— Всіх повезе. Зашмагаю.— І шмагає, й шмагає, і від озвіріння вже й не знає, чим і бити.
— Татусю, татусю,— кричить хлопчик батькові,— татусю, що вони роблять! Татусю, бідну конячку б'ють!
— Ходімо, ходімо,— каже батько,— п'яні, бешкетують, дурні, ходімо, не дивись! — і хоче вести його далі, але він виривається з батькових рук і, не тямлячи себе, біжить до конячки. Але вже бідній конячці погано. Вона задихається, стає на якусь мить, знову смикає, мало не падає.
— Бий до смерті! — репетує Миколка,— на те пішлося. Зашмагаю!
— Та чи на тобі хреста немає, чи що, навіжений! — кричить якийсь дідок з натовпу.
— Чи то ж видано, щоб така шкапина отаку вагу везла, — додає інший.
— Заганяєш! — кричить третій.
— Не руш! Моє добро! Що хочу, те й роблю. Сідай ще хто! Всі сідай! Хочу, щоб доконче навскач пішла!..
Зненацька регіт вибухає залпом і вкриває все: кобилчина не знесла такого биття і з безсилля почала хвицатися. Навіть дідок не витримав і усміхнувся. І справді: така ледача кобилчина, а ще й брикається.
Два парубки з натовпу дістають ще по батогу і біжать до конячини бити її з боків. Кожний біжить зі свого боку.
— По морді її, по очах шмагай, по очах! — викрикує Миколка.
— Пісню, братця! — гукає хтось з воза, і всі на возі підхоплюють. Розлягається розгульна пісня, з присвистом брязкотить бубон. Гладка жінка на возі лускає горіхи й осміхається.
...Він біжить біля конячини, він забігає наперед, він бачить, як її шмагають по очах, по самісіньких очах! Він плаче. Серце в нього завмирає, ллються сльози. Один з парубків зачіпає батогом по його обличчю; він не відчуває, він ламає руки, кричить, кидається до діда з сивою бородою, який, дивлячись на все це, осудливо похитує головою. Якась жінка бере його за руку і хоче кудись вести: але він виривається і знову біжить до конячки. Та вже зовсім знесилена, але ще раз починає хвицатись.
— Стривай, проклята! — скрикує розлючений Миколка. Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки і з силою замахується на булану.
— Доконає! — кричать навколо.
— Уб'є!
— Моє добро! — репетує Миколка і з усього розмаху б'є голоблею. Чути важкий удар.
— Шмагай її, шмагай! Чого ж перестали! — вигукують із натовпу.
А Миколка піднімає голоблю вдруге, і ще один удар з усього розмаху лягає на спину нещасної шкапини. Вона осідає всім задом, але стрибком знову стає на ноги і смикає, смикає з останніх сил на різні боки, щоб зрушити віз, але з усіх боків беруть її в шість батогів, а голобля знову здіймається і б'є втретє, потім вчетверте, мірно, з розмаху. Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.
— Живуча! — вигукують навколо.
— Зараз неодмінно здохне, братця, тут їй і кінець! — кричить із натовпу якийсь любитель.
— Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом,— репетує третій.
— А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись,— несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом.— Стережись! — кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом.
— Добивай! — кричить Миколка і зіскакує, немов не тямлячись, з воза. Кілька парубків, теж червоних і п'яних, хапають що кому під руку потрапило, батоги, киї, голоблю — і біжать до конаючої кобилчини. Миколка стає збоку і починає вже марно бити ломом по спині. Шкапа простягає морду, тяжко зітхає і конає.
— Доконав! — кричать у натовпі.
— А чого ж навскач не йшла!
— Моє добро! — репетує Миколка, очі його налиті кров'ю, в руках лом, він стоїть, наче шкодуючи, що вже нема кого бити.
— Ай справді, видно, хреста на тобі немає! — кричать із натовпу вже багато голосів.
Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи... Потім раптом схоплюється і несамовито кидається зі своїми кулачками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його нарешті і виносить з натовпу.
— Ходімо, ходімо! — каже він хлопчикові,— додому ходімо!
— Татусю! За що вони... бідну конячку... вбили! — схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.
— П'яні, бешкетують, не наше діло, ходімо! — говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути — і прокидається.
Він прокинувся весь спітнілий, з мокрим від поту волоссям, задихаючись, і підвівся, сповнений жаху.
— Слава богу, це тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глибоко зводячи дух. — Але що це? Чи не гарячка часом у мене починається: такий химерний сон!
Усе тіло його було наче розбите, на душі неспокійно і темно. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.
"Боже! — скрикнув він,— та невже ж, невже ж я й справді візьму сокиру, битиму по голові, розітну їй череп... буду ослизатися на липкій, теплій крові, зламувати замок, красти і дрижати, ховатися, весь забризканий кров'ю... з сокирою... Господи, невже?"
Він тремтів наче лист, кажучи це.
"Та що ж це я,— вів він далі, знову підводячи голову і немовби в глибокому подиві,— адже я знав, що не витримаю цього, то нащо ж я досі себе мучив? Адже ще вчора, вчора, коли пішов робити цю... спробу, адже я вчора збагнув цілком, що не витримаю... То чому ж я тепер? Чому ж я й досі сумнівався? Адже вчора ж, спускаючись вниз сходами, я сам сказав, що це підло, гидко, низько, низько... адже мене від самої думки наяву занудило і жах пойняв...
Ні, я не витримаю, не витримаю! Нехай, нехай навіть немає ніякого сумніву в правильності усіх цих розрахунків, нехай і все, що надумано за цей місяць, ясне як день, правильне, як арифметика. Господи! Та я ж все одно не наважусь! Я ж не витримаю, не витримаю!.. Чому ж, чому і досі..."
Він звівся на ноги, зчудовано оглянувся навкруги, немовби дивуючись із того, що зайшов сюди, і подався на T-в міст.[1-67] Він був блідий, очі йому горіли, знесилля було в усьому його тілі, але йому раптом наче стало легше дихати.
Він відчув, що вже скинув з себе страшний тягар, який гнітив його так довго, і на душі його зненацька стало легко й мирно. "Господи! — благав він, — покажи мені путь мою, а я зрікаюсь цього проклятого наміру мого!"
Ідучи через міст, він тихо й спокійно дивився на Неву, на яскраво-червону вечірню заграву. Незважаючи на слабкість свою, він навіть не почував втоми. Наче веред на серці його, що наривав весь місяць, раптом прорвало. Воля, воля! Він вільний тепер від цієї спокуси, від навождення, чар, від мани!
Згодом, коли він пригадував цей час і все, що сталося з ним у ці дні, хвилина за хвилиною, пункт за пунктом, риса за рисою, його до марновірного жаху вражала завжди одна обставина, хоч, по суті, і не зовсім незвичайна, але така, що повсякчас здавалася йому потім немовби якимсь приреченням долі. А саме: він ніяк не міг збагнути і з'ясувати собі, чому він, стомлений і знесилений, коли найвигідніше було повертатися додому короткою і прямою дорогою, пішов через Сінну площу, через яку йти йому було зовсім ні до чого. Гак був невеликий, але очевидний і зовсім не потрібний. Звичайно, десятки раз траплялося йому повертатися додому, не пам'ятаючи вулиць, якими він йшов. Але чому ж, запитував він завжди, чому ж така важлива, така вирішальна для нього і водночас така цілком випадкова зустріч на Сінній (якою навіть і йти йому не було чого) сталася саме тепер, у такий час, у таку хвилину в його житті, саме під такий настрій і саме за таких обставин, за яких тільки й могла вона, ця зустріч, найбільш вирішально вплинути на всю його долю? Немовби тут умисно підстерігала його!
Було близько дев'ятої години, коли він проходив Сінною. Всі торговці на столах, на лотках, у крамницях і крамничках замикали все або знімали і прибирали свій товар і йшли додому, як і їхні покупці. Коло харчевень у нижніх поверхах, у брудних і смердючих дворах Сінної площі, а найбільше коло пивниць, юрмилося чимало різного і всякого ґатунку пройдисвітів і голодранців. Раскольников віддавав перевагу цим місцям, так само як і всім провулкам поблизу, коли виходив без діла на вулицю. Тут на лахміття його ніхто не кидав зневажливих поглядів, і можна було ходити в якому хоч одязі, нікого не скандалізуючи. Коло самого К-ного провулка,[1-68] на розі, міщанин і жінка, дружина його, торгували на двох столах крамом: нитками, тасьмою, хустками ситцевими тощо. Вони теж збиралися додому, але забарились, розмовляючи із знайомою, що випадково нагодилася. Знайома ця була Лизавета Іванівна, або просто, як всі звали її, Лизавета, менша сестра тієї самої бабки Альони Іванівни, колезької реєстраторші[1-69] і лихварки, до якої вчора ходив Раскольников, щоб здати їй у заставу годинника і зробити свою спробу... Він давно вже знав усе про цю Лизавету, і навіть вона теж знала його трохи. Це була висока, незграбна, тиха й покірлива дівка, мало не ідіотка,[1-70] тридцяти п'яти років, що перебувала в повному рабстві у сестри своєї, працювала на неї день і ніч, тремтіла перед нею і зносила від неї навіть побої. Вона стояла з нерішучим виглядом, тримаючи в руках клунок, перед міщанином і жінкою і уважно слухала їх. Ті щось їй з особливим запалом доводили. Коли Раскольников зненацька побачив її, якесь дивне відчуття, схоже на найглибший подив, охопило його, хоч у зустрічі тій не було нічого дивного.
— Ви б, Лизавето Іванівно, і вирішили самі, особисто,— голосно говорив міщанин. — Приходьте лишень завтра, годині так о сьомій. І ті прибудуть.
— Завтра? — протяжно і задумано перепитала Лизавета, наче не зважуючись.
— От якого вам ота Альона Іванівна страху завдала! — заторохтіла дружина торговця, моторна молодичка. — Подивлюсь я на вас, зовсім ви мов мала дитина. І сестра ж вона вам не рідна, а зведена, а он яку волю взяла.
— Та ви цього разу Альоні Іванівні нічого й не кажіть, — перебив чоловік, — така вам моя порада, а зайдіть до нас, не питаючи. Справа та вигідна. А потім і сестриця самі зрозуміють це.
— Хіба й справді зайти?
— О сьомій годині, завтра, і від тих прийдуть, самі особисто й вирішите.
— І самоварчик наставимо,— додала жінка.
— Гаразд, буду, — промовила Лизавета, все ще вагаючись, і зібралася йти.
Раскольников у цей час вже пройшов далі і не чув нічого більше.