Причому вже не за нову. Машина була іноземна, потужний родстер марки "Альфа-Ромео" (""Альфа" нашого Ромео",— жартували в містечку), а одкупив він її у Нью-Орлеані в якогось політикана, що незабаром мав сісти в тюрму.
Поки ми їхали до містечка небрукованим путівцем, я всі очі видивив, сподіваючись хоч на одного очевидця свого тріумфу: адже якби певні знайомі особи побачили мене в машині Райлі Гендерсона, це були б для мене справжні іменини серця. Але година була надто рання, і люди сиділи по домах; сніданок ще не зняли з плити, і над коминами будинків, повз які ми проїжджали, курився дим. Біля церкви ми повернули за ріг, об'їхали площу й зупинилися в брудному провулку між кінним двором Купера й пекарнею "Зелений коник". Там Райлі і залишив мене, суворо наказавши сидіти тихо й не витикатися; повернутись він пообіцяв не пізніш як за годину. Отож, простягтись на сидінні, я дослухався до цвірінькання злодюжок-горобців, що годувалися в яслах стайні, і вдихав пахощі свіжоспеченого хліба та терпкий дух прянощів, що линули з пекарні. Подружжя Каунті, якому належала та пекарня й булочна при ній, мусило розпочинати роботу о третій годині ранку, щоб наготувати все на восьму, до відкриття булочної. У них завжди було чисто, торгівля процвітала, і місіс Каунті могла дозволити собі купувати найдорожчі сукні у Віріниній крамниці готового одягу.
Поки я лежав отак у машині, тішачись тими приємними пахощами, задні двері пекарні відчинились, і містер Каунті віником почав вимітати в провулок борошняний пил. Певно, він здивувався, коли побачив машину Райлі, а тоді здивувався знов, угледівши в машині мене.
— Що це ти замислив, Колліне?
— Та нічого, містере Каунті,— відказав я, міркуючи собі, чи знає і він про наші знегоди.
— Ну й радий же я, що вже нарешті жовтень,— мовив містер Каунті й потер між пальцями повітря, немовби хотів намацати в ньому, як ото в тканині, прядки холоду.— Бо влітку нам просто життя немає: печі палають, усе кругом розжарене, чистий жах... А знаєш, синку, тебе там пряниковий чоловічок дожидає — заходь-но і впорай його.
Ні, подумав я, не такий він чоловік, щоб заманити мене до себе, а тоді викликати шерифа.
Його дружина зустріла мене у просякнутому прянощами жарі пекарні так привітно, наче тільки про те й мріяла, щоб я туди прийшов. Навряд чи багато знайдеться таких, кому б не сподобалася місіс Каунті. То була опасиста, некваплива жінка, з дебелими, як у слона, щиколотками, дужими мускулястими руками й широким вилицюватим обличчям, завжди розпашілим від жару; очі її скидалися на голубу цукрову поливу, волосся мало такий вигляд, ніби вона щойно встромила голову в діжку з борошном, а її пекарський фартух теліпався до самісінької підлоги. Такий самий фартух носив і її чоловік, і я не раз бачив, як він, не скидаючи того довжелезного фартуха, біг через вулицю, а потім за ріг, щоб вихилити нашвидкуруч кухоль пива із завсідниками Філового кафе, які стовбичать там цілими днями. В такі хвилини він нагадував мені клоуна — розмальованого, обсипаного пудрою, якогось наче розгвинченого, вайлуватого, а проте по-своєму зграбного.
Звільнивши місцинку на своєму робочому столі, місіс Каунті всадовила мене й поставила переді мною чашку кави та лист теплих булочок з корицею, тих, які так полюбляла Доллі. Містер Каунті зауважив, що я, може, хотів би чогось іншого.
— Я йому дещо пообіцяв... Що я там пообіцяв? Атож, пряникового чоловічка.
Його дружина шльопнула на стіл великий шмат тіста.
— То дитяча забавка. А він уже дорослий... майже дорослий. Скільки тобі років, Колліне?
— Шістнадцять.
— Так само, як Семюелеві,— сказала вона, маючи на думці свого сина, якого ми всі прозивали Мулом, з огляду на те, що він був не набагато розумніший за цю тварину. Я спитав, що від нього чути, бо минулої осені, залишившись на третій рік у восьмому класі, Мул подався в Пенсаколу і вступив до військового флоту.
— Він у Панамі, останній лист звідти був,— відказала місіс Каунті, розкачуючи тісто на пиріжки.— А взагалі листи од нього маємо рідко. Я вже йому якось написала: ти мені, Семюеле, гляди, як не писатимеш додому, то я дам знати президентові, скільки тобі літ насправді. Бо він же, бач, набрехав там, а то б його не взяли. Я тоді себе не тямила з люті. Пішла до школи та й ну того містера Генда сварити: мій Семюел, кажу, через те й утнув таку штуку, що вже терпцю йому не було весь час у восьмому класі лишатися, такому здоровому серед малих дітей. А тепер бачу, таки по правді вчинив містер Генд, бо було б щодо вас, інших хлопців, нечесно, якби він Семюела тоді пропустив, раз той не робив усе як годиться. А може, воно й на краще вийшло... Чоловіче, ану покажи Коллінові фотографію.
На тлі пальм і справжнісінького моря, тримаючись за руки й по-дурному всміхаючись, стояли чотири моряки. Внизу був напис: "Благослови боже маму й тата. Семюел". Мене взяла досада. Онде Мул мандрує по світах, а я... Атож, мабуть, я справді заслуговую тільки на пряникового чоловічка.
Я віддав фотографію містерові Каунті, й він сказав:
— Я загалом не проти, щоб хлопець послужив своїй країні. Але біда в тому, що Семюел пішов під такий час, коли міг би стати нам тут у чималій пригоді. А взяти в поміч якогось чорнопикого — то для мене просто гострий ніж. На них же ніяк не можна покластися: брешуть, крадуть, ніколи не знаєш, чого від них чекати.
— Несила мені второпати, з якого доброго дива він отаке плете,— обізвалася місіс Каунті, сердито кривлячи губи.— Добре ж знає, як воно мене злить. Кольорові люди анітрохи не гірші за білих, а є навіть і кращі. І я вже не раз казала про це при нагоді декому в місті. А ота катавасія зі старою Кетрін Крік... Мені аж гидко на душі, як згадаю. Нехай там вона трохи схибнута, нехай має свої химери, але ж добра душа, яких мало. Ой, я ж хотіла послати їй у тюрму обід, бо на шерифових харчах там не дуже роз'їсишся.
Коли вже настає якась переміна, то мало що повертається назад. Виходить, люди знають про нас, і нам уже ніколи більш не жити в теплій домівці... Я уявив собі, як на наше холодне дерево насувається зима, і не міг стримати сліз, і все плакав та плакав, розлазячись на шматки, наче зогнила від дощів ганчірка. А плакати мені хотілося ще відтоді, як ми пішли з дому.
Місіс Каунті забідкалася: чи не вона, мовляв, щось таке сказала, що засмутило мене,— і почала втирати мені сльози краєчком свого перемазаного борошном і тістом фартуха, а невдовзі ми обоє вже сміялися, та й як було не сміятися, бачивши наслідки її зусиль: усе моє обличчя вкрилося клейстером з борошна та сліз,— і мені враз полегшало чи, як то кажуть, відлягло від серця. Тим часом містер Каунті, прикро вражений моїм плачем, вийшов до булочної, і хоч я зрозумів його, проте ніякого сорому не відчув.
Місіс Каунті, наливши кави й собі, підсіла до столу.
— Не хочу брехати: я не дуже тямлю, що там у вас діється,— сказала вона.— Як я чула, міс Доллі покинула господарство, бо в неї вийшла якась незлагода з Віріною?
Я хотів сказати, що все куди складніше, але, спробувавши відновити подумки перебіг подій, засумнівався: а чи справді воно так?
— Ну, то от,— замислено провадила вона.— Ти не подумай, ніби я говорю проти Доллі, зовсім ні. Але я розумію так: усім вам, люди добрі, треба вертатись додому, і нехай Доллі помириться з Віріною. Вона ж бо завжди з усім мирилася, і в такі літа, як її, нічого вже не переміниш. Та й який негідний приклад усьому місту, коли рідні сестри сваряться і одна з них сидить десь там на дереві. А суддя Чарлі Кул... Я оце вперше, скільки живу, пожаліла тих його синів. Ні, поважні городяни мають шануватися, а як пі, то все в нас тут піде шкереберть. Ось ти бачив, приміром, той фургон на площі? Ні? То піди подивися. Якесь там ковбойське сімейство. Містер Каунті каже — євангелісти. А я лиш одне знаю: тут навколо них такий зчинився галас, і начебто й Доллі до нього причетна.— Вона сердито дмухнула, роздимаючи паперовий пакет.— Отож перекажи їй мою пораду: нехай вертається додому. А оце, Колліне, забереш із собою, тут булочки з корицею. Я ж знаю, яка вона ласа до них.
Коли я вийшов з пекарні, годинник на будинку муніципалітету видзвонив вісім разів; отже, було пів на восьму. Той годинник завжди йшов на півгодини вперед. Одного разу привезли звідкись щонайтямущішого майстра, щоб полагодив його. Той проморочився цілий тиждень і врешті заявив: єдиний певний засіб — це брусок динаміту. І все-таки муніципальна рада проголосувала за те, щоб заплатити майстрові повного мірою, бо тепер усе місто пишалося таким непіддатливим годинником.
Коло декотрих крамниць на площі вже з'явилися їх власники, готуючись відчиняти; курява з-під їхніх мітел запинала вітрини, прохолодну вуличну тишу грубо розтинав грюкіт залізних сміттєвих ящиків. У "Ранній пташці", бакалійній крамниці, куди кращій за Вірінину "п'ятицентову", два темношкірі хлопчаки виставляли на вітрину бляшанки з гавайськими консервованими ананасами. А на південному боці площі, за тростяними лавами, що на них о будь-якій порі року сиділи сумирні, вже близькі до скопу дідки, я побачив фургон, про який казала місіс Каунті,— власне, старий ваговозик з прилаштованою зверху брезентовою будою, що за задумом власників мала надати йому схожості з пам'ятними фургонами часів освоєння Заходу. Самотньо стоячи на безлюдній площі, він мав жалюгідний і недоладний вигляд. Уподовж кабіни на даху стримів, мов акулячий плавець, саморобний плакат футів на чотири заввишки: "Ласо Малюка Томера Медда приведе вашу душу до господа бога". З другого боку зеленкуватою олійною фарбою, що взялася пухирями, була намальована усміхнена подоба у височенному ковбойському капелюсі. Я ніколи б не подумав, що то людська істота, але напис сповіщав: "Чудо-дитина — Малюк Гомер Medd". Не маючи на що дивитися далі,— коло фургона нікого не було,— я попростував до тюрми, цегляної, коробки, що стояла поряд з конторою Фордової компанії. Колись я був там і всередині. Разом з десятком інших хлопців та чоловіків мене завів туди Здоровило Едді Стовер; він прийшов в аптеку й сказав: хто хоче побачити дивовижу, ходім зі мною. Дивовижею був худенький, гожий із себе циганчук, якого зняли з вантажного поїзда.