Кінець Чарльза Оґастеса Мілвертона

Артур Конан Дойл

Проминули роки після тих подій, про які я згадуватиму, а розповідати про них і досі доводиться з осторогою. Тривалий час було неможливо навіть стримано і вибірково запропонувати ці факти увазі публіки, але тепер уже їхня головна дійова особа недосяжна для людського закону, тож цю історію з належними скороченнями можна переказати так, щоб нікому не зашкодити. Вона — своєрідний випадок у кар’єрі як містера Шерлока Холмса, так і моїй. Нехай читач вибачить мені, коли я приховаю дату чи ще якусь обставину, за якою він міг би виявити її справжніх учасників.

Холодного, морозяного зимового вечора ми з Холмсом здійснили одну зі своїх вечірніх прогулянок і близько шостої повернулися додому. Коли Холмс засвітив лампу, світло впало на картку, що лежала на столі. Він переглянув її й з огидою кинув на підлогу. Піднявши картку, я прочитав:

"Чарльз Оґастес Мілвертон.

Еплдор-Таверс, Гемпстед. Агент".

— Хто він такий? — спитав я.

— Найгірша людина в Лондоні, — відповів Холмс, сівши й простягши ноги ближче до вогню. — Чи є що-небудь на звороті картки?

Я перевернув її.

— "Зайду о 6.30. Ч.О.М.", — прочитав я.

— Он як! Він зараз буде тут. Ви не відчували, Ватсоне, бридливості та огиди, коли стояли перед зміями в зоопарку й дивилися на ці слизькі, повзучі, отруйні створіння зі смертельними очима й страшними пласкими головами? Саме такі відчуття викликає в мене Мілвертон. За час своєї практики я стикався з п’ятдесятьма вбивцями, але навіть найгірший з них не був мені такий бридкий, як цей тип. Проте я не можу не мати з ним жодних стосунків... Одне слово, він буде тут на моє запрошення.

— Але хто він такий?

— Я розкажу вам, Ватсоне. Він — король усіх шантажистів. Хай небо порятує чоловіка, й тим паче — жінку, чиє добре ім’я потрапить до рук Мілвертона! З усміхненим обличчям і камінним серцем він тиснутиме й тиснутиме на них, поки не вичавить досуха. Цей тип — своєрідний геній, і його марка була б відома в чесній торгівлі. Методи в нього такі: він пускає чутку, що готовий заплатити грубі гроші за листи, які компрометують багатих і шанованих людей. Дістає він цей товар не лише від зрадливих лакеїв та покоївок, а й від шляхетних мерзотників, що домоглися довіри й поваги в чесних жінок. Він веде справу, не скуплячись. Я добре знаю, що він заплатив сімсот фунтів лакеєві за лист на два рядки, й це призвело до зубожіння вельможної родини. Всякий крам із цього ринку йде до Мілвертона, і в цьому великому місті сотні людей полотніють зі страху від самого його імені. Ніхто не знає, хто завтра стане його жертвою, бо він надто багатий і надто хитрий, щоб заробляти собі на прожиття щоденною працею. Він кілька років триматиме карту про запас, щоб зробити хід саме тоді, коли грати буде найвигідніше. Я вже казав, що він — найгірша людина в Лондоні. І справді, скажіть-но мені: хіба можна порівняти розбійника, що зопалу приб’є дубцем свого товариша, з оцим чоловіком, що поволі піддає душі тортурам і висотує людям нерви задля того, щоб досипати грошей до свого й так уже повного гаманця?

Нечасто я чув, щоб мій друг говорив із таким запалом.

— Хіба закон не може покінчити з ним? — спитав я

— Теоретично — так, звичайно, але практично — ні. Яка користь жінці, наприклад, із того, що його ув’язнять на кілька місяців, якщо після того вона негайно загине? Його жертви не сміють відбивати його ударів. Якби він заходився шантажувати безневинну особу, ми спіймали би його, але він хитрий, мов сам диявол. Ні, ні, ми мусимо знайти інші засоби боротьби з ним.

— А навіщо йому приходити сюди?

— Бо одна вельможна клієнтка передала до моїх рук свою сумну історію. Це — леді Ева Бреквел, найгарніша з шляхетних дівчат, що саме почали виїздити в світ. За два тижні вона повінчається з графом Доверкортським. Отой диявол Мілвертон має кілька необачних листів — не більш ніж необачних, Ватсоне, — написаних леді Евою до небагатого сільського молодого сквайра. Цього досить, щоб весілля не відбулося. Мілвертон надішле їх графові, якщо не одержить великої суми грошей. Я дістав доручення зустрітись із ним і по змозі домовитись.

Цієї миті на вулиці затупотіли кінські копита й зарипіли колеса. Позирнувши у вікно, я побачив розкішну карету, запряжену парою породистих коней, на блискучих тілах яких віддзеркалювалось діамантове світло її ліхтаря. Лакей відчинив дверцята, і з них вийшов низенький, товстий чоловік у пальті з каракулевим коміром. За хвилину він був уже в кімнаті.

Чарльз Оґастес Мілвертон був людиною років п’ятдесяти, з високим чолом мудреця, круглим, опецькуватим поголеним обличчям, застиглою вічною усмішкою й гострими сірими очима, що жваво блищали під великими золотими окулярами. В ньому було б щось від Діккенсового містера Піквіка[22], якби не ця фальшива, мов наклеєна, усмішка і важкий погляд насторожених проникливих очей. Голос Мілвертона був м’який і приємний, як і його добродушний вигляд, коли він, підходячи з простягнутою пухленькою ручкою, муркотів, що вельми шкодує, що не застав нас під час перших своїх відвідин. Холмс не звернув уваги на подану руку й дивився на нього твердим, гранітним поглядом. Усмішка Мілвертона стала ще ширшою; він знизав плечима, скинув пальто, дбайливо повісив його на стілець і сів.

— А цей джентльмен? — спитав він, легко змахнувши рукою в мій бік. — Це не буде нескромним? Чи добре це?

— Доктор Ватсон — мій друг і колега.

— Дуже добре, містере Холмсе. Я протестую лише заради моєї клієнтки. Адже ця справа така дражлива...

— Доктор Ватсон уже чув про неї.

— Тоді ми можемо взятися до справи. Ви кажете, що дієте на боці леді Еви. Вона уповноважила вас прийняти мої умови?

— Які ваші умови?

— Сім тисяч фунтів.

— А в іншому разі?

— Любий мій сер, мені важко про це говорити, але якщо гроші не будуть сплачені чотирнадцятого, то вісімнадцятого, звичайно ж, весілля не відбудеться. — Його нестерпна усмішка стала ще люб’язнішою.

Холмс на хвилину замислився.

— Як на мене, — врешті сказав він, — ви дієте надто вже впевнено. Я, звичайно, обізнаний із змістом цих листів. І моя клієнтка, зрозуміло, вчинить так, як я їй пораджу. А я пораджу їй розповісти про все своєму майбутньому чоловікові, сподіваючись на його великодушність.

Мілвертон засміявся.

— Ви, напевно, не знаєте графа, — мовив він.

Побачивши спохмурніле Холмсове обличчя, я добре зрозумів, що графа він знає.

— Що ж поганого в цих листах? — спитав він.

— Вони цікаві... дуже цікаві, — відповів Мілвертон. — Леді вміє писати листи. Але будьте певні, що граф Доверкортський не зуміє цього оцінити. Проте якщо ви вважаєте інакше, то скінчимо на цьому. Питання це суто ділове. Якщо ви гадаєте, що для вашої клієнтки буде краще, коли ці листи потраплять до графових рук, то з вашого боку буде вельми нерозумно платити за них такі грубі гроші.

Він підвівсь і взяв своє каракулеве пальто.

Холмс аж посірів від злості й прикрості.

— Зачекайте, — мовив він. — Ви надто вже поспішаєте. Ми, звичайно, зробимо все, щоб запобігти ганьбі в такій дражливій справі.

Мілвертон знову сів.

— Я був певен, що ви саме так поглянете на неї, — замуркотів він.

— Водночас, — провадив Холмс, — леді Ева — жінка небагата. Можу вас запевнити, що навіть дві тисячі фунтів призведуть її до зубожіння, а сума, яку назвали ви, їй не під силу. Через те я прошу вас зменшити свої вимоги й повернути листи за ту ціну, яку вам запропонував я. Будьте певні, це найбільша сума, яку ви зможете отримати від леді.

Усмішка Мілвертона розквітла, його очі весело блиснули.

— Я знаю: те, що ви кажете про багатство леді, — правда, — відповів він. — Але водночас ви мусите зрозуміти: цей шлюб — чудова нагода для її друзів та родичів щось для неї зробити. Вони шукатимуть подарунки до весілля. Поясніть їм, що ця невеличка купка листів потішить її більше за всі лондонські канделябри та вази.

— Це неможливо, — заперечив Холмс.

— Боже мій, Боже мій, яка шкода! — вигукнув Мілвертон, дістаючи грубенький записник. — Часом здається, що наші дами мають лише тих порадників, які вчать їх не докладати жодних зусиль. Погляньте-но сюди! — він витяг лист із гербового конверта. — Це належить... хоча скромніше було б назвати те ім’я наступного ранку. Тоді це вже буде в руках чоловіка тієї леді. І лише через те, що вона не хоче віддати заради цього жалюгідної суми, яку одержала б умить, обмінявши свої діаманти на стрази[23]. Яка шкода! А ви пам’ятаєте несподіваний розрив між вельможною міс Майлс та полковником Доркінґом? Про це повідомила "Морнінґ Пост" лише за два дні до призначеного весілля. А чому? Ні, це просто неймовірно, адже якісь тисяча двісті фунтів — і проблему було б розв’язано. Хіба не шкода? І ви ще торгуєтесь, — ви, людина при здоровому глузді, — коли йдеться про честь і майбутнє вашої клієнтки! Ви мене дивуєте, містере Холмсе.

— Все, що я кажу, — правда, — відповів Холмс. — Таких грошей у неї немає. Але моя сума теж чимала, то навіщо вам відмовлятись від неї і руйнувати щастя жінки, коли це не принесе вам жодної користі?

— Отут ви й помиляєтесь, містере Холмсе. Чутка про це принесе мені добру користь. У мене вже вісім чи дев’ять таких випадків. Коли піде чутка, що я суворо покарав леді Еву, то іншим доведеться бути обачнішими. Ви розумієте мене?

Холмс скочив зі стільця.

— Переймайте його ззаду, Ватсоне! Не випускайте його! Зараз ми побачимо, сер, що тут у вашому записнику.

Мілвертон прудко, мов пацюк, майнув у куток і припав спиною до стіни.

— Містере Холмсе, містере Холмсе, — мовив він, відвертаючи борт сурдута й показуючи цівку великого револьвера, що виглядала з внутрішньої кишені. — Я чекав від вас чогось оригінальнішого. Таке я бачив часто, і з цього нічого доброго не виходило. Повірте мені, я озброєний до зубів і готовий застосувати цю зброю, бо знаю, що закон на моєму боці. До того ж ви знову помилилися, гадаючи, що я приніс ці листи сюди в записнику. Я не такий дурень. А тепер, джентльмени, бувайте здорові, бо цього вечора в мене ще два побачення, а дорога до Гемпстеду далека.

Він подався вперед, узяв своє пальто й, поклавши руку на револьвер, пішов до дверей. Я вхопив стілець, але Холмс хитнув головою, і я поставив стілець на місце. Вклонившися, з усмішкою й підморгуванням, Мілвертон вийшов з кімнати, й за мить ми почули ляскіт дверцят і стукіт коліс карети.

Холмс непорушно сидів біля вогню; руки його були глибоко засунуті в кишені штанів, голова — низько схилена, очі втупилися в розпашілий жар.

1 2 3 4
загрузка...