Здоровило Едді дав йому двадцять п'ять центів і звелів спустити штани, і ми побачили таке, що ніхто очам своїм не повірив, а один з чоловіків сказав:
— Слухай, хлопче, якого ж дідька ти сидиш під замком, маючи такого лома?
І ще кілька тижнів після того можна було вгадати, хто з дівчат чув цей дотеп: ідучи повз тюрму, вони щоразу починали хихотіти.
Бічну стіну тюрми прикрашає якесь дивне зображення. Я запитав про нього Доллі, і вона сказала: як їй пригадується, колись, за часів її юності, то була реклама цукерок. Може, й так, але від напису вже й сліду нема, а лишилося тільки щось ніби затертий крейдою гобелен: два рожевих, як фламінго, ангели з сурмами витають над величезним рогом достатку, повним плодів, наче різдвяна панчоха. Той малюнок на цегляній стіні скидається на вицвілу фреску, на бліде, ледь помітне татуювання, і ув'язнені ангели тремтять у сонячному промінні, мов душі злочинців.
Я розумів, що ризикую, походжаючи отак на видноті, але все-таки пройшов повз тюрму, тоді повернув назад, свиснув і пошепки гукнув: "Кетрін! Кетрін!" — сподіваючись, що вона почує і підійде до вікна. Котре її вікно, я здогадавсь одразу: на ньому, виблискуючи за гратами, стояв акваріум із золотими рибками; як ми дізналися згодом, то була єдина річ, що її Кетрін попросила принести їй у тюрму. Рибки оранжевими блискітками повільно кружляли навколо коралового замку, і мені пригадався день, коли я допомагав Доллі шукати і той замок, і різноколірні камінці. То був початок... І раптом я здригнувся від думки, який може бути кінець: холодна тінь Кетрін, що визирне із-за грат,— і подумки почав благати бога, щоб вона не підходила до вікна: вона б не побачила внизу нікого, бо я вже повернувся й побіг геть.
Райлі примусив мене чекати в машині дві години з лишком. А коли нарешті з'явився, то був такий роздратований, що я не наважився виказати йому свого власного роздратування. Як виявилось, він зайшов додому й побачив, що обидві його сестри, Енн і Елізабет, а з ними й Мод Райорден, яка лишилася ночувати, ще валяються в ліжку; та дарма коли б тільки це, а то по всій кімнаті розкидані пляшки від кока-коли й недокурки сигарет. Мод узяла все на себе: мовляв, то вона запросила кількох хлопців послухати музику й потанцювати; але покара спостигла не її, а сестер Райлі. Він витяг їх з ліжка й відлупцював.
— Як це — відлупцював? — спитав я.
— А отак,— відказав Райлі.— Пригнув собі до колін та й відмолотив добряче тенісною туфлею.
Таке мені просто в голові не вкладалося — настільки це суперечило моєму уявленню про гідність Елізабет.
— Занадто вже ти суворий до своїх дівчат,— сказав я і мстиво додав: А от Мод, вона таки справді розбещена.
Він прийняв мою хитрість цілком серйозно: еге ж, мовляв, він хотів був відлупцювати і її,— хоч би за те, що вона взивала його такими словами, яких він ні од кого не потерпить,— але просто не встиг схопити, бо вона відімкнула задні двері й утекла. А я подумав собі: ну, здається, Мод нарешті таки спіймала тебе на гачок.
Чуприна Райлі, звичайно розкуйовджена, лежала гладенько й вилискувала брильянтином; від нього пахло бузковою водою і пудрою. Йому не треба було казати мені, що він заходив до перукарні. І навіщо — також не треба.
У ті дні в нашій перукарні орудував дуже незвичайний чоловік,— нині він уже пішов на спочинок,— такий собі Еймос Легренд. Люди шерифового складу, а як на то пішло, то й Райлі Гендерсон, і взагалі майже всі в містечку, казали на нього не інакше, як "отой старий базікало". Але говорилося це незлобливо: більшість городян любили погомоніти з Еймосом і щиро зичили йому добра. Малий, як мавпа,— щоб підстригти вас, йому доводилося ставати на ящик,— він був завжди збуджений і тріскотів без угаву, наче пара кастаньєт. Усіх своїх постійних клієнтів, і чоловіків, і жінок, він називав однаково — "золотце". "Золотце,— казав він, приміром,— вам давно час підстригтися. Я вже думав був купити вам пакетик шпильок". Еймос мав один неоціненний дар: він умів завести балачку саме про такі речі, які становили справжній інтерес для клієнтів, хай би то був і поважний ділок, і десятирічна школярка,— ну геть про все, починаючи від того, за скільки Бен Джонс продав свій урожай земляних горіхів, і кінчаючи тим, кого запросять на день народження до Мері Сімпсон.
Тож не дивно, що саме до нього й подався Райлі, щоб дізнатись про новини. Він, звісно, переказав мені все те своїми словами, але я ніби навіч бачив перед собою Еймоса і чув, як він цокоче, мов колібрі:
— Отож я й кажу, золотце, ось як воно обертається, коли гроші залишають напризволяще. І хто б міг подумати, що таке станеться з Віріною Телбоу; всі ж бо гадали, що вона кожен цент мерщій несе до банку. А тут дванадцять тисяч сімсот доларів! Та здається мені, це ще далеко не все. Кажуть, Віріна і той доктор Рітц разом затівали якесь діло, ото вона й відкупила стару консервну фабрику. Аж виявляється ще й таке: вона дала тому Рітцові десять з чимось тисяч, щоб він закупив якісь там машини,— хто їх знає, що то мали бути за машини,— а тепер випливло на світ, що він і на пенні анічогісінько не купив. Усі як є грошики поклав собі до кишені. А за ним і слід загув. Якщо його тепер десь і знайдуть, то тільки в Південній Америці, не інакше. Я ніколи не казав і навіть думки не припускав, що між ними були якісь там фіглі-міглі; навпаки, завжди доводив, що Віріна Телбоу — жінка аж надто вибаглива, а в нього ж, золотце, у того докториська, стільки лупи в голові, скільки я ні в кого зроду не бачив. Та хто зна, хоч вона й має голову на в'язах, а проте могла-таки уклепатися в нього. Ну, а до всього ще й ота історія з її сестрою — теж яка буча зчинилася! Отож я нітрохи не дивуюся, що док Картер щодня робить їй уколи. А от кого мені просто несила збагнути, то це Чарлі Кула. Ну що ви скажете — понесло чоловіка хтозна-куди, смерті собі напитувати!..
З міста ми мчали так, що колеса відривалися від землі. "Лясь! Лусь!" — розбивалися комахи об вітрове скло. Навколо свистіла суха накрохмалена голубінь дня, на небі не було ні хмаринки. І все ж я ладен заприсягтися: мої кістки завжди передчувають грозу. Ця неприємна властивість здебільшого притаманна старим людям, а в молодих трапляється досить рідко. Відчуття при цьому таке, ніби у тебе в суглобах гримотить відвологлий грім. З того, як мене скрутило тоді, я міг завбачити щонайменше ураган; та коли я сказав про це Райлі, він засміявся: "Чи ти здурів? Поглянь на небо". Ми саме бились об заклад, аж раптом на небезпечному повороті, звідки була пряма дорога до кладовища, Райлі сіпнувся і щосили натиснув на гальма. Поки машину заносило вбік, ми мали вдосталь часу, щоб пригадати своє життя з усіма подробицями.
Та не Райлі був винен: попереду нас просто по середині дороги, надсаджуючись, мов кульгава корова, волікся фургон Малюка Гомера Медда. Забряжчав, ніби конаючи, старезний мотор, і фургон спинився,— здавалось, уже навіки. Наступної миті з кабіни виліз водій: виявилося, що то жінка.
Вона була вже не молода, проте стегна її погойдувались грайливо, а груди, обтягнуті кофтинкою кольору персика, здригалися дуже промовисто. На ній була замшева спідниця з торочками та ковбойські чобітки до колін,— річ зовсім недоречна, бо відчувалося, що ноги — найбільша її окраса. Вона підійшла і сперлася на дверцята нашої машини. Повіки її впали, наче не витримавши тягаря вій; кінчиком язика вона облизнула свої дуже червоні губи.
— День добрий, хлопці,— мовила вона млосним голосом, в якому вчувався вибух уповільненої дії.— Зробіть ласку, підкажіть, як проїхати.
— Що ви, в біса, собі думаєте! — напустився на неї Райлі.— Ми через вас мало не перекинулись.
— Мене дивує, що ви про це говорите,— відказала жінка, приязно труснувши головою; її волосся химерного абрикосового кольору було дбайливо накручене, і від, цього поруху кучері захилиталися безгучними дзвониками.— Ви ж самі, голубе, гнали, як навіжений,— добродушно дорікнула вона.— Гадаю, проти цього має бути якийсь закон. Проти всього є закони, особливо в цих краях.
— Треба б, щоб був закон проти отаких-от машин,— сказав Райлі.— Це ж не машина, а купа брухту, її й на дорогу пускати не можна.
— Я знаю, голубе,— засміялася жінка.— То давайте поміняємось. Хоч боюся, що у вашій машині ми всі не вмістимося, нам і в фургоні затісно. Сигаретою почастуєте? От молодець, дякую.
Поки вона запалювала сигарету, я помітив, які в неї худі й згрубілі руки; нігті не пофарбовані, а один чорний, наче прибитий дверима.
— Мені казали, що цією дорогою ми доїдемо до міс Телбоу. Доллі Телбоу. Кажуть, вона живе десь на дереві. То, може, ви знаєте, де саме...
Тим часом позад неї з фургона вивантажувався цілий сирітський притулок. Зовсім крихітки, що ледве шкандибали на кривих рахітичних ноженятах; білоголові пуцьвірінки з довжелезними шмарклями під носом; більші дівчата, яким уже час було носити ліфики; ватага хлопців різного зросту, декотрі завбільшки з мене. Я налічив уже десяток, включаючи двох косооких близнят і сповите немовля, що його насилу тягло дівча років не більш як п'яти. А вони вигулькували й далі, мов ті кроленята з чарівної скриньки, аж поки заполонили всю дорогу.
— Це всі ваші? — спитав я, не в жарт занепокоєний, бо, полічивши ще раз, дійшов уже до п'ятнадцяти. Один хлопчина, з вигляду років на дванадцять, в маленьких окулярах із залізною оправою, вирізнявся своїм величезним ковбойським капелюхом і був чисто як ходячий гриб. Та й майже всі вони носили щось ковбойське: чи то чобітки, чи принаймні шийну хустку. Проте вигляд мали невеселий і були кволі та бліді, неначе роками їли саму варену картоплю з цибулею. Вони з'юрмилися навколо нашої машини, тихі й мовчазні, як привиди, і тільки найменші калатали по фарах та гоцали на крилах машини.
— Авжеж, голубе, всі мої,— відказала жінка, ляснувши крихітну дівчинку, що намагалася здертись на її ногу.— Хоч іноді я так собі міркую, що ми прихопили десь одне-двоє чужих,— додала вона, здвигнувши плечима, і кілька дітлахів усміхнулись. Відчувалося, що вони дуже люблять її.— Декотрі їхні тата померли, а решта, як я гадаю, чи сяк чи так живі. Та рам до них байдуже. Здається мені, ви вчора не були на наших молитовних зборах.