Рот заліплено пластиром — стрічку обкрутили навколо голови. Ноги зв'язані, а руки — ні. Цебто, він не знати вже як — чи то з болю, чи з люті,— спромігся розірвати пута на руках. Він лежав, простягтись перед самою топкою, на великій картонній коробці — скидалося на те, що її поклали там навмисне. Така довженна коробка від матраца.
"Дивіться-но, Вендле",— мовив шериф.
Він показав на кривавий слід. На отій матрацній коробці. То був відбиток підошви з двома круглими вічками посередині, чисто мов два ока. Тоді хтось,— здається" містер Юелт, я не пам'ятаю,— помітив ще одну річ. Мені цього ніколи не забути. Там нагорі проходить труба опалення. І от з неї звисав той самий шнур, яким користувався убивця. Як видно, містера Клаттера зв'язали були за руки й підвісили до тієї труби, а потім перерізали шнур. Але навіщо? Може, катували?.. Здається мені, ми ніколи про це не дізнаємось. Ніколи не дізнаємось, хто це зробив, навіщо і як усе воно діялося тієї ночі в будинку Клаттерів.
Невдовзі в будинку почали збиратися люди. Приїхали машини швидкої допомоги, медичний експерт, методистський священик, судовий фотограф, полісмени, кореспонденти радіо та газет. Одне слово, цілий натовп. Більшість їх викликано просто з богослужіння, і вони поводилися так, наче й досі були в церкві. Ходили безгучно, розмовляли пошепки. Здавалося, ніхто ще не усвідомив того, що сталось. Один з полісменів спитав мене, чи маю я в будинку якісь офіційні справи, а коли я сказав, що ні, він запропонував мені вийти. На лужку перед будинком я побачив помічника шерифа, що розмовляв з Елфредом Стоклейном, робітником Клаттерової ферми. Той Стоклейн, як я зрозумів, жив не далі, як за сотню ярдів від будинку Клаттерів, одразу ж за стодолою. Та коли помічник шерифа запитав його, як могло статися, що він нічого не чув, він сказав:
"Та я й сном-духом нічого не відав, аж оце хвилин п'ять тому прибіг мій хлопець і каже: "Шериф приїхав!" Ми зі старою цю ніч і двох годин не спали, все клопоталися біля хворої дитини. Але єдине, що ми чули, це як десь над одинадцяту від будинку від'їхала машина. Я ще сказав своїй старій: "Це Боббі Рапп поїхав"".
Я рушив додому. По дорозі, десь посеред алеї, я побачив Кеньйонового старого собаку. Пес був видимо наполоханий. Стояв, підібгавши хвоста, не загавкав на мене й навіть не зрушив з місця. І лише тоді, як я його побачив, до мене знов повернулася здатність відчувати. До цього моменту я був немов уві сні, якось заціпенів і не міг збагнути всієї глибини лиха, всього того жаху. Вони були мертві — ціла сім'я. Славні, добрі люди, яких я знав, стали жертвами вбивства. І хоч як не хотілося цьому вірити, але це була правда.
*
Щодоби повз Голкомб проходять не спиняючись вісім пасажирських поїздів. Два з них приставляють і забирають пошту. Ця операція, як свідчить відповідальна за неї особа, вимагає чималої вправності.
— Атож, сер, тут гав ловити не можна. Ті поїзди мчать, мов скажені, буває, що й по сто миль на годину. Так і гляди, щоб самим вітром з ніг не здуло. А вже коли починають летіти мішки з поштою, то й зовсім не до жартів. Достоту як у футболі: бац!.. бац!.. бац!!! Ні, ви не подумайте, я не нарікаю. Це служба почесна, державна, вона не дає мені старіти.
І справді, голкомбський поштовий експедитор, місіс Сейді Труїт — або тітонька Труїт, як звуть її в містечку,— в свої сімдесят п'ять років виглядає куди молодшою. Ця жилава, загартована бабуся, що пов'язує голову хусточкою і носить ковбойські чоботи ("Найзручніше взуття — м'яке, як гагачий пух"),— чи не найстаріша з голкомбських старожилів.
— Був час, коли всі тут доводились мені родичами. Тоді ми називали це містечко Шерлоком. А вже потім з'явився отой зайда. Голкомбом звався. Він свині розводив. Отож набив гамана й надумався, щоб і містечко своїм ім'ям назвати. Ну, назвали, а йому що? Він собі спродався й майнув до Каліфорнії. А ми — ані руш. Я тут народилася, і діти мої тут народилися. І звідси ми — ні-ку-ди!
Одна з її дочок — місіс Мертл Клер, місцева поштмейстерка.
— Тільки ви не подумайте, що я дістала цю посаду завдяки дочці. Мерт навіть не хотіла мене брати. Але ж це така робота, що її мов з торгів продають. Хто назвав найнижчу ціну, той і забирай. Хе-хе!.. Хлопчакам воно, звісно, кривдно. Вони майже всі хотіли б приймати пошту, атож, сер. От не знаю тільки, як би воно їм сподобалось, коли снігу намете до пояса, вітер аж дух забиває, а ті мішки — бац!.. бац!..
Посада в тітоньки Труїт така, що для неї і неділя робочий день. Отож і 15 листопада вона, як завжди, чекала західного поїзда, що проходив о десятій тридцять дві, коли з подивом побачила, як дві машини швидкої допомоги, переїхавши залізничні колії, повернули до садиби Клаттерів. І ця надзвичайна подія штовхнула її на небувалий вчинок — вона покинула свій пост. Нехай собі пошта падає куди хоче, а про цю новину треба негайно сповістити Мерт.
Того недільного ранку місіс Клер тільки-но налила собі чашечку гарячої кави, як до приміщення пошти вбігла тітонька Труїт.
— Мерт!..— гукнула вона, але, перше ніж говорити далі, мусила звести дух.— Мерт, до Клаттерів поїхали дві швидкі допомоги.
— Де пошта з поїзда десять тридцять дві? — озвалася дочка.
— Швидка допомога... До Клаттерів...
— Ну то й що? Це до Бонні. Мабуть, знову їй погано. Де пошта?
Тітонька Труїт примовкла: Мерт, як завжди, мала рацію, і останнє слово лишилося за нею. Та раптом у неї сяйнула нова думка.
— Але ж, Мерт, якщо це до Бонні, то навіщо дві швидкі допомоги?
Місіс Клер, що поважала логіку, хоч часом і трактувала її досить своєрідно, не могла не визнати слушності цього запитання. Тому вирішила зателефонувати до місіс Гелм.
— Мейбл напевне знає,— сказала вона.
Розмова з місіс Гелм тривала кілька хвилин, та, на превелике розчарування тітоньки Труїт, вона чула тільки уривчасто підтакування дочки, з якого було важко щось добрати. Більше того — поклавши трубку, місіс Клер і не подумала вдовольнити її цікавість, а натомість спокійно допила свою каву, повернулася до конторки й почала штемпелювати листи.
— Мерт,— не витримала тітонька Труїт.— Бога ради! Що сказала Мейбл?
— Мене це анітрохи не дивує,— мовила місіс Клер.— Надто коли подумати, як цей Горб Клаттер усе своє життя поспішав. Наскочить, було, сюди по пошту, то ні привітатись, ні подякувати по встигне — і вже назад. Скрізь гасав мов навіжений, до клубів записувався, всім порядкував, хапався за всяку роботу, а вона, може, іншим була потрібна. Аж ось і урвалось йому. Атож, не гасатиме більше.
— Чому, Мерт? Чому?
Місіс Клер підвищила голос:
— Тому що він помер. І Бонні теж. І Пенсі. І хлопець їхній. Хтось постріляв їх.
— Мерт... що ти кажеш! Хто їх постріляв?
Не припиняючи орудувати штемпелем, місіс Клер відказала:
— Отой льотчик. Якого Герб позвав до суду за свої дерева. А коли не він, то, може, ти. Або хтось із сусідів. Усі сусіди — гадюки. Мерзотники, що тільки й ждуть нагоди плюнути тобі в обличчя. І так воно в цілому світі. Ти сама добре знаєш.
— Ні! — вигукнула тітонька Труїт, затуляючи вуха руками.— Нічого я не знаю!
— Мерзотники!
— Я боюся, Мерт...
— Чого? Як настане твій час, то нікуди не дінешся. І ніякі сльози не допоможуть.— Місіс Клер помітила, що в старої зволожніли очі.— Відколи одійшов мій Гомер, я не маю ні страху, ні сліз. І якщо хтось чатує тут поблизу, щоб перерізати мені горлянку, хай собі ріже на здоров'я. Чи мені не однаково? Усе це ніщо, як порівняти з вічністю. Затям собі: якби один птах узявся переносити через океан по піщинці за раз, то коли б він переніс усі, це був би тільки початок вічності. Отож краще висякай носа.
*
Страшна звістка, оголошена з церковних кафедр, рознесена по телефонних дротах, поширена радіостанцією в Гарден-Сіті ("Жахлива, неймовірна трагедія! В ніч із суботи на неділю, по-звірячому, без будь-яких видимих мотивів, убито сім'ю фермера Клаттера, що складалася з чотирьох чоловік..."), справила на рядових жителів приблизно таке саме враження, як і на тітоньку Труїт: вона приголомшила їх, вкинула в жах, і це перше моторошне відчуття холодного ляку дедалі глибшало.
"Гартменове кафе", що складається з чотирьох грубих столів та довгого прилавка, могло вмістити лише невелику частину стривожених голкомбців (переважно чоловіків), які хотіли обмінятися чутками. Господиня кафе, місіс Бесс Гартмен, метикувата худорлява жінка з коротко підстриженим сріблясто-рудим волоссям та жвавими й розумними зеленими очима, доводиться двоюрідною сестрою поштмейстерці Клер і не поступається перед нею прямотою суджень, а може, навіть переважає її.
— Дехто каже, що мене, стріляну птаху, нічим не вразиш, але ця історія з Клаттерами просто-таки приголомшила мене,— розповідала вона згодом.— Уявіть собі, що буде, якщо всі почнуть викидати такі коники!.. Коли я вперше про це почула, коли люди почали сходитись сюди й розказувати всякі страхіття, я відразу подумала про Бонні. Звісно, це була дурниця, але ж тоді ми ще не знали нічого певного, й багато хто припускав таку можливість, зважаючи на оту її недугу. А тепер ми не знаємо, що й думати. Мабуть, це все-таки зловмисне вбивство. Той, хто його вчинив, добре знав, де й що в будинку. Але хто міг мати зло на Клаттерів? Я ніколи й слова лихого про них не чула. Усі до них ставилися так, що краще й бажати годі, і коли вже отаке сталося з ними, то скажіть мені, хто тепер може спати спокійно? Тієї неділі тут у нас сидів один старий, то він дуже влучно визначив причину цієї тривоги. "Єдине, що ми на цьому втрачаємо,— сказав він,— це довіру одне до одного. Ото й тільки". А як на мене, то це чи не найгірший наслідок злочину. Який жах, коли сусіди не можуть дивитися одне на одного без підозри! Нелегко жити з таким тягарем на душі, але якщо винуватця все-таки знайдуть, то, я певна, це буде ще більша сенсація, ніж саме вбивство.
Місіс Джонсон, дружина агента нью-йоркської страхувальної компанії,— чудова куховарка, але її недільний обід так і лишився нез'їдений — принаймні доки не захолов,— бо тільки-но її чоловік замірявся ножем на смаженого фазана, як йому подзвонив один приятель.
— Оце тоді,— досить скрушно згадує містер Джонсон,— я вперше почув про те, що сталося в Голкомбі.