Лев'яча грива

Артур Конан Дойл

Артур КОНАН ДОЙЛ

"ЛЕВ’ЯЧА ГРИВА"

Оповідання

Хоч як це дивно, але найбільш заплутана і найбільш незвичайна справа з тих, які довелось мені розслідувати на своєму довгому життєвому шляху, випала на мою долю вже тоді, коли я перестав ними цікавитись і пішов на відпочинок. Ця справа сама, так би мовити, постукала в мої двері. Трапилось це після того, як я оселився в своєму будиночку в графстві Суссекс і поринув у спокійне життя на лоні природи, за яким так часто сумував протягом довгих років, проведених у похмурому Лондоні. У цей період добряга Вотсон рідко коли з’являвся на моєму обрії. Вряди-годи він приїжджав до мене на суботу й неділю — ото й усе. Отже, я мушу сам бути власним історіографом. О, коли б Вотсон був тоді зі мною, як би він розмалював той дивовижний випадок і те, як я подолав усі труднощі! А так мені доводиться розповідати по-своєму, звичайними словами про всі свої кроки на важкій дорозі, що вела до розкриття таємниці "Лев’ячої гриви".

Мій будиночок стоїть на південному схилі вапнякових горбів на півдні Англії, і з них відкривається широкий краєвид на Ла-Манш. Тут берегова лінія — суцільна крейдяна круча, з якої спуститися до води можна тільки довгою звивистою стежкою, стрімкою й ковзкою. Між нижнім краєм стежки й водою лежить смуга рині й гальки завширшки в сотню ярдів, яку море не затоплює навіть під час найбільшого припливу. Проте вздовж берега де-не-де є глибокі закрути й ковбані — гарні плавальні басейни, що кожного припливу наповнюються свіжою водою. Цей чудовий пляж тягнеться на кілька миль в обидва боки і тільки в одному місці переривається невеличкою бухточкою Фулворт, на березі якої розташувалось сільце з такою ж назвою.

Мій будиночок стоїть самотою. Порядкуємо в ньому я і моя стара економка, а в садку — бджоли. Проте за півмилі знаходиться всім відомий підготовчий коледж Гейбла, що належить Гарольдові Стекхерсту. Це чимала будівля, під дахом якої знайшли притулок кілька десятків юнаків, що готувались до різних професій, а також невеличкий штат викладачів. Сам Стекхерст замолоду був неабияким спортсменом, виступав на змаганнях з веслування від свого університету, а нині має славу вченого з багатьох галузей знань. Відколи я оселився на узбережжі, у нас із ним встановилися такі дружні стосунки, що ми вечорами навідували один одного без запрошення.

Наприкінці липня в 1907 році лютував шторм, вітер віяв з південного заходу Ла-Маншу; височенні хвилі докочувалися аж до підніжжя крейдяної кручі, залишаючи після себе глибокі озерця, коли починався відплив. Того ранку, про який я веду мову, вітер майже вщух і все в природі сяяло чистотою й свіжістю. Працювати за такої гарної погоди було просто неможливо, і я вийшов перед сніданком прогулятися й подихати духмяним повітрям. Я простував стежкою, що вела до стрімкого спуску з крейдяної кручі на пляж. Раптом хтось гукнув мене ззаду; обернувшись, я побачив Гарольда Стекхерста, що махав рукою, весело вітаючи мене.

— Чудовий ранок, містере Холмсе! Я знав, що ви підете гуляти.

— Я бачу, ви зібралися купатись.

— О, знову ви взялися за свої фокуси! — засміявся він, поплескуючи по напхом напханій кишені. — Так, іду купатись. Макферсон подався рано, я, мабуть, зустріну його на пляжі.

Фіцрой Макферсон викладав природничі науки і був показним, статурним молодиком, життя якого ускладнювалось через хворобу серця, що виникла внаслідок ревматизму. Однак уродився він напрочуд міцним, тож відзначався в усіх спортивних іграх, які не потребували надто важкого фізичного напруження. Купався він і влітку, і взимку, а що я теж люблю поплавати, то часто приєднувався до нього.

Аж тут ми побачили й самого Фіцроя Макферсона. Його голова виткнулась над краєчком кручі в тому місці, де стежка пірнала вниз. Потім він з’явився на весь зріст, хитаючись, немов п’яний. Раптом, судорожно здійнявши руки й жахливо закричавши, він упав долілиць. Ми з Стекхерстом кинулися вперед, — до Макферсона було ярдів із п’ятдесят, — і перевернули його на спину. Він, безперечно, уже конав. Це було видно з його оповитих поволокою запалих очей і страшного сірувато-синього обличчя. На якусь коротку мить в рисах його промайнув проблиск життя, і він прохрипів кілька слів, які можна було сприйняти за пересторогу. Слова ці були уривчасті, нерозбірливі, але останні все-таки я розчув: "…лев’яча грива". Вони були зовсім недоречні й незрозумілі, але звуки, що долинули до моїх вух, я міг витлумачити тільки так, а не якось інакше. Потім Макферсон напівпідвівся, простяг руки й упав. Він був мертвий.

Мій супутник остовпів від раптового жаху, а в мене всі почуття до краю загострились. І це було дуже до речі, бо враз стало ясно, що ми є свідками якогось незвичайного випадку. На Макферсоні було тільки непромокальне пальто, штани й незашнуровані парусинові черевики. Коли він упав, пальто, накинуте на плечі, сповзло, оголивши тіло. Ми були ошелешені. Спину Макферсона вкривали темно-червоні смуги — так, наче його жорстоко відшмагали тонким дротяним батогом. Знаряддя, яке залишило сліди цього катування, було, безперечно, дуже еластичним, тому що довгі набряклі смуги обплутували його плечі й боки. По підборіддю текла кров з прокушеної від нестерпного болю губи.

Спотворене обличчя свідчило, що сконав він у страшних муках.

Я стояв навколішки біля тіла, а поряд стовбичив Стекхерст. Раптом на нас упала чиясь тінь, і ми, підвівши очі, побачили, що це підійшов Йен Мердок. Мердок викладав у школі математику. Це був високий на зріст, худорлявий брюнет, такий мовчазний і відлюдкуватий, що не було нікого, хто б міг назвати себе його другом. Він, здавалося, витав у якихось вищих сферах ірраціональних чисел та конічних перерізів і майже зовсім не цікавився повсякденним життям. Учні ставились до нього як до дивака, і він міг би перетворитись у них на посміховисько, якби в його крові не було якоїсь невідомої чужоземної домішки, що прозирала не тільки в його чорних, як вугілля, очах та смаглявому обличчі, а й у раптових вибухах гніву, які не можна було назвати інакше, як дикими. Одного разу, коли до нього, гавкаючи, причепилося собача Макферсона, Мердок схопив його й викинув у вікно, розбивши шибку; за такий вчинок Стекхерст, безперечно, негайно звільнив би грубіяна, якби той не зарекомендував себе дуже гарним викладачем.

загрузка...

Таким був цей дивний і складний чоловік, що зараз опинився поряд з нами. Мердока, очевидно, приголомшило те, що він побачив, хоча випадок із песиком навряд чи засвідчував існування аж надто великої симпатії між ним і небіжчиком.

— Бідолаха! Бідолаха! Чи можу я що-небудь зробити? Чим я можу допомогти?

— Ви були з ним? Чи ви часом не знаєте, що тут трапилось?

— Ні, ні, я сьогодні пізно встав. І ще не був на пляжі. Я оце прямісінько зі школи. Можу чимось прислужитися?

— Біжіть до поліційної дільниці у Фулворті й негайно розкажіть, що тут скоїлось.

Не мовивши й слова, Мердок мерщій подався у Фулворт, а я взявся вивчати місце події, тимчасом як Стекхерст, приголомшений трагедією, залишився біля тіла. Перш за все, природно, я подивився, хто ще є на пляжі. З кручі, де стежка обривалася вниз, я бачив увесь берег біля краю води — зовсім безлюдний, коли не брати до уваги двох-трьох темних постатей, що рухались у бік Фулворта і були дуже далеко. Покінчивши з цією частиною огляду, я почав повільно спускатися. Стежка пролягала по глині й м’якому мергелю, змішаному з крейдою; то там, то там я бачив одні й ті самі сліди, що вели і вниз, і вгору. Ніхто, крім Макферсона, на пляж цим шляхом сьогодні ще не сходив. В одному місці я помітив відбиток долоні із спрямованим вгору по схилу пальцями. Це могло означати тільки те, що бідолашний Макферсон упав, коли піднімався на кручу. На стежці були й округлі лунки, які давали підстави припускати, що він не один раз падав навколішки. Унизу стежка кінчалася чималою лагуною, що утворилася після останнього припливу. На березі цієї лагуни Макферсон роздягнувся — тут на камені лежав його рушник. Він був дбайливо згорнутий і зовсім сухий, з чого могло здатися, що Макферсон у воду не заходив. Нишпорячи навколо, я кілька разів наштовхувався на латочки піску серед жорсткої гальки, на яких можна було розрізнити відбитки парусинових, черевиків Макферсона, а також його босих ніг. Останнє свідчило, що він приготувався скупатися, а сухий рушник вказував на те, що він цього не зробив.

Таким чином, ця складна справа, — найдивніша з усіх, що будь-коли поставали переді мною, — набула цілком чітких обрисів. Макферсон перебував на пляжі щонайбільше чверть години. У цьому не могло бути анінайменших сумнівів, тому що Стекхерст ішов слідом за ним від самісінького коледжу. Чоловік прийшов купатися й уже роздягся, про що свідчили відбитки босих ніг. А потім раптом абияк накинув на себе одяг — поспіхом, не позастібавши ґудзиків, — і побіг назад, не скупавшись або, в усякому разі, не витершись. І до зміни намірів Макферсона спричинилось те, що хтось люто, безжально відшмагав його батогом, катував так жорстоко, що він од болю прокусив собі губу, а сил у нього вистачило лише на те, аби відповзти якнайдалі й сконати. Хто вчинив це варварське вбивство? Правда, внизу біля скель були маленькі гроти й печерки, але низьке вранішнє сонце добре освітлювало їх, і там ніде було сховатися. Крім того, аж ген на березі бовваніло кілька людських постатей. Але вони були надто далеко, щоб мати причетність до злочину, ще й широка лагуна, в якій Макферсон збирався купатись, відділяла його від них, облизуючи підніжжя кручі. Недалеко в морі виднілись два-три рибальських човни. Людей, які сиділи в них, можна було опитати згодом. Отже, відкривалося кілька шляхів розслідування, але жоден з них не обіцяв успіху.

Коли я нарешті повернувся до мертвого тіла, то побачив, що навколо зібрався невеличкий гурт цікавих. Зрозуміла річ, там же був Стекхерст, а також Йен Мердок, який тільки що прийшов з сільським констеблем Ендерсоном, дебелим рудовусим і повільним чолов’ягою чистої суссекської породи, — породи, яка приховує під неповороткістю й мовчазністю чимало здорового глузду.

Він вислухав нас, записав усе, що ми сказали, а тоді відвів мене вбік.

— Я був би радий, містере Холмсе, якби ви дали мені добру пораду.

1 2 3 4
загрузка...