Одначе він старанно приховував це від Перрі — принаймні доти, доки Перрі з отим своїм талантом допоможе йому справдити ці честолюбні мрії. А може, він, Дік, схибив, пошився в дурні? Коли так, коли виявиться, що Перрі — "звичайнісінький нікчема", тоді кінець "прогулянці", ні до чого плекані місяцями плани, і лишається тільки вертати назад ні з чим. Ні, цього допустити не можна!..
Дік знову зайшов до станції. Двері чоловічої вбиральні усе ще були на засувці. Він торохнув по них кулаком.
— Хай тобі чорт, Перрі!
— Зараз іду.
— Що сталося? Тобі недобре?
Перрі вхопився за край рукомийника і насилу звівся на рівні. Ноги його тремтіли, від болю в колінах він увесь аж спітнів. Він утер обличчя паперовою серветкою, тоді відчинив двері й сказав:
— Усе гаразд. Їдьмо.
*
Кімната Ненсі була найменша в будинку і найвиразніше говорила про свою власницю — така собі дівоча оселя, світла й веселенька, мов платтячко балерини. Стіни, стеля і всі речі, крім хіба одежної шафи й письмового столу, тішили зір рожевою, голубою та білою барвами. На рожево-білому ліжку з голубими подушками найперше впадав в око великий біло-рожевий плюшевий ведмедик — приз, що його здобув Боббі в тирі на окружному ярмарку. Над туалетним столиком з білою облямівкою висіла пофарбована в рожевий колір коркова пластина, до якої були пришпилені пучечок засохлих гарденій, старі листівки з вітаннями, кулінарні рецепти, повирізувані з журналів, та аматорські фотографії немовляти-племінника, Сьюзен Кідвелл, Боббі Раппа — Боббі був сфотографований у різних виглядах: з бейсбольною биткою, з м'ячем на баскетбольному майданчику, за кермом трактора, у плавках по коліна у воді в озері Мак-Кінні (заходити далі він ніколи не наважувався, бо не вмів плавати). На деяких фотографіях Ненсі й Боббі були зняті разом. Із цих їй найбільше подобався знімок, де вони сиділи вдвох серед блискіток світла, що пробивалося крізь листя дерев,— то було на якомусь пікнику,— і дивились одне на одного хоча й без усміху, але з видимою радістю й замилуванням. Були там і фотографії коней, і покійних, але не забутих кошенят, як-от "бідолашного Пупсика", що сконав не так давно за дуже загадкових обставин (вона мала підозру, що його отруєно).
Ненсі завжди лягала спати остання. Як вона сама сказала одного разу своїй улюбленій вчительці домоведення місіс Поллі Стрінджер, о цій опівнічній порі вона дозволяла собі бути "себелюбною і марнославною". Щовечора перед сном вона "наводила красу" чепурила обличчя, змащувала його кремом, а по суботах ще й мила голову. Ось і того дня, висушивши й розчесавши волосся, Ненсі пов'язала голову прозорим шарфиком, а тоді приготувала одяг, щоб наступного ранку їхати до церкви: нейлонові панчохи, вихідні туфлі, червону вельветову сукню — свою найкращу, яку сама пошила. В тій сукні її і поховали.
Перше ніж помолитися на ніч, вона завжди записувала в щоденник події минулого дня ("Ось і літо. Якби ж то назавжди! Була Сью, ми їздили на Бейб до річки. Сью грала на флейті. Бачили світлячків"), а подеколи й давала волю почуттям ("Я люблю його, люблю!"). Книжка була розлінійована по днях на п'ять років, і Ненсі ось уже четвертий рік кожного вечора робила в ній записи. Щоправда, деякі події були такі радісні (весілля Івенни, народження племінника) чи драматичні ("перша справжня сварка з Боббі" — буквально залита слізьми сторінка), що їй не вистачало місця й доводилося залазити в наступні дні. Кожний рік відрізнявся кольором чорнила: 1956-го вона писала зеленим, 1957-го — червоним, наступного року — фіолетовим, а тепер, у 1959-му, спинила вибір на спокійному синьому. А от спинитися на якомусь певному почерку все не могла: то робила нахил праворуч, то ліворуч; то виводила круглі літери, то загострені; то писала розгонисто, то густо-густо. Наче запитувала: "Котра ж тут справжня Ненсі? Оця? Чи, може, ота? Де тут я?" (Одного разу місіс Ріггз, учителька англійської мови, повернула їй перевірений твір з таким письмовим зауваженням: "Добре. Але чому різними почерками?" Ненсі пояснила: "Бо я ще не досить доросла, щоб мати сталий характер і сталий почерк"). І все ж за останні місяці вона досягла помітного поступу, і запис того вечора був зроблений майже дорослою рукою: "Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій".
*
— Так... так... оце вже воно — осьде школа, тепер гараж, а тепер повертаємо на південь...
Дікове бурмотіння видавалося Перрі тріумфальним заклинанням якогось африканського чаклуна.
Вони звернули з шосе, на повній швидкості проїхали через безлюдне містечко й перетнули залізницю.
— Так... банк, ось він, банк... Тепер повертаємо праворуч... Онде — бачиш дерева? Оце вже воно, атож, воно...
Фари висвітлили алею китайських в'язів, по якій котилися гнані вітром клубки перекотиполя. Дік вимкнув фари, загальмував і поволі спинився, дожидаючи, поки очі звикнуть до блідого місячного світла. Та ось машина знову рушила з місця й обережно, наче скрадаючись, поповзла вперед.
*
Голкомб лежить за дванадцять миль на схід від кордону часового пояса, що проходить по горах, і ця обставина спричиняє деякі нарікання тамтешніх жителів. Справді-бо, о сьомій годині ранку, а взимку о восьмій і навіть пізніше, небо все ще темне, і за ясної погоди на ньому сяють зорі. Так було й тієї неділі, коли двоє синів Віка Ерсіка прийшли на ферму робити свою вранішню роботу. Але на дев'яту, коли вони все поробили (не помітивши при цьому нічого недоброго), зійшло сонце й провістило новий день удатного мисливського сезону.
Залишивши ферму й підтюпцем простуючи під'їзною алеєю, хлопці привітно помахали руками зустрічній машині, і дівчина, що сиділа в ній, помахала їм у відповідь. То була однокласниця Ненсі Клаттер, і її також звали Ненсі — Ненсі Юелт. Вона була єдина дочка містера Кларенса Юелта, літнього фермера-буряковода, що сидів за кермом. Ні сам містер Юелт, ні його дружина до церкви не ходили, але кожної неділі він завозив дочку на ферму "Долина", і вона разом з Клаттерами їхала на ранкове богослужіння до методистської церкви в Гарден-Сіті. В такий спосіб, як казав містер Юелт, він "заощаджував дві ходки". Як звичайно, він став дожидати, поки дочка зайде в будинок. Ненсі, зі смаком одягнена, статурна, мов кінозірка, продріботіла дорісшою до парадних дверей і натиснула кнопку дзвінка. В будинку було четверо дверей, і, марно подзвонивши й постукавши в ці, вона рушила до других, що вели в кабінет містера Клаттера. Вони були прочинені, і дівчина прочинила їх ще трохи, аби упевнитись, що в напівтемному, кабінеті нікого немає. Та, подумавши, що Клаттерам навряд чи сподобається, коли вона "отак сама всунеться в дім", вона знову подзвонила й постукала, а тоді подалася навколо будинку до задніх дверей. Там-таки був гараж, і вона завважила, що обидві машини господарів — два "шевроле" — стоять на місці. Це означало, що Клаттери напевне вдома. Та, не дочекавшись відповіді ні біля задніх, ні біля кухонних дверей, вона зрештою повернулася до батька.
— Мабуть, ще сплять,— сказав він.
— Та ні, не може бути! Щоб містер Клаттер не поїхав до церкви? Щоб він проспав?
— Ну що ж, сідай. Під'їдемо до вчительського будинку. Сьюзен повинна знати, в чому річ.
Учительський будинок, що стоїть напроти модерної школи, являє собою споруду древню, похмуру й жалюгідну. Його двадцять з чимось кімнат поділено на дешеві квартири для тих викладачів, що не можуть знайти або оплатити іншого помешкання. І все ж Сьюзен Кідвелл та її мати якось ухитрилися підсолодити собі пілюлю й надати затишного вигляду своїй квартирці на першому поверсі. У невеличкій вітальні, крім звичайних меблів для сидіння, не знати як уміщувалися фісгармонія, піаніно, квітник у вазонах, а до того ж непосидючий крихітний собачка й величезний сонний кіт.
Того недільного ранку Сьюзен стояла біля вікна згаданої вітальні, видивляючись на вулицю. Сьюзен — височенька на зріст, трохи млява дівчина з видовженим блідим обличчям і дуже гарними сіро-голубими очима; та найдужче вражають її руки: гнучкі, нервові, з довгими пальцями, вони напрочуд елегантні. Вона вже спорядилася до церкви й тепер виглядала Клаттерів, що от-от мали над'їхати своїм "шевроле": так само, як і Ненсі Юелт, Сьюзен завжди їздила на недільні богослужіння разом з їхньою сім'єю. Та натомість з'явилися Юелти й розказали свою дивну історію.
Але і Сьюзен не знала, в чому річ. Не знала цього і її мати.
— Якби в них щось змінилося,— сказала вона,— то я певна, що вони подзвонили б нам. А чому б тобі, Сьюзен, самій не подзвонити до них? Мабуть, вони все-таки заспали.
"Так я й зробила,— розповідала Сьюзен, складаючи згодом свідчення.— Набрала номер і чекала, поки дзвонив телефон... тобто мені здавалося що він дзвонить... хвилину чи, може, більше. Ніхто не відповів, і містер Юелт запропонував знову поїхати туди й спробувати "розбуркати їх". Та коли ми приїхали, я не схотіла йти... заходити в будинок. Мені стало лячно, я навіть не знаю чому, адже я й подумати не могла... хіба таке може спасти на думку... Сонце світило так весело, довкола було так ясно й тихо. А потім я побачила, що всі машини стоять у гаражі, навіть Кеньйонова "гроза койотів". Містер Юелт був у робочому одязі, в заляпаних грязюкою чоботах, і йому не хотілося заходити до Клаттерів у такому вигляді. Тим більше, що він ніколи у них не був... тобто в самому будинку. Нарешті Пенсі сказала, що піде зі мною. Ми рушили до кухонних дверей. Вони, звісно, не були замкнені. Двері в будинку замикала тільки місіс Гелм, а самі Клаттери ніколи цього не робили. Ми зайшли, і я одразу ж побачила, що вони ще не снідали: ніде не було видно тарілок, і плита стояла порожня. А тоді мені впала в око чудна річ: гаманець Пенсі — він лежав на підлозі розстебнутий. Ми перейшли їдальню і спинилися перед сходами. Кімната Ненсі нагорі біля самих сходів. Я гукнула її, тоді рушила нагору. Ненсі Юелт за мною. Найдужче мене страхав звук нашої ходи — кожен крок так гучно відлунював, а кругом була така тиша... Двері до кімнати Ненсі стояли прочинені. Завіски на вікні були відслонені, і кімнату заливало сонце.