Мені завсіди здавалося, що нічого не могло бути лютішого, страхітливішого за нього. Я бачив у Тобольську лихозвісного своїми злочинствами розбійника Каменева, бачив потім Соколова, підсудного арештанта, з втікачів-солдатів, страшного вбивцю. Але жоден із них не справляв на мене такого огидного враження, %к Газін. Мені часом уявлялося, що я бачу перед себе велетенського, гігантського павука, з людину завбільшки. Він був татарин; неймовірно сильний, сильніший за всіх в острозі; зросту вище середнього, будови геркулесівської, з потворною, непропорційно великою головою; ходив сутулувато, дивився спідлоба. В острозі кружляли про нього дивні чутки: знали, що він був з військових; але арештанти гомоніли поміж себе,— не знаю, чи правда тому,— що він утік з Нерчинська; на Сибір його засилали вже не раз, тікав не раз, міняв ім'я і, врешті, потрапив до нашого острогу, в особливе відділення. Розповідали також про нього, що він перше любив різати маленьких дітей, єдино для втіхи: заведе дитину кудись у відлюдне місце, спочатку налякає її, змучить і, вже цілком натішившись жахом і трепетом маленької жертви, заріже її тихо, повільно, з насолодою. Можливо, що це все й вигадували, через те загальне важке враження, що його справляв собою на всіх Газін, проте всі ці вигадки якось приставали до нього, були до лиця. А тим часом в острозі він поводився, не п'яний, у звичайний час, дуже розсудливо. Був завсіди тихий, ні з ким ніколи не сварився й уникав сварок, та це немовби з презирства до інших, немовби вважаючи себе вищим за всіх інших; розмовляв дуже мало і був начеб умисне відлюдкуватий. Всі рухи його були повільні, спокійні, самовпевнені. По очах його було видно, що він дуже недурний і надзвичайно хитрий; але щось пихато-глузливе й жорстоке було завсіди на обличчі його і в усмішці. Він торгував горілкою і був ув острозі одним із найзаможніших шинкарів. Але разів зо два на рік йому доводилося напиватися самому п'яним, і ось тут виявлялася вся звірячість його натури. Хмеліючи поволі, він спершу починав зачіпати людей насмішками, дошкульними, розрахованими й немов давно заготовленими; нарешті, захмелівши зовсім, він страшенно розлютовувався, хапав ніж і кидався на людей. Арештанти знали його жахливу силу, розбігалися від нього й хова-
лйся; він кидався на першого-ліпшого зустрічного. Та незабаром знайшли спосіб справлятися з ним. Чоловік десять з його казарми кидалися раптом на нього всі разом і починали бити. Не можна уявити собі нічого більш жорстокого, як це биття: його били в г^уди й під груди, під серце, в живіт; били багато й довго і кидали тільки тоді, як він непритомнів і ставав мов мертвий. Іншого не наважилися б так бити: так бити — значило вбити, але тільки не Газіна. Після биття його, зовсім бездушного, загортали в кожух і відносили на нари. "Відлежиться, мовляв!" І справді, ранком він підводився майже здоровий і мовчки й понуро виходив на роботу. І щоразу, коли Газін напивався п'яний, в острозі всі вже знали, що день неодмінно скінчиться для нього побоями. Та й сам він знав це і все-таки напивався. Так тривало кілька років. Нарешті помітили, що Газін починає піддаватися. Він став скаржитися на різні болі, став помітно чевріти; все частіше й частіше ходив у госпіталь. "Піддався-таки!" — гомоніли поміж себе арештанти.
Він увійшов до кухні в супроводі того паскудненького полячка з скрипкою, що його звичайно наймали гуляки для повноти своєї розваги, і спинився серед кухні, мовчки й уважно озираючи всіх присутніх. Усі замовкли. Нарешті, побачивши тоді мене і мого товариша, він злісно й глузливо подивився на нас, самовдоволено усміхнувся, щось ніби зміркував про себе і, дуже похитуючись, підійшов до нашого столу.
— А дозвольте спитати,— почав він (він розмовляв по-російському),— ви з яких доходів зволите тут розпивати чаї?
Я мовчки перезирнувся з моїм товаришем, розуміючи, що найкраще за все мовчати й не відповідати йому. З першого заперечення він би розлютився.
— Виходить, у вас гроші є? — допитував він далі.— Виходить, у вас грошей купа, га? А хіба ви того на каторгу прийшли, щоб чаї розпивати? Ви чаї розпивати прийшли? Та кажіть же, бодай вас!..
Але бачачи, що ми вирішили мовчати й не помічати його, він побагровів і затремтів від шалу. Біля нього, в кутку, стояв великий лоток, куди складали весь нарізаний на обід або на вечерю арештантам хліб. Лоток був такий великий, що в ньому вміщалося хліба для половини острогу; тепер же він стояв порожній. Газін ухопив його обома руками й змахнув над нами. Ще трохи, і він би розчерепив нам голови. Дарма що вбивство або намір убити
загрожував надзвичайними неприємностями всьому острогу: почалися б слідство, обшуки, посилення суворих порядків, отже, арештанти щосили намагалися не доводити себе до таких загальних крайностей,— все ж тепер усі принишкли й вичікували. Жодного слова на захист нас! Жодного крику на Газіна! Отака велика була в них ненависть до нас! їм, як видно, приємне було наше небезпечне становище... Та скінчилося все щасливо: тільки-но він хотів опустити лоток, хтось крикнув із сіней:
— Газін! Горілку вкрали!..
Він грякнув лотком об підлогу і, як божевільний, кинувся з кухні.
— Ну, бог спас! — говорили поміж себе арештанти. І довго ще казали вони це.
Я не міг дізнатися потім, чи була ця звістка про крадіж горілки правдива, а чи слушно вигадана, на порятунок нам.
Увечері, вже поночі, перед тим як замкнуть казарми, я ходив біля паль, і тяжка журба посіла мою душу; ніколи згодом я не відчував такої журби за все моє острожне життя. Тяжко переносити перший день ув'язнення будь-де: чи в острозі, чи в казематі, чи на каторзі... Але, пам'ятаю, найбільше цікавила мене одна думка, що потім невідчепно напосідалася на мене весь час мого життя в острозі,— думка почасти нерозв'язна, нерозв'язна для мене й тепер: це про нерівність покарання за одні й ті самі злочини. Щоправда, й злочинів не можна порівняти одного з одним, навіть приблизно. Наприклад: і один, і другий убили людину; зважено всі обставини обох справ; і в тій, і в тій справі виходить майже одна кара. А тим часом подивіться, як різняться злочини. Один, приміром, зарізав людину так, за ніщо, за цибулину: вийшов на дорогу, зарізав мужика проїжджого, а в нього й усього одна цибулина. "Що ж, батьку! Ти мене посилав на здобич: ось я мужика зарізав і саму цибулину знайшов".— "Дурню! Цибулина — вже копійка! Сто душ — сто цибулин, от тобі й карбованець!" (Острожна легенда). А другий убив, боронячи від похітливого тирана честь нареченої, сестри, дочки. Один убив, бувши бродягою, обложений цілим полком сищиків, захищаючи свою волю, життя, нерідко вмираючи від голодної смерті; а другий ріже маленьких дітей з приємності різати, почувати на своїх руках їхню теплу кров, натішитися їхнім страхом, їхнім останнім голубиним трепетом під самим ножем. І що ж? І той, і той ідуть на ту саму каторгу.
Щоправда, є варіації в строках присуджених кар. Але варіацій цих порівняно небагато; а варіацій в одному й тому самому роді злочинів —'безліч. Що вдача, то й варіація. Та припустімо, що приімирити, стерти цю різницю неможливо, що це свого роду нерозв'язна задача — квадратура кола, припустімо так!1 Але коли б навіть цієї нерівності й не було,— погляньте на іншу різницю, на різницю в самих наслідках кари... Ось людина, яка на каторзі чевріє, тане, мов свічка; і ось інша, котра до каторги й не знала навіть, що є на світі таке превеселе життя, такий приємний клуб хвацьких товаришів. Еге, приходять до острогу й такі. Ось, приміром, людина освічена, з розвиненим сумлінням, з свідомістю, з серцем. Самий біль власного її серця, раніш за всякі кари, вб'є її своїми муками. Ця людина сама себе засудить за свій злочин нещадніше, безжальніше, ніж найгрізніший закон. А ось поруч з нею інша, що за всю каторгу й разу навіть не подумає про вбивство, яке вчинила. Вона навіть вважає себе правою. А бувають і такі, котрі навмисне чинять злочини, щоб тільки потрапити на каторгу і тим звільнитися від незрівнянно більш каторжного життя на волі. Там людина жила до краю принижена, ніколи не наїдалася досита і працювала на свого антрепренера з ранку до ночі; а на каторзі робота легша, ніж дома, хліба вдосталь і такого, якого людина ще й не бачила; святами м'ясо, є подаяния, є можливість заробити копійчину. А товариство? Люд пройда, спритний, усе знає; і ось людина дивиться на своїх товаришів із шанобливим подивом; вона ще ніколи не бачила таких; вона вважає їх за найвище товариство, яке тільки може бути на світі. Невже кара для цих двох однаково відчутна? А втім, чого морочитися нерозв'язними питаннями! Б'є барабан, час по казармах.
IV. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ
Почалася остання перевірка. Після цієї перевірки замикали казарми, кожну осібним замком, і арештанти лишалися замкнені аж до світу.
Перевірку провадив унтер-офіцер з двома солдатами. Для цього арештантів шикували часом надворі, і приходив караульний офіцер. Але частіше всю цю церемонію відбували хатнім способом: перевіряли по казармах. Так було й тепер. Перевіряльники часто помилялись, збивалися
з ліку, ішли і знов поверталися. Нарешті, сердешні караульні долічилися до бажаного числа й замкнули казарму. В ній містилося чоловік до тридцяти арештантів, збитих досить тісно на нарах. Спати було ще рано. Кожен, очевидно, мусив щось робити.
З начальства в казармі лишався тільки сам інвалід, про якого я вже згадував раніше. В кожній казармі був також старший з арештантів, якого призначав сам плац-майор, за гарну, зрозуміло, поведінку. Дуже часто траплялося, що й старші попадалися на серйозних вчинках; —тоді їх сікли, негайно розжалували в молодші і заміняли іншими. В нашій казармі старшим був Яким Якимович, котрий, на мій подив, не раз покрикував на арештантів. Арештанти відповідали йому звичайно глузуванням. Інвалід був розумніший за нього і ні до чого не втручався, а якщо й траплялося йому коли порушити язиком, то не більше як з пристойності, для годиться. Він мовчки сидів на своїй койці й шив чоботи. Арештанти майже зовсім на нього не зважали.
Цього першого дня мого острожного часу я зробив одне спостереження і згодом пересвідчився, що воно правдиве.