На що Ненсі, як і годилося справжній красуні, граціозно присіла в своїй спідничці на обручиках і спитала, чи можна їй поїхати до Гарден-Сіті. Мовляв, у міському кінотеатрі тільки на останньому сеансі показують "Таємничого привида", і всі її товариші їдуть туди. За інших обставин містер Клаттер цього не дозволив би. У сім'ї діяв неписаний закон: Ненсі і Кеньйон мали бути вдома о десятій вечора у будень і о дванадцятій — по суботах. Але, втішений приємними подіями того вечора, він поступився. І Ненсі вернулася додому десь аж над другу годину ночі. Він чув, як дочка прийшла, і гукнув її, бо хоч звичайно й не підвищував голосу ні на кого, проте цього разу мусив поговорити з нею навпростець — і не так через пізнє повернення, як через хлопця, що проводжав її додому,— то був Боббі Рапп, один з найкращих баскетболістів у школі.
Загалом Боббі подобався містерові Клаттеру; він вважав, що на свій вік (Боббі минав сімнадцятий) хлопець цілком надійний і добропорядний, але за ті три роки, відколи Ненсі дозволено водити товариство з хлопцями, її ніде не бачили з кимось іншим, хоч вона була гарненька й мала успіх у шкільному середовищі. Містер Клаттер розумів, що нині в підлітків модно "зустрічатися", ходити у парі й навіть носити "обручки", проте ставився до цього несхвально, а надто коли якось ненароком помітив, як Ненсі цілувалася з тим хлопцем. Тоді він порадив дочці "не так часто бачитися з Боббі", бо, мовляв, тепер їм легше буде розійтися поступово, аніж потім розірвати одразу,— а це, нагадав він їй, однак неминучі має статися. Раппи належали до католицької церкви, а Клаттери — до методистської, і цього вже було досить, щоб Ненсі й той хлопчина і думати забули про якісь сподіванки щодо майбутнього одруження. Ненсі тоді повелася розважливо — в усякому разі, не заперечувала,— і тепер, перш ніж побажати їй на добраніч, містер Клаттер домігся від неї обіцянки, що вона почне помалу розходитися з Боббі..
Звичайно містер Клаттер лягав спати об одинадцятій, проте через той прикрий випадок йому довелося порушити своє правило. Отож і прокинувся він у суботу, 14 листопада 1959 року, вже далеко по восьмій. Дружина його завжди вставала набагато пізніше. Та містер Клаттер спокійнісінько собі голився, приймав душ і споряджався до роботи в грубі вельветові штани, шкіряну скотарську куртку та чоботи з острогами, не боячись потурбувати її, бо спали вони в різних кімнатах. Уже кілька років він ночував сам у великій спальні на першому поверсі їхнього двоповерхового кам'яного будинку на чотирнадцять кімнат. І хоч місіс Клаттер зберігала весь свій одяг у шафах в тій-таки спальні, а скромну свою косметику та численні ліки тримала у викладеній голубими кахлями ванній, яка примикала до неї, проте по-справжньому вона віддавна мешкала в колишній Івенниній кімнаті, що, як і кімната Ненсі та Кеньйона, була на другому поверсі.
Будинок той в основному спроектував сам містер Клаттер, показавши себе при цьому тямущим і розважним, хоч, можливо, й не дуже вигадливим архітектором. Звели його 1948 року, і обійшовся він у сорок тисяч доларів. (Тепер його продажна вартість сягнула шістдесяти тисяч). Замикаючи собою довгу під'їзну алею, обсаджену двома рядами тінястих китайських в'язів, цей гарний білий будинок серед широкого, дбайливо доглянутого лужка справляв дуже гарне враження і вважався за окрасу містечка. Усередині лискучу лунку підлогу тут і там вкривали губчасті килими кольору сирої печінки; величезна модерна канапа у вітальні була оббита матерією, помережаною сріблястою ниткою; а в піші, де звичайно снідали, красувалась оздоблена біло-голубим пластиком банкетка. Такі меблі були цілком до вподоби Клаттерам, як і більшості їхніх знайомих, чиї домівки загалом умебльовані так само.
Крім економки, що приходила по буднях, Клаттери не мали іншої прислуги, отож, відколи захворіла дружина, а старші дочки поїхали з дому, містерові Клаттеру довелося самому навчитися куховарити. І тепер обіди варили або він, або Ненсі — частіше Ненсі. Це діло припало йому до душі, і справлявся він з ним дуже добре: жодна жінка в цілому Канзасі не спекла б кращих коржів, а його знамениті горіхові тістечка йшли нарозхват на благодійних кондитерських базарах. А от Їдець він був не такий завзятий і, на відміну від інших фермерів, волів снідати по-спартанському. От і того ранку задовольнився склянкою молока і яблуком, бо ніколи не пив ні кави, ні чаю і звик починати день, не зігрівши шлунка. Річ у тім, що він взагалі не визнавав збудників, хоч які б вони були слабкі. Він не курив і, певна річ, не вживав спиртного, навіть не знав, яке воно на смак, а людей, що заглядали в чарку, всіляко уникав; втім, ця обставина не так уже й обмежила коло його знайомих, як можна було б сподіватися, бо основу того кола складали члени методистської громади Гарден-Сіті, що числом сягала тисячі семисот чоловік, і більшість їх своєю здержливістю цілком відповідали вимогам містера Клаттера. Він не нав'язував своїх засад стороннім людям і поза домом був начебто досить терпимий, проте в сім'ї і серед робітників на фермі "Долина" ці засади мали силу, закону. "Ви питущий?" — було перше запитання до кожного, хто приходив найматися на роботу, і навіть коли той давав негативну відповідь, він мусив підписати угоду, в одному з пунктів якої говорилося, що вона негайно втрачає чинність, якщо за робітником хоч раз буде помічено "потяг до алкогольних напоїв". Давній приятель містера Клаттера, власник однієї з найперших тамтешніх ферм, Лін Рассел, якось сказав йому:
— Ти безжальний, Гербе. Б'юсь об заклад: якби ти застукав робітника на випивці, він ураз вилетів би з роботи. Ти б не зважив на те, що його сім'я голодуватиме.
То був чи не єдиний закид, що його будь-коли зроблено містерові Клаттеру як роботодавцеві. З усіх інших поглядів він зажив слави спокійного та щедрого господаря, платив робітникам добрі гроші, та й на премії не окупував, отож ті, що в нього працювали, не мали підстав нарікати.
Випивши склянку молока, містер Клаттер надягнув теплу шапку, взяв своє яблуко й подався надвір подивитися на погоду. Ранок був такий, що саме яблука їсти: з чистого, аж прозорого неба струменіло ясне сонячне проміння, повівав легкий східний вітерець, ворушачи останні листочки на китайських в'язах. Осінь неначе винагороджує Західний Канзас за всі ті злигодні, що їх завдають інші пори року: за скажені зимові вітри з Колорадо та глибочезні, майже до пояса, снігові замети, що несуть загибель вівцям; за весняну сльоту й густі тумани; за нещадну літню спеку, коли навіть вороняччя шукає хоч якогось затінку, а стебла пшениці чорніють і горять на пні. Аж зрештою десь після вересня погода змінюється і настає бабине літо, що інколи триває до самого різдва.
Поки містер Клаттер милувався тим чудовим ранком, до нього пристав собака, покруч дворняги з шотландською вівчаркою, і вони разом пішли до загону, що межував з однією із трьох стодол.
Одна з тих стодол була вщерть напакована зерном сорго, у другій височіла гора чорного проса. Вартість цього збіжжя сягала чималої суми — ста тисяч доларів. Сама ця цифра була майже в чотириста разів більша від тієї, що обчислювала весь прибуток містера Клаттера за 1934 рік — рік, коли він одружився з Бонні Фокс і вони переїхали із свого рідного містечка Розеля до Гарден-Сіті, де його взяли на посаду помічника сільськогосподарського інспектора по окрузі Фінні. Знаменно, що не минуло й року, як він дістав підвищення й обійняв посаду інспектора. Ті роки, які він одбув на цій роботі — від 1935-го до 1939-го,— випали найпосушливіші й найтяжчі з усіх, що їх пам'ятали в тих краях від часів, коли там уперше з'явилися білі люди; і молодий Герб Клаттер, добре знаючись на найновіших досягненнях сільськогосподарської практики, був цілком на місці як посередник між урядом і підупалими духом фермерами: їм ішли на користь і невичерпний оптимізм, і кваліфіковані поради цього симпатичного молодика, що добре знався на своєму ділі. І все ж він робив не те, чого прагнув,— син фермера, він од самого початку поставив собі за мету порядкувати на власній землі. Отож, коли випала така пагода, він залишив посаду окружного інспектора і, заорендувавши на позичені гроші земельну ділянку, поклав початок майбутньої ферми "Долина" (цю назву виправдовувала хіба тільки близькість річки Арканзасу, бо жодного натяку на долину там не було). Деякі консервативно настроєні жителі округи спостерігали його починання зі скептичними посмішками — побачимо, мовляв, що з цього вийде. То були старожили, що й раніше любили покепкувати з його університетської науки.
— Усе це добре, Гербе,— казали вони.— Ти завжди знаєш, що треба робити на чужій землі. Сійте це, садіть те... А чи не заспівав би ти іншої, якби це була твоя власність?
Та вони помилися, бо спроби новоспеченого фермера таки принесли успіх — можливо, й тому, що перші роки він завзято працював по вісімнадцять годин на добу. Траплялись і поразки — двічі не вродила пшениця, а одної зими загинуло від сніговію кількасот голів овець; одначе за десять років власність містера Клаттера сягнула понад вісімсот акрів власної землі та близько трьох тисяч орендованої, а це, як визнавали його колеги, був "добрячий шмат". Основу добробуту ферми становили пшениця, чорне просо та кондиційне насіння кормових трав. Чималий прибуток давала й худоба — вівці, а особливо корови. Кількасот корів герефордської породи мали на собі Клаттерове тавро, хоч ніхто про це й не здогадався б, поглянувши на майже порожній загін, призначений для недужих бичків, кількох дійних корів, кішок, якими опікувалася Ненсі, та улюблениці всієї сім'ї, Бейб — гладкої старої конячини, що ніколи не відмовлялася покатати на своїй широкій спині трьох-чотирьох дітлахів.
Містер Клаттер почастував Бейб недогризком яблука і привітався до чоловіка, що згрібав граблями сміття в загоні. То був Елфред Стоклейн, єдиний найманий робітник, що постійно мешкав на фермі. Подружжя Стоклейнів з трьома дітьми жило в хатині ярдів за сто від великого будинку. Крім них, на півмилі довкола інших сусідів Клаттери не мали.
Стоклейн — довгообразий чолов'яга з великими темними зубами — запитав:
— Чи буде сьогодні ще яка робота? Бо в нас дитина заслабла, найменша.