Записки з мертвого дому

Федір Достоєвський

ЗАПИСКИ З МЕРТВОГО ДОМУ

ЧАСТИНА ПЕРША

ВСТУП

В далеких краях Сибіру, серед степів, гір чи непрохідних лісів, трапляються де-не-де невеликі міста, з одною, багато з двома тисячами мешканців, дерев'яні, непоказні, з двома церквами — одною в місті, другою на кладовищі,— міста, схожі більше на гарне підмосковне село, ніж на місто. Вони звичайно дуже добре забезпечені справниками, засідателями та всією рештою субал-терних чинів. Загалом у Сибіру, хоч як там холодно, служити надзвичайно тепло. Люди живуть прості, нелі-беральні; порядки старі, міцні, віками освячені. Чиновники, що по справедливості відіграють роль сибірського дворянства,— або тубільці, закоренілі сибіряки, або наїжджі з Росії, здебільшого із столиць, спокушені сплачуваними понад оклад подвійними прогонами та принадними надіями на майбутнє. З-поміж них ті, що вміють розв'язувати загадку життя, майже всі лишаються в Сибіру і з насолодою в ньому закорінюються. Згодом вони приносять багаті й солодкі плоди. Але інші, люд легковажний і нездатний розв'язувати загадки життя, скоро знуджуються Сибіром і тужливо себе питають: чого вони в нього заїхали? Нетерпляче відбувають вони свій законний термін служби, три роки, а скінчиться він, зараз же клопочуться, щоб їх перевели, і повертаються додому, лаючи Сибір та кепкуючи з нього. Вони не мають рації: не тільки з погляду службового, ба навіть з багатьох інших у Сибіру можна раювати. Клімат чудовий; є чимало дуже грошовитих і гостинних купців; багато надзвичайно заможних інородців. Панни квітнуть трояндами і моральні до краю. Дичина літає вулицями і сама налітає на мисливця. Шампанського випивається сила. Ікра дивовижна. Хліб родить подекуди уп'ятна-дцятеро... Взагалі земля благословенна. Треба тільки вміти користуватися нею. В Сибіру вміють нею користуватися.

В одному з таких веселих і вдоволених із себе містечок, з маймилішим населенням, спомин про яке лишиться не меркнучи в моєму серці, спіткав я Олександра Петровича Горянчикова, поселенця, котрий народився в Росії дворянином і поміщиком, потім став зсильнокаторж-

ним другого розряду, за вбивство дружини своєї, а коли скінчився десятирічний термін каторги, що його приділив йому закон, смиренно й нечутно доживав свого віку у містечку К. поселенцем. Він, властиво, приписаний був до одної приміської волості; гіроте жив у місті, маючи змогу добувати в ньому хоч сякі-такі харчі навчанням дітей. У сибірських містах часто подивуються вчителі із засланців; ними не гребують. А вчать вони переважно французької мови, такої потрібної на шляхах життя,— хоч без них у далеких краях Сибіру не мали б про ІІЄЇ Й уявлення. Вперше я зустрів Олександра Петровича в домі одного старосвітського, заслуженого й гостинного чиновника, Івана Івановича Гвоздикова, що мав п'ять дочок різного віку, які подавали прегарні надії. Олександр Петрович давав їм уроки чотири рази на тиждень, по тридцять копійок сріблом за урок. Зовнішній вигляд його мене зацікавив. Це був надзвичайно блідий і худий чоловік, ще нестарий, років тридцяти п'яти, маленький і хирний. Вбраний був він завжди вельми чисто, по-європейському. Якщо ви з ним заходили в мову, то він дивився на вас надзвичайно пильно й уважно, з суворою ввічливістю вислухував кожне слово ваше, начеб у нього вдумуючись, начеб ви запитанням вашим поставили перед ним якусь задачу або хочете випитати в нього якусь таємницю, і, нарешті, відповідав ясно й коротко, але так зважуючи кожне слово своєї відповіді, що ви раптом чогось ніяковіли і, врешті, самі раділи, що розмова скінчилася. Я тоді ж таки розпитав про нього Івана Івановича і довідався, що Горянчиков живе бездоганно й морально, інакше Іван Іванович і не запросив би його до своїх дочок, але що він страшенний нелюдим, від усіх ховається, надзвичайно вчений, багато читає, проте розмовляє дуже мало і з ним досить важко розговоритися. Інші запевняли, що він зовсім божевільний, хоч і вважали, що по суті це не така ще важлива вада, що багато хто з почесних членів міста ладні якнайприхильніше обійтися з Олександром Петровичем, що він міг би бути навіть корисним, писати прохання тощо. Гадали, що в нього повинна бути чимала рідня в Росії, можливо навіть і не останні люди, але знали, що від самого заслання він урвав усякі зносини з ними,— одно слово, шкодить собі. До того ж всі у нас знали його історію, знали, що він убив дружину свою ще першого року свого подружнього життя, убив з ревнощів і сам доніс на себе (що дуже полегшило його кару). Адже на такі злочини завжди дивляться як на нещастя і жалкують про них. Та, незважаючи на все це, дивак уперто цурався всіх і показувався на людях, тільки щоб давати уроки.

Попервах я не звертав на нього особливої уваги; проте, сам не знаю чому, він поволі став цікавити мене. В ньому було щось загадкове. Зайти з ним у довшу мову не було найменшої змоги. Звичайно, на мої запитання він завсіди відповідав і навіть з таким виглядом, наче вважав це за свій найперший обов'язок; але після його відповідей мені якось важко було довше його розпитувати; та й на обличчі його після таких розмов завжди позначалося якесь страждання й утома. Пам'ятаю, йшов я з ним якось одного прегарного літнього вечора від Івана Івановича. Раптом блиснула мені думка запросити його на хвилинку до себе викурити цигарку. Не можу описати, який жах відбився на обличчі його; він зовсім розгубився, став бурмотіти якісь безладні слова і враз, злісно глянувши на мене, кинувся тікати в протилежний бік. Я навіть здивувався. Відтоді, зустрічаючись зо мною, він дивився на мене немов якось перелякано. Та я не спинився; мене щось вабило до нього, і за місяць я ні сіло ні пало сам зайшов до Горянчикова. Звісно, я це зробив по-дурному й неделікатно. Він квартирував по сам край міста, у старенької міщанки, в котрої була хвора на сухоти дочка, а в неї позашлюбна дитина років десяти, гарненька й веселенька дівчинка. Тієї хвилини, коли я ввійшов, Олександр Петрович сидів з нею й навчав її читати. Побачивши мене, він так зніяковів, неначе я впіймав його на якомусь злочині. Він зовсім розгубився, скочив з стільця і дивився на мене у все око. Ми нарешті посідали; він пильно стежив за кожним моїм поглядом, немовби в кожному з них підозрював якийсь особливий таємничий смисл. Я догадався, що він до божевілля був помисливий. Він з ненавистю дивився на мене, мало не питаючи: "Та чи скоро ти підеш звідси?" Я заговорив із ним про наше містечко, про поточні новини; він відмовчувався й злісно усміхався; виявилося, що він не тільки не знав звичайнісіньких, усім відомих міських новин, ба навіть не цікавий був знати їх. Заговорив я потім про наш край, про його потреби; він слухав мене мовчки і так чудно дивився мені в очі, що, врешті, мені стало совісно за нашу розмову. Втім, я мало не роздражнив його новими книжками й журналами; вони були у мене в руках, щойно з пошти, я пропонував їх йому ще нерозрізані. Він кинув на них жадібний погляд, але зараз же змінив намір і відхилив пропозицію, пославшись на брак часу. Нарешті, я попрощався з ним і, вийшовши від нього, відчув, що з серця мого спав якийсь нестеріпний тягар. Мені було соромно і здалося надзвичайна безглуздим чіплятися до людини, яка саме за найголовніше завдання своє має — якнайдалі сховатися від усього світу. Та діло було зроблено. Пам'ятаю, що книжок у нього я майже зовсім не помітив, отже, несправедливо подейкували про нього, що він багато читає. А проте, проїздивши разів зо два, дуже пізно вночі, повз його вікна, я помітив у них світло. Що ж робив він, просиджуючи до світу? Чи не писав він? А якщо так, то що саме?

Обставини викликали мене з нашого містечка місяців на три. Повернувшися додому уже взимку, я довідався, що Олександр Петрович умер восени, умер в самотині і навіть жодного разу не гукнув до себе лікаря. В містечку про нього вже майже забули. Квартира його стояла порожня. Я негайно познайомився з хазяйкою покійного, наміряючись випитати в неї: що найбільше робив її пожилець та чи не писав він чого-небудь? За семигривеника вона принесла мені цілий козуб паперів, які лишилися після покійного. Старенька призналась, що два зошити вона вже перевела. Це була понура й мовчазна баба, від якої важко було допитатися чогось путнього. Про пожильця свого вона не могла сказати мені нічого особливо нового. За її словами, він майже ніколи нічого не робив і місяцями не розгортав книжки й не брав пера до рук; зате цілі ночі ходив туди й сюди по кімнаті і все щось думав, а коли, то й розмовляв сам із собою; що він дуже полюбив і дуже пестив її онуку, Катю, особливо відколи довідався, що її звуть Катею, і що Катерининого дня щоразу ходив по комусь панахиду правити. Гостей не терпів; з двору виходив тільки вчити дітей; скоса дивився навіть на неї, стару, коли вона, раз на тиждень, приходила хоч трохи прибрати в його кімнаті, і майже ніколи не мовив до неї й слова за цілі три роки. Я спитав Катю: чи пам'ятає вона свого вчителя? Вона подивилася на мене мовчки, відвернулась до стіни й заплакала. Виходить, могла ж ця людина хоч когось заставити любити себе.

загрузка...

Я забрав його папери й цілий день перебирав їх. Три чверті цих паперів були пусті, незначні клаптики або учнівські вправи з прописів. Але тут же був один зошит, досить грубенький, дрібно списаний і недокінчений,— можливо, його закинув і забув сам автор. Це був опис, хоч і безладний, десятирічного каторжного життя, яке витерпів Олександр Петрович. Подекуди цей опис перебивала якась інша розповідь, якісь дивні жахливі спогади, накидані нервово, судорожно, начеб з якогось примусу. Я кілька разів перечитував ці уривки і майже переконався, що їх писав божевільний. Проте каторжні записки — "Сцени з Мертвого дому", як сам він називає їх десь у своєму рукопису,— здалися мені не зовсім нецікавими. Цілком новий світ, досі не знаний, химерність окремих фактів, деякі окремі замітки про загиблий люд захопили ,,мене, і я з цікавістю прочитав дещо. Звісно, я можу помилятися. На пробу вибираю спочатку два-три розділи; нехай судить публіка...

І. МЕРТВИЙ ДІМ

Острог наш стояв край фортеці, під самим фортечним валом. Траплялось, подивишся крізь щілини в огорожі на світ божий: чи не побачиш хоч чого-небудь? — та тільки й побачиш, що краєчок неба й високий земляний вал, порослий бур'яном, а по валу туди й сюди день і ніч ходять вартові, і тут же подумаєш, що минуть цілі роки, а ти так само підійдеш дивитися крізь щілини в огорожі й побачиш той самий вал, таких самих вартових та той самий краєчок неба, не того неба, що над острогом, а іншого, далекого, вільного неба.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...