Злочин і кара (хрестоматійне видання)

Федір Достоєвський

Частина перша І

На початку липня, надзвичайно жаркої пори, якось надвечір, з своєї комірчини, яку наймав у пожильців в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту.

Він щасливо уникнув зустрічі з своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під самісіньким дахом високого п´ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, в якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз хазяйчину кухню, з майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив мимо, його охоплювало якесь хворобливе бо я заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатись.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому на іпохондрію. Він так заглибився в себе і відцурався всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. Про щоденні справи свої він зовсім перестав і не хотів думати. Та й хазяйки, по суті, він зовсім не боявся, хоч би що вона там замишляла проти нього. Але зупинятись на сходах, слухати всякі дурниці про весь цей буденний дріб´язок, до якого йому немає ніякого діла, всі ці приставання, щоб дав гроші, погрози, скарги, і до того ж самому викручуватись, просити вибачення, вибріхуватись,— ні, вже краще прослизнути якось кішкою по сходах і втекти, щоб ніхто не бачив.

А втім, цього разу власний страх зустрічі з своєю кредиторкою навіть його самого прикро здивував, коли він вийшов на вулицю.

"На яке діло заміряюсь, а тимчасом таких дурниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою.— Гм... справді... все в руках людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво... це вже аксіома... Цікаво, чого люди найбільше бояться? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться... А втім, я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю". [...]

Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу,— все це одразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані нерви юнака. А нестерпний сморід з пивниць, яких у цій частині міста особливо багато, і п´яні, що раз у раз траплялися йому, незважаючи на будень, доповнили огидний і сумний колорит картини. Почуття глибокої огиди на мить прозирнуло в тонких рисах юнака. До речі, він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темнорусявий, стрункий, на зріст вище середнього. Але скоро його цілком охопила чи то глибока задума, чи навіть, вірніше кажучи, щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого навколо, та й не маючи бажання помічати. Зрідка тільки бурмотів він щось сам до себе, через свою звичку до монологів, в чому він оце зараз сам собі признався. Разом з тим він і усвідомлював, що думки його часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день він майже зовсім нічого не їв.

Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього, людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко було когось здивувати. Через близькість Сінної, велику кількість певного роду закладів і скупченість в цих глибинних петербурзьких вулицях і провулках переважно цехового і ремісничого населення, загальна панорама рябіла часом такими суб´єктами, що годі було б і дивуватись, зустрівши подібну фігуру. Та стільки злобного презирства вже накипіло в душі юнака, що, незважаючи на всю свою, іноді дуже молоду, делікатність, він менш за все соромився свого дрантя на вулиці. Інша річ, коли доводилося зустрічатись з кимсь із знайомих або з колишніми товаришами, з якими взагалі він не любив зустрічатись... Проте, коли один п´яниця, якого невідомо чому і куди везли в цей час вулицею на величезному возі, запряженому величезним ломовиком, зненацька гукнув до нього: "Гей ти, німецький капелюшник!" і загорлав з усієї сили, показуючи на нього рукою,— юнак раптом зупинився і судорожно схопився за свій капелюх. Капелюх цей був високий, круглий, ціммерманівський, але геть уже зношений, зовсім рудий, весь у дірках і плямах; він уже не мав крисів і найпотворнішим чином заломився набік. Та не сором, а зовсім інше почуття, схоже навіть на переляк, поняло юнака.

— Я так і знав! — бурмотів він збентежено,— я так і думав! Оце вже найгірше! Отака тобі якась дурниця, якийсь найбезглуздіший дріб´язок, весь задум може зіпсувати! Справді, надто примітний капелюх... Кумедний, через те й примітний... До мого лахміття неодмінно потрібен картуз, хоча б стара покришка яка-небудь, а не це страховисько. Ніхто таких не носить, за версту помітять, запам´ятають... головне, потім згадають, ось тобі й доказ. Зараз треба бути якнайменш примітним... Дрібниці, дрібниці головне!.. Через отакі саме дрібниці завжди і гине все...

Іти йому було недалеко, він навіть знав, скільки кроків від воріт його будинку: рівно сімсот тридцять. Одного разу їх полічив, коли вже дуже дійняли його мрії. Тоді він і сам ще не вірив у ці свої мрії і тільки дратував себе їх огидною, але спокусливою зухвалістю. Але тепер, через місяць, він уже починав дивитись на це інакше і, незважаючи на всі дражливі монологи про власне безсилля і нерішучість, "огидну" мрію якось навіть мимоволі звик приймати уже всерйоз, хоч усе ще сам собі не йняв віри. Він навіть ішов зараз робити пробу своєму задумові, і з кожним кроком хвилювання його зростало.

Із завмиранням серця і нервовим дрожем підійшов він до величезного будинку, оберненого однією стіною на канаву, а другою — на вулицю. В цьому будинку було безліч дрібних квартир, і заселений він був різними майстровими — кравцями, слюсарями, кухарками, різними німцями, дівицями, що промишляють собою, дрібним чиновництвом та ін. Під обома ворітьми і в обох дворах будинку так і снували туди й сюди люди. Тут служили три чи чотири двірники. Юнак був дуже задоволений, що нікого з них не зустрів, і непомітно прослизнув одразу ж з воріт праворуч на сходи.,Сходи були темні й вузькі, "чорні", та він уже все це знав і вивчив, і йому вся ця обстановка підходила: в такій темряві навіть і цікавого ока можна було не боятися. "Якщо оце тепер я так всього боюся, то що було б, якби й справді якось дійшло до самого діла?.." — подумав він мимоволі, сходячи на четвертий поверх. Тут заступили йому дорогу відставні солдати-носії, які виносили з однієї з квартир меблі. Він уже раніше знав, що в тій квартирі жив якийсь сімейний німець, чиновник: "Значить, цей німець тепер вибирається, і, отже, на четвертому поверсі на цих сходах і на цій площадці протягом якогось часу тільки квартира старої лишається зайнятою. Це добре... про всякий випадок..." — подумав він знову і подзвонив у квартиру старої. Дзвоник забрязкотів глухо, наче він був із жерсті, а не з міді. В подібних малих квартирах таких будинків вони майже завжди такі. Він уже забув звук цього дзвоника, і тепер цей особливий брязкіт немовби зненацька щось нагадав йому і викликав чітке видіння... Він так і здригнувся, дуже вже ослабли нерви цього разу Через якусь хвилину двері ледь-ледь прочинилися: жилиця оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітним недовір´ям, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці чимало людей, вона посміливішала і відчинила йому. Юнак переступив поріг у темну прихожу, розділену перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланелеве ганчір´я, а на плечах, незважаючи на жару, теліпалася зовсім потріпана і пожовкла хутряна кацавейка. Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

загрузка...

— Раскольников, студент, був у вас місяць тому,— поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.

— Пам´ятаю, голубе, дуже добре пам´ятаю, що ви були,— виразно промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

— Так-от... знову, в тій самій справі...— говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

"А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив",— подумав він з неприємним почуттям.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

— Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, в яку ввійшов юнак, — з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. "І тоді, виходить, сонце світитиме так само!.." — немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він бистрим поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам´ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем в простінку, стільці попід стінами — все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках,— от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі і підлога аж блищали. "Лизаветина робота",— подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. "Це в лютих і старих удовиць буває така чистота",— і далі міркував про себе Раскольников і з цікавістю скосив око на ситцеву занавіску перед дверима в другу малесеньку кімнатку, де стояли ліжко і комод старої і куди він ще й разу не заглядав. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.

— Чого вам треба? — суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.

— Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник.

1 2 3 4 5 6 7