона йому повірила, цебто докторові Рітцу. А мені ніяк не йде з пам'яті Моді Лора Мерфі. Дівчина, що колись працювала у нас на пошті. Вони з Віріною дуже заприязнилися. Боже, який то був удар, коли Моді Лора познайомилася з отим виноторговцем, а потім вийшла за нього заміж. Та я не могла її осуджувати: так воно й мало бути, коли вже вона його покохала. Але все ж таки Моді Лора й доктор Рітц — чи не єдині люди, яким Віріна будь-коли вірила, і от обоє вони... Авжеж, такого ніхто б не витримав.— Вона неуважливо перебирала карти.— Щось ти почав був говорити про Кетрін.
— Про її золотих рибок. Я бачив на вікні акваріум.
— А Кетрін не бачив?
— Ні, тільки рибок. Місіс Каунті дуже добра жінка. Вона казала, що хоче послати Кетрін обід.
Доллі розламала одну булочку з тих, що їх передала місіс Каунті, і почала виколупувати з неї родзинки.
— Колліне, а якщо ми зробимо так, як вони хочуть, тобто відступимося від свого? Тоді їм доведеться випустити Кетрін, правда ж? — Вона звела очі на верхівку дерева, немовби шукаючи просвітку в густому листі.— То що мені — здатися?
— Місіс Каунті вважає, що так. Каже, нам треба повернутися додому.
— А чому, вона сказала?
— Тому що... Ну, вона багато чого казала. Тому що ви завжди поступалися. Завжди з усім мирилися — так вона сказала.
Доллі усміхнулась і розправила свою довгу спідницю. Сонячне проміння, пробившись крізь листя, впало їй на пальці золотавими обручками.
— А чи мала я коли хоч якийсь вибір? Цього ж мені й хочеться — мати право на вибір. Знати, що я могла б жити зовсім інакше, на свій власний розсуд. От тоді б я справді з усім мирилася, без будь-якого примусу.— Вона спинила погляд на тому, що діялося внизу: Райлі ламав хмиз, суддя нахилився над гарячим казанком.— А як же суддя... Чарлі? Якщо ми відступимося, він буде так гірко розчарований. Атож...— Вона переплела свої пальці з моїми.— Він мені дуже любий...— Миттєва пауза здалася мені вічністю; серце моє кудись покотилося; віти дерева зімкнулись навколо, наче згорнута парасолька.— Сьогодні вранці, коли вас не було, він освідчився мені.
Немовби почувши її слова, суддя випростався, і його обвітрене, мов у фермера, обличчя знов помолоділо від щирої хлоп'ячої усмішки. Він помахав нам рукою, і яке ж чарівне світло засяяло в очах Доллі, коли вона помахала йому у відповідь! Здавалося, ніби очистили давно знайомий портрет, і, обернувшись до нього, ти раптом побачив живий блиск та ясні барви, які раніше були приховані від очей. Ну ні, тінню в кутку вона більш ніколи не буде.
— Слухай, Колліне, тобі нема чого хмуритись,— мовила Доллі. Як видно, подумала, що я невдоволений, і взялася вичитувати мені.
— Ну, а ви?..
— Я ніколи не мала права вирішувати сама за себе. Та якщо, бог дасть, здобуду його, то вже знатиму напевне, як мені вчинити. Ну гаразд,— сказала вона, ще дужче віддаляючись від мене,— то кого ж іще ти бачив у місті?
Мені захотілося вигадати щось таке, що повернуло б її назад до мене, бо вона немовби віддалялася в майбуття, а я, неспроможний її наздогнати, залишився там, де й був. Але поки я розказував їй про сестру Айду, про фургон, про дітлахів, про те, чому в них виникла сутичка з шерифом і як вони зустрілися нам на дорозі й питали про даму на дереві,— наші душі знову злилися, немов потік, що його на мить роз'єднав якийсь острівець. І хоч Райлі не простив би мені, коли б почув, як я його зраджую, я переказав навіть його слова про те, що такі жінки, як сестра Айда, це гідні того, щоб Доллі з ними водилася. Вона, звісно, посміялася з цього, але потім ураз споважніла:
— Але ж яка підлота — видерти з рота в дітей шматок хліба та ще й приплести до цього моє ім'я. Просто ганьба! — Вона рішуче поправила капелюшок.— Колліне, вставай, ми з тобою трохи прогуляємось. Я певна, що ті люди й досі там, де ви їх залишили. В усякому разі, побачимо.
Суддя спробував затримати нас, тоді сказав, що коли вже Доллі хоче пройтися, то й він піде з нами. В мені закипала ревнива злість, але Доллі вчасно пригасила її своєю відповіддю: мовляв, нехай він краще куховарить, а їй зі мною нема чого боятися, ми просто трохи розімнемо ноги.
Як завжди, квапити Доллі було марно. Такий-бо вона мала звичай: навіть дощового дня поволі брела собі непримітною стежкою, неначе гуляла алеєю якогось великого саду, а очі її весь час пильно шукали дорогоцінного духмяного зілля: пагінців болотяної м'яти, майорану, рути,— і навіть її одяг був просякнутий пахощами тих цілющих трав.