Злочин і кара

Федір Достоєвський

ЧАСТИНА ПЕРША

I

На початку липня, надзвичайно жаркої пори,[1-01] якось надвечір, зі своєї комірчини, яку наймав у пожильців[1-02] в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту.[1-03]

Він щасливо уникнув зустрічі зі своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під самісіньким дахом високого п'ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, у якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз хазяйчину кухню, з майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив мимо, його охоплювало якесь хворобливе і боязливе почуття, якого він соромився і від якого болісно кривився. Він дуже заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатись.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому на іпохондрію.[1-04] Він так заглибився в себе і відцурався всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. Про щоденні справи свої він зовсім перестав і не хотів думати. Та й хазяйки, по суті, він зовсім не боявся, хоч би що вона там замишляла проти нього. Але зупинятись на сходах, слухати всякі дурниці про весь цей буденний дріб'язок, до якого йому немає ніякого діла, всі ці приставання, щоб дав гроші, погрози, скарги, і до того ж самому викручуватись, просити вибачення, вибріхуватись, — ні, вже краще прослизнути якось кішкою по сходах і втекти, щоб ніхто не бачив.

А втім, цього разу власний страх зустрічі зі своєю кредиторкою навіть його самого прикро здивував, коли він вийшов на вулицю.

"На яке діло заміряюсь, а тимчасом таких дурниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою. — Гм... справді... все в руках людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво... це вже аксіома... Цікаво, чого люди найбільше бояться? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться... А втім, я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю. А може, зрештою, й так: тому й фантазую, що нічого не роблю. Це я за останній місяць навчився фантазувати, день і ніч лежачи в своєму кутку і думаючи... про царя Гороха. Ну чого я зараз іду? Хіба я здатний на це? Хіба це серйозно? Анітрохи не серйозно. Так, заради фантазії сам себе тішу, іграшки! Ба й справді іграшки!"

Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу, — все це одразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані нерви юнака. А нестерпний сморід з пивниць, яких у цій частині міста особливо багато, і п'яні, що раз у раз траплялися йому, незважаючи на будень, доповнили огидний і сумний колорит картини. Почуття глибокої огиди на мить прозирнуло в тонких рисах юнака. До речі, він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темно-русявий, стрункий, на зріст вище середнього. Але скоро його цілком охопила чи то глибока задума, чи навіть, певніше, щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого навколо, та й не маючи бажання помічати. Зрідка тільки бурмотів він щось сам до себе, через свою звичку до монологів, у чому він оце зараз сам собі признався. Разом з тим він і усвідомлював, що думки його часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день він майже зовсім нічого не їв.

Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього, людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко було когось здивувати. Через близькість Сінної, велику кількість певного штибу закладів[1-05] і скупченість у цих глибинних петербурзьких вулицях і провулках[1-06] переважно цехового і ремісничого населення, загальна панорама рябіла часом такими суб'єктами, що годі було б і дивуватись, зустрівши подібну фігуру. Та стільки злобного презирства вже накипіло в душі юнака, що, незважаючи на всю свою, іноді дуже молоду, делікатність, він найменше соромився свого дрантя на вулиці. Інша річ, коли доводилося зустрічатись з кимось із знайомих або з колишніми товаришами, з якими взагалі він не любив зустрічатись... Проте коли один п'яниця, якого невідомо чому і куди везли в цей час вулицею на величезному возі, запряженому величезним ломовиком, зненацька гукнув до нього: "Гей ти, німецький капелюшник!" і загорлав з усієї сили, показуючи на нього рукою, — юнак раптом зупинився і судомно схопився за свій капелюх. Капелюх цей був високий, круглий, ціммерманівський,[1-07] але геть уже зношений, зовсім рудий, весь у дірках і плямах; він уже не мав крисів і найпо-творнішим чином заломився набік. Та не сором, а зовсім інше почуття, схоже навіть на переляк, пойняло юнака.

"Я так і знав! — бурмотів він збентежено, — я так і думав! Оце вже найгірше! Отака тобі якась дурниця, якийсь найбезглуздіший дріб'язок, весь задум може зіпсувати! Справді, надто примітний капелюх... Кумедний, через те й примітний... До мого лахміття неодмінно потрібен картуз, хоча б стара покришка яка-небудь, а не це страховисько. Ніхто таких не носить, за версту помітять, запам'ятають... головне, потім згадають, ось тобі й доказ. Зараз треба бути якнайменш примітним... Дрібниці, дрібниці головне!.. Через отакі саме дрібниці завжди і гине все..."

Іти йому було недалеко, він навіть знав, скільки кроків від воріт його будинку: рівно сімсот тридцять. Одного разу їх полічив, коли вже дуже дійняли його мрії. Тоді він і сам ще не вірив у ці свої мрії і тільки дратував себе їх огидною, але спокусливою зухвалістю. Але тепер, через місяць, він уже починав дивитись на це інакше і, незважаючи на всі дражливі монологи про власне безсилля і нерішучість, "огидну" мрію якось навіть мимоволі звик приймати уже всерйоз, хоч усе ще сам собі не йняв віри. Він навіть ішов зараз робити пробу своєму задумові, і з кожним кроком хвилювання його зростало.

Із завмиранням серця і нервовим дрожем підійшов він до величезного будинку, оберненого однією стіною на канаву, а другою — на —у вулицю.[1-08] В цьому будинку було безліч дрібних квартир, і заселений він був різними майстровими — кравцями, слюсарями, кухарками, різними німцями, дівицями, що промишляють собою, дрібним чиновництвом та ін. Під обома ворітьми і в обох дворах будинку так і снували туди й сюди люди. Тут служили три чи чотири двірники. Юнак був дуже задоволений, що нікого з них не зустрів, і непомітно прослизнув одразу ж з воріт праворуч на сходи. Сходи були темні й вузькі, "чорні",[1-09] та він уже все це знав і вивчив, і йому вся ця обстановка підходила: в такій темряві навіть і цікавого ока можна було не боятися. "Якщо оце тепер я так всього боюся, то що було б, якби й справді якось дійшло до самого діла?.." — подумав він мимоволі, сходячи на четвертий поверх. Тут заступили йому дорогу відставні солдати-носії, які виносили з однієї з квартир меблі. Він уже раніше знав, що в тій квартирі жив якийсь сімейний німець, чиновник: "Значить, цей німець тепер вибирається, і, отже, на четвертому поверсі на цих сходах і на цій площадці протягом якогось часу тільки квартира старої лишається зайнятою. Це добре... про всякий випадок..." — подумав він знову і подзвонив у квартиру старої. Дзвоник забрязкотів глухо, наче він був із жерсті, а не з міді. У подібних малих квартирах таких будинків вони майже завжди такі. Він уже забув звук цього дзвоника, і тепер цей особливий брязкіт немовби зненацька щось нагадав йому і викликав чітке видіння... Він так і здригнувся, дуже вже ослабли нерви цього разу. Через якусь хвилину двері ледь-ледь прочинилися: жилиця оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітним недовір'ям, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці чимало людей, вона посміливішала і відчинила йому. Юнак переступив поріг у темну прихожу, розділену перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланелеве ганчір'я, а на плечах, незважаючи на жару, теліпалася зовсім потріпана і пожовкла хутряна кацавейка.[1-10] Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

— Раскольников, студент, був у вас місяць тому, — поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.

— Пам'ятаю, голубе, дуже добре пам'ятаю, що ви були, — виразно промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

— Так-от... знову, в тій самій справі... — говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

"А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив ", — подумав він із неприємним почуттям.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

— Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, в яку ввійшов юнак, — з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, — була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. "І тоді, виходить, сонце світитиме так само!.." — немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він бистрим поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам'ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем у простінку, стільці попід стінами — все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок із птахами в руках, — от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада.

1 2 3 4 5 6 7