Він наздогнав дівчину біля самої лави, але, дійшовши до лави, вона так і впала на неї, скраю, закинула на спинку лави голову і заплющила очі, видно, від надмірної втоми. Вдивившись у неї, він зараз же догадався, що вона зовсім п'яна. Дивним і диким було це видовище. Він навіть подумав, чи не помиляється часом. Перед ним було напрочуд молоденьке личко дівчини років шістнадцяти, навіть, може, тільки п'ятнадцяти, — маленьке, білявеньке, гарненьке, але зовсім розчервоніле і немовби припухле. Дівчина, здається, вже мало що розуміла: одну ногу заклала за другу, причому виставила її багато більше, ніж годилося, і, за всіма ознаками, не усвідомлювала, що вона на вулиці.
Раскольников не сів і йти далі не хотів, а стояв перед нею, вагаючись. Цей бульвар і завжди буває безлюдний, а тепер, о другій годині і в таку спеку, тут нікого майже не було. А проте збоку, кроків за п'ятнадцять, на краю бульвару, спинився якийсь добродій, з усього видно було, що йому дуже хотілося також підійти до дівчини з певною метою. Він теж, мабуть, побачив її ще здалека і наздоганяв, але йому перешкодив Раскольников, і він кидав на нього люті погляди, стараючись, однак, щоб той їх не помітив, і нетерпляче чекав своєї черги, коли надокучливий обірванець піде. Річ була зрозуміла. Добродій цей був років тридцяти, кремезний, опасистий, кров з молоком, з рожевими губами і з вусиками і дуже чепурно одягнений. Раскольников украй розлютився, йому раптом захотілося якось зневажити цього гладкого франта. Він на хвилину залишив дівчину і підійшов до нього.
— Ей ви, Свидригайлов! Вам чого тут треба? — гримнув він, стискаючи кулаки і сміючись своїми запіненими від злості губами.
— Що це значить? — суворо спитав той, нахмуривши брови з погордливим здивуванням.
— Забирайтесь геть, ось що!
— Як ти смієш, каналія!..
І він змахнув хлистом. Раскольников кинувся на нього з кулаками, не зваживши навіть і на те, що огрядний пан міг управитись і з двома такими, як він. Але в ту ж мить хтось міцно схопив його ззаду, між ними став городовий.
— Годі, панове, не годиться битися в публічних місцях. Вам чого треба? Хто такий? — суворо звернувся він до Раскольникова, розглядівши його лахміття.
Раскольников подивився на нього уважно. Це було браве солдатське обличчя з сивими вусами і бакенами і з розумним поглядом.
— От ви мені й потрібні,— крикнув він, хапаючи його за руку. — Я колишній студент, Раскольников... Це й вам слід знати, — звернувся він до панка,— а ви йдіть лишень сюди, я вам щось покажу...
І, вхопивши городового за руку, він потяг його до лави.
— Ось, дивіться, зовсім п'яна, зараз тільки йшла по бульвару: хто її знає, з яких, а не схоже, щоб повія. Найпевніше, що десь напоїли і насміялися... в перший раз... розумієте? та так і пустили на вулицю. Подивіться, як розірване плаття, подивіться, як його надіто: адже її одягали, а не сама вона одяглася, та й одягали невмілі руки, чоловічі. Це видно. А тепер дивіться-но туди. Отой франт, з яким я оце хотів битися, мені незнайомий, вперше бачу його, але він її теж помітив, коли вона йшла, п'яну, що себе не тямить, і йому страшенно хочеться підійти і перехопити її, — бо вона в такому стані,— завезти куди-небудь... І вже це напевно так: уже повірте, що я не помиляюсь. Я сам бачив, як він за нею йшов назирці, тільки я йому перешкодив, він і тепер все чекає, коли я піду. Он він зараз відійшов трохи, стоїть, немовби цигарку запалює... Як би нам йому не дати? Як би нам її додому відправити, — поміркуйте-но!
Городовий вмить усе зрозумів і зміркував. Гладкий панок був, звичайно, певної породи, лишалася дівчинка. Служивий нахилився над нею, щоб розглядіти ближче, і щирий жаль відбився в його погляді.
— Ой, сердешна! — сказав він, хитаючи головою,— ще ж зовсім дитина. Насміялися, це так воно і є. Слухайте, панночко,— почав він кликати її, — де ви мешкаєте? — Дівчина розплющила стомлені і посоловілі очі, тупо глянула на них і відмахнулася рукою.
— Слухайте,— сказав Раскольников, — ось (він пошукав у кишені і витяг двадцять копійок, знайшлися), ось, візьміть візника і накажіть йому одвезти її додому. От тільки б адресу нам узнати!
— Панночко, чуєте, панночко! — знову почав городовий, взявши гроші, — я зараз візника для вас найму і сам вас припроваджу. Куди накажете? Га? Де ви квартируєте?
— Геть ідіть!., пристають... — пробурмотіла дівчинка і знову відмахнулася рукою.
— Ой, негарно ж як! Та й соромно ж, панночко! Страм же який! — Він знову похитав головою, присоромлюючи, жаліючи й обурюючись. — Але ж і задача! — звернувся він до Раскольникова і ще раз побіжно знову оглянув його від голови до ніг. Дивним, мабуть, і він йому здався: в такому лахмітті, а сам гроші дає!
— А ви далеко звідси їх знайшли? — спитав він.
— Кажу ж вам: попереду мене йшла, хитаючись, тут-таки на бульварі. Як до лави дійшла, так і впала.
— Ой, страм який тепер пішов по світу, господи! Отаке немудряче, а вже п'яне! Насміялися, це так воно і є! Он і платтячко їхнє розірване... Ой, розпуста яка нині пішла!.. А мабуть, з благородних буде, з бідних тільки... Нині таких багато завелося. На вигляд наче з ніжних, не інакше як панночка,— і він знову схилився над нею.
Може, і в нього росли такі ж доньки — "наче панночки і з ніжних", із замашками добре вихованих і з усяким перейнятим уже модничанням...
— Головне,— клопотався Раскольников,— оцьому мерзотникові як би не дати! Бо він же з неї теж насміється! Видно ж, чого він хоче; ач падлюка, не йде!
Раскольников говорив голосно і показував на панка рукою. Той почув і хотів було знову розсердитись, але схаменувся і обмежився самим тільки зневажливим поглядом. Потім повільно відійшов ще кроків на десять і знову спинився.
— Не дати їм — це можна,— відповів унтер-офіцер, замислившись.— От коли б вони сказали, куди їх доставити, а то... Панночко, чуєте, панночко! — схилився він знову.
Та раптом зовсім розплющила очі, подивилась уважно, неначе збагнула щось таке, підвелася з лави і пішла назад у той бік, звідки прийшла.
— Тьху, безсоромні, чіпляються! — промовила вона, ще раз відмахнувшись. Пішла вона швидко, але як і перед тим дуже хитаючись. Франт пішов за нею, але іншою алеєю, не зводячи з неї очей.
— Не турбуйтеся, не дам,— рішуче сказав усач і рушив слідом за ними.
— Ой, розпуста яка нині пішла! — повторив він уголос, зітхаючи.
В ту ж мить щось немов ужалило Раскольникова, враз його наче перевернуло.
— Стривайте, гей! — закричав він вслід усачеві.
Той обернувся.
— Облиште! Що вам? Киньте! Нехай собі потішиться (він показав на франта). Вам який клопіт?
Городовий не розумів і пильно дивився на нього. Раскольников засміявся.
— Е-ех! — промовив служивий, махнувши рукою, і пішов слідом за франтом і за дівчиною, певно вважаючи Раскольникова або за божевільного, або за щось ще гірше.
"Двадцять копійок мої забрав,— злісно сказав Раскольников, залишившись один. — Ну хай і з того теж візьме та й відпустить із ним дівчинку, на тому і скінчиться... І чого я вплутався тут допомагати? Та чи мені ж допомагати комусь? Чи маю я право? Та хай вони поковтають один одного живцем, — мені що? І як я смів віддати ці двадцять копійок. Хіба вони мої?"
Незважаючи на ці дивні слова, йому зробилося дуже тяжко. Він сів на залишену лаву. Думки не держалися купи... Та й взагалі тяжко йому було думати в ту хвилину про будь-що. Він би хотів зовсім забутися, все забути, потім прокинутись і почати зовсім заново...
"Сердешна дівчинка! — сказав він, подивившись на спустілий край лави. — Прийде до пам'яті, поплаче, потім мати дізнається... Спочатку ляпасів надає, а потім висіче, боляче і з ганьбою, може й прожене... А не прожене, однаково пронюхають Дар'ї Францівни, і почне швендяти моя дівчинка туди й сюди. А там невдовзі лікарня (і це завжди у тих, які в матерів живуть дуже чесних і потай від них погулюють), ну а далі... а далі знову лікарня... вино... шинки... і ще лікарня... років через два-три каліка, а всього й прожила дев'ятнадцять або вісімнадцять років од сили... Хіба я не бачив таких? А як вони такими ставали? Та отак всі й ставали... Тьху! А нехай! Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь процент, кажуть, повинен йти щороку... кудись... до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Процент![1-62] А чудні, справді, у них ці слівця: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: процент, отже, і тривожитись нема чого. От коли б якесь інше слово, ну, тоді... було б, може, не так спокійно... А що, коли й Дунечка якось у процент потрапить! Коли не в той, то в інший?..
А куди ж я йду? — подумав він зненацька. — Дивно. Адже я чогось ішов. Як листа читати закінчив, так і пішов... На Ва-сильєвський острів, до Разуміхіна я йшов, он куди, тепер... пригадав. Але навіщо ж, одначе? І яким чином думка йти до Разуміхіна впала мені в голову саме тепер? Чудно як!"
Він дивувався з себе. Разуміхін був один з його колишніх товаришів по університету. Цікаво, що Раскольников, перебуваючи в університеті, майже не мав товаришів, усіх цурався, ні до кого не ходив і у себе приймав неохоче. А втім, і від нього незабаром усі відвернулися. Ні в загальних сходках, ні в розмовах, ні в забавах, ні в чому він якось не брав участі. Вчився він посилено, не жаліючи себе, і за це його поважали, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось зарозуміло гордий і відлюдний, начебто щось ховав у собі. Деяким товаришам його здавалося, що він дивиться на них усіх, мов на дітей, згорда, ніби він усіх їх випередив за переконаннями, знаннями та розвитком, і що на їх переконання та інтереси він дивиться як на щось несерйозне.
А з Разуміхіним він чомусь зійшовся, тобто не те щоб зійшовся, а був з ним говіркішим, одвертішим. А втім, з Разуміхіним і не можна було бути в інших відносинах. Це був надзвичайно веселий і компанійський хлопець, добрий до простоти. Проте за цією простотою ховались і глибина, і гідність. Кращі з його товаришів бачили це, всі його любили. Був він розумний, хоч і справді часом дуже простуватий. Зовнішність його привертала увагу, був він високий, худий, завжди погано голений, чорноволосий. Іноді він буянив і мав славу силача. Колись уночі, в компанії, він одним ударом збив якогось поліцейського вершків дванадцяти на зріст.