Горбань

Артур Конан Дойл

Одного літнього вечора, через кілька місяців після мого весілля, я сидів біля каміна, докурюючи останню люльку й дрімаючи над якимось романом; буденна робота виснажила мене до краю. Дружина вже піднялася до себе, та й стук дверей, що зачинялися, дав мені знати, що слуги теж порозходились. Я підвівся з крісла й почав витрушувати люльку, аж тут несподівано пролунав дзвінок.

Я позирнув на годинник. Була за чверть дванадцята. Навряд, щоб такої пізньої пори завітав якийсь гість. Напевно, кличуть до пацієнта й доведеться сидіти біля нього цілу ніч. З незадоволеним виглядом я вийшов до передпокою і відчинив двері. На превеликий мій подив, за порогом стояв Шерлок Холмс.

— Ватсоне, — мовив він, — я дуже радий, що ще застав вас.

— Ласкаво прошу, любий мій друже!

— Ви здивовані, й зрозуміло, чому… Але бачу, що вам полегшало на серці. О, бачу, ви досі курите аркадійський тютюн, як і за парубочих літ… Помилки бути не може: на вашому вбранні той самий пухнастий попіл. До того ж, неважко визначити, що ви звикли до уніформи, Ватсоне. З вас ніколи не вийде справжнього цивільного, доки ви не кинете цієї звички носити хустинку за рукавом. Чи можна у вас заночувати?

— Будь ласка!

— Ви казали мені, що у вас є кімната для самотнього гостя, і я бачу, що зараз вона порожнює. Про це свідчить ваша вішалка для капелюхів.

— Буду радий, якщо ви заночуєте в мене.

— Дякую. Я повішу капелюх на оцей вільний гачок. Даруйте, але мені здається, що у вашому домі побував майстер. Щось, напевно, сталося… Сподіваюсь, не водогін?

— Ні, це газ.

— О, так! Він залишив на вашому лінолеумі два сліди від гвіздків своїх черевиків, і саме там, куди падає світло. Ні, дякую, я вже повечеряв у Ватерлоо, але з задоволенням викурю з вами люльку.

Я простяг йому кисет, і він умостився проти мене, деякий час мовчки смокчучи свою люльку. Я знав, що лише якась дуже важлива справа може привести його до мене так пізно, й терпляче очікував, коли він почне розмову.

— Я бачу, вам доводиться багато працювати за фахом, — мовив Холмс, кинувши на мене свій проникливий погляд.

— Так, сьогодні у мене був важкий день… — відповів я. — Можливо, вам це видасться недолугим, — додав я, — але я справді не розумію, як ви про це дізналися!

Холмс усміхнувся.

— Я добре знаю ваші звички, любий Ватсоне, — мовив він. — Якщо ваші хворі мешкають поруч, ви ходите пішки, а якщо далеко — берете кеб. Ваші черевики, як я помітив, запилюжені, проте не забруднені. Отже, сьогодні у вас, безперечно, було багато роботи, й через те ви їздили в кебі.

— Чудово! — вигукнув я.

— Усе дуже просто, — відказав він. — Це один з тих випадків, коли логік може вразити уяву свого співрозмовника, що не звернув уваги на якусь одну незначну річ, на якій і побудований увесь хід міркувань. Те саме можна сказати, любий мій друже, і про враження від деяких ваших оповідок, які захоплюють читача лише тим, що ви навмисне приховуєте від нього окремі подробиці. Але нині я сам перебуваю в становищі такого читача, бо тримаю в руках нитки однієї з найзагадковіших справ, яка здатна завести людський мозок у глухий кут. Мені бракує однієї-двох обставин, щоб доповнити ними свою версію. І я матиму їх, Ватсоне, матиму!

Очі його спалахнули, на худих щоках заграв рум’янець. У виразі його обличчя відбилася сильна, пристрасна вдача, проте лише на мить. Коли я знов поглянув на нього, то побачив немовби мертву індіанську маску. Багато хто називав Холмса не людиною, а машиною.

— У цій загадці є цікаві моменти, — провадив він далі. — Я навіть можу сказати — виняткові моменти. Я вже наблизився до її розв’язання, й з’ясувати залишається, гадаю, небагато. Якби ви погодилися приєднатись до мене на цьому останньому відтинку шляху, то змогли б зробити мені неоціненну послугу.

— З задоволенням.

— Чи зможете ви завтра вирушити зі мною до Олдершота?

— Так, звичайно. Моїх пацієнтів відвідає Джексон.

— Гаразд. Виїдемо з Ватерлоо об одинадцятій десять.

— Чудово. Я встигну домовитися з Джексоном.

— Тоді, якщо ви ще не дуже хочете спати, я стисло розповім вам, що сталося й що ми маємо зробити.

— Перед тим, як ви прийшли, я вже куняв… А тепер сон минув.

— Розповідатиму якомога коротше, але так, щоб не забути про жоден важливий момент у цій історії. Можливо, ви вже читали про той випадок, — я маю на увазі вбивство полковника Барклея з полку "Роял Манстерс" в Олдершоті, яке я нині розслідую.

— Ні, я нічого про те не чув.

— То, виходить, воно ще не встигло привернути до себе увагу. Сталося це лише два дні тому. Головні факти такі.

"Роял Манстерс", як ви знаєте, — один з найкращих ірландських полків у британській армії. Він успішно діяв і в Кримській, і в Індійській кампаніях і з того часу відзначався при будь-якій нагоді. До останнього понеділка ним командував Джеймс Барклей, хоробрий ветеран, що розпочав службу простим рядовим, за свою сміливість під час повстання сипаїв дістав підвищення і врешті став командиром полку, до якого прийшов колись новобранцем.

Полковник Барклей одружився ще тоді, коли був сержантом, і його дружина, в дівоцтві міс Ненсі Девой, була дочкою відставного сержанта. Звичайно ж, як ви можете собі уявити, дехто з офіцерів зустрів це подружжя, — для них ще надто молоде, — не дуже люб’язно. Однак молодята досить швидко звикли до свого оточення, і, як мені відомо, місіс Барклей завжди мала успіх серед полкових дам, як і її чоловік — серед товаришів-офіцерів. Можу ще додати, що вона була неабияка красуня, і навіть нині, через тридцять років по весіллі, ще досить-таки приваблива.

Родинне життя полковника Барклея склалося щасливо. Майор Мерфі, від якого я одержав більшу частину цих відомостей, запевняв мене, що ніколи не чув ні про які непорозуміння між подружжям. Однак він гадає, що Барклеєва любов до дружини переважала її почуття до чоловіка. Він завжди з великою неохотою залишав її навіть на один день. Натомість вона, хоч і була ніжною, відданою дружиною, ставилася до нього спокійніше. Але в полку їх вважали зразковою для людей середнього віку подружньою парою. В їхньому ставленні одне до одного не було анічогісінько такого, що могло б віщувати трагічний кінець.

загрузка...

У полковника Барклея було кілька своєрідних рис характеру. Цей веселий, балакучий зазвичай старий вояк часом ставав запальним і злопам’ятливим. Однак це ніколи не стосувалося його дружини. Інше, що вражало майора Мерфі та ще трьох офіцерів із тих п’ятьох, з якими я розмовляв, — пригнічений настрій, який інколи находив на полковника. Як висловився майор, часто немовби чиясь невидима рука стирала усмішку з його уст під час веселої й гучної застільної бесіди. Коли цей настрій опановував його, він по кілька днів перебував у глибокій депресії. Була в нього ще одна дивна риса, яку помічали його товариші-офіцери. Він не любив і боявся залишатись на самоті, надто в темряві. Ця дитинна примха його натури, безперечно, мужньої, частенько викликала всілякі здогади й плітки.

Перший батальйон полку "Роял Манстерз" (колишнього сто сімнадцятого) стояв в Олдершоті вже кілька років. Одружені офіцери не мешкали в казармах, і полковник увесь цей час винаймав віллу під назвою Лечайн, за півмилі від північного табору. Цей будинок стоїть у глибині саду, але його західне крило відділяють усього якихось тридцять ярдів від дороги. Слуг у ньому троє — візник, покоївка та куховарка. Тільки вони разом з господарем та господинею були мешканцями Лечайну, бо дітей Барклеї не мали, а гостей приймали не дуже часто.

Тепер я розкажу про події, що відбулися в Лечайні між дев’ятою і десятою годинами вечора останнього понеділка.

Місіс Барклей, як з’ясувалося, була католичкою і брала помітну участь у діяльності добродійного Товариства Святого Юрія, заснованого при церкві на Вот-стрит, яке збирало і роздавало бідним стару одежу. Засідання товариства того дня мало відбутись о восьмій годині вечора, і місіс Барклей швидко пообідала, щоб встигнути туди потрапити. Виходячи з дому, вона, як свідчить візник, сказала кілька слів чоловікові й пообіцяла, що скоро повернеться. Дорогою вона зайшла до міс Моррісон — молодої жінки, що мешкала в сусідній віллі, — і вони обидві пішли на засідання. Тривало воно десь хвилин із сорок, і коли було вже чверть на десяту, місіс Барклей повернулася додому, зоставивши міс Моррісон біля дверей її будинку.

А тепер про кімнату, що править у Лечайні за вітальню. Її великі скляні двері виходять на травник, який має тридцять ярдів завширшки й відгороджений від дороги лише невисокими залізними ґратцями на кам’яному підмурівку. Саме до тієї кімнати місіс Барклей пішла, повернувшися додому. Вікна в ній не були завішені, бо там сім’я дуже рідко сиділа вечорами. Місіс Барклей сама засвітила світло і, подзвонивши, попросила Джейн Стюарт, покоївку, принести їй чашку чаю, що було на неї зовсім не схоже. Полковник сидів тоді в їдальні, але, почувши, що дружина вже повернулася, вийшов до неї. Візник бачив, як він пройшов передпокій і зник у дверях до вітальні. Живим його більше не бачили.

За десять хвилин чай був готовий, і покоївка рушили з ним до вітальні, але, підійшовши до дверей, здивовано почула гнівні голоси своїх господаря й господині. Вона постукала, проте ніхто не відповів; вона повернула ручку, але двері було зачинено зсередини. Звичайно ж, покоївка миттю побігла до куховарки, і вони разом з візником піднялися до передпокою й стали прислухатися до сварки, що тривала за дверима. Всі вони потім стверджували, що з-за дверей долинало лише два голоси — Барклея та його дружини. Барклей говорив тихо й уривчасто, тож слухачі не зрозуміли нічого. Господиня ж була у великому гніві, і її голос, коли вона хвилювалася, було добре чути. "Ви боягуз! — повторювала вона знову й знову. — Що тепер робити? Що ж тепер робити? Поверніть мені моє життя. Я більше не можу дихати з вами одним повітрям! Ви боягуз! Боягуз!" Після цих вигуків несподівано пролунав жахливий крик, — то був голос господаря, — далі почувся гуркіт і врешті — пронизливий вереск господині. Упевнений, що сталось нещастя, візник кинувся до дверей, з-за яких долинало ридання, і спробував їх висадити. Однак усе було марно, до того ж служниці так перелякалися, що допомоги від них не було ніякої.

1 2 3 4