Квартирантка під вуаллю

Артур Конан Дойл

Містер Шерлок Холмс працював двадцять три роки, і протягом сімнадцяти з них мені пощастило допомагати йому й записувати його справи, тож зрозуміло, що нині в мене зібралося чимало матеріалу, і найважче — не знайти, а вибрати з нього потрібне. Довга низка щорічних хронік зайняла вже цілу полицю, а ще є теки, повні паперів, і все це — неоціненне джерело для людини, що студіює не лише злочини, а й різні скандальні випадки пізньої вікторіанської доби. Та я можу запевнити всіх, хто пише мені сповнені відчаю листи, благаючи не ганьбити честі їхніх родин та славетних предків, що їм нема чого боятися. Розважливість і високе розуміння професійної честі, що завжди були притаманні моєму другові, найважливіші для мене під час добору спогадів, і зловживати його довірою я не стану. Щоправда, я рішуче засуджую нещодавні спроби викрасти ці папери й знищити їх. Нам відомо, хто це вчинив, і містер Холмс уповноважив мене повідомити, що коли це повториться, історія з політиком, маяком та вченим бакланом негайно буде опублікована. Особа, якої все це стосується, добре мене зрозуміє.

Несправедливо вважати, що кожна така справа давала Холмсові змогу проявити свою дивовижну інтуїцію й спостережливість, на чому я вже наголошував у цих спогадах. Часом він мусив докладати великих зусиль, щоб зірвати нарешті плід істини, а вряди-годи розв’язання саме приходило до нього. Проте якщо йому доводилося стикатися з найжахливішими людськими трагедіями, він не завжди демонстрував увесь свій талант, і про одну з таких справ я нині розповім. Переказуючи її, я змінив лише деякі імена й місця дії, а решту подій залишив такими, як вони були.

Якось перед полуднем — було це наприкінці 1896 року — я одержав написаний поспіхом лист від Холмса, у якому він викликав мене до себе. Коли я приїхав, він сидів, огорнений хмарою тютюнового диму, а навпроти нього в кріслі я побачив літню, лагідну жінку, схожу на огрядну господиню помешкання.

— Це місіс Мерілоу з Саут-Брикстона, мовив мій друг, зробивши жест рукою в її бік. — Місіс Мерілоу не заважає дим, тож паліть, Ватсоне, якщо й ви не годні подолати своїх шкідливих звичок. Місіс Мерілоу розповість нам цікаву історію, яка може призвести до такої ситуації, коли ваша участь у справі може стати вельми корисною.

— Я зроблю все, що зможу...

— Розумієте, місіс Мерілоу, якщо я все-таки надумаю завітати до місіс Рондер, то хотів би зробити це в присутності свідка. Гадаю, ви розтлумачите це їй, перш ніж ми приїдемо.

— Хай благословить вас Господь, містере Холмсе, — мовила клієнтка, — вона так хоче побачитися з вами, що ви можете привести з собою хоч цілий натовп свідків!

— То ми відвідаємо її одразу після полудня. А тепер поглянемо, чи в усьому я розібрався до ладу. Та й докторові Ватсону це допоможе краще зрозуміти ситуацію. Отже, ви сказали, що ця місіс Рондер живе у вас уже сім років, але ви лише раз бачили її обличчя?

Краще б я не бачила його зовсім! — відповіла місіс Мерілоу.

— Так. Як я зрозумів, воно в неї дуже спотворене.

— Знаєте, містере Холмсе, його взагалі важко назвати обличчям, таке воно страшне. Наш молочар одного разу побачив її у вікні й перекинув свій бідон, молоко розлилося по всьому садку. Отаке потворне те обличчя. Коли я ненароком побачила її, то вона одразу ж затулилася, а тоді сказала: "Тепер ви знаєте, місіс Мерілоу, чому я ніколи не скидаю вуалі".

— Вам щось відомо про її минуле?

— Нічогісінько.

— Хтось вам її рекомендував?

— Ні, сер, однак вона мала добрі гроші й заплатила за три місяці наперед. У наш час така бідна жінка, як я, ніколи не погребувала б такою нагодою.

— Чи пояснила вона вам, чому обрала саме ваш будинок?

— Він стоїть далеко від дороги, окремо від інших. До того ж, я беру лише одного квартиранта, а своєї родини у мене немає. Гадаю, вона оглянула й інші будинки, але мій сподобався їй найбільше. Вона шукає самотності й готова за неї платити.

— То ви кажете, що вона жодного разу не показувала вам свого обличчя, крім того єдиного випадку? Так, цікава історія, вельми цікава, й мені зовсім не дивно, що ви врешті надумали в ній розібратися.

— Ні, містере Холмсе. Для мене досить і того, що вона добре мені платить. Спокійнішого квартиранта, — а вона не завдавала мені жодного клопоту, — годі й знайти.

— То що ж вас турбує?

— Її здоров’я, містере Холмсе. Вона в’яне просто на очах. Її щось мучить уві сні. "Убивство, — кричить вона, — убивство!" А одного разу я почула: "Жорстокий звір! Чудовисько!" Це було вночі, й ці вигуки було чути по всьому будинку. Вранці я зайшла до неї. "Місіс Рондер, — сказала я, — коли вашу душу щось турбує, покличте священика чи поліцію. Хтось із них допоможе вам". — "Заради Бога, ніякої поліції! — мовила вона. Священик теж тут не зарадить. Але мені стане набагато легше, — вела вона далі, — якщо я розповім комусь усю правду перед смертю". — "Гаразд, — відповіла я, — якщо ви не хочете поліції, то є ще детектив, про якого ви читали". Прошу вибачення, містере Холмсе, але вона одразу пожвавішала. "Це саме та людина, що треба, — мовила вона. — Як я раніше не згадала про нього! Благаю, приведіть його до мене, місіс Мерілоу, а якщо він не захоче йти, скажіть, що я дружина Рондера, приборкувача хижаків. Скажіть це і додайте: "Абас-Парва". Ось вона написала власною рукою: АБАС-ПАРВА. "Це примусить містера Холмса прийти, якщо він і справді такий, як я про нього думаю".

— Так, так, — зауважив Холмс. — Гаразд, місіс Мерілоу. А зараз мені треба дещо обговорити з доктором Ватсоном. На це в нас піде весь час до полудня. А о третій чекайте нас у себе вдома в Брикстоні.

Тільки-но наша клієнтка викотилася з кімнати, — іншого слова, щоб змалювати ходу місіс Мерілоу, я не підберу, — як Шерлок Холмс заходився гарячково гортати купи зошитів, звалених у кутку. Кілька хвилин він перекидав папери і раптом полегшено вигукнув: "Знайшов!" Не підводячись, він умостився тут-таки на підлозі, схрестивши ноги, мов Будда; грубі зошити були розкидані навколо, а один, розгорнений, лежав у нього на колінах.

загрузка...

— Свого часу ця історія привернула мою увагу, Ватсоне. Ось мої нотатки, які свідчать про це. Правду кажучи, мені так і не пощастило знайти її розгадки. Проте я був певен, що слідчий теж помиляється. Невже ви нічого не пам’ятаєте про трагедію в Абас-Парві?

— Ні, Холмсе.

— Але ми тоді ще жили разом. Хоча й мої особисті враження не досить глибокі. Відомостей виявилося замало, і жодна зі сторін не захотіла скористатись моїми послугами. Тож, якщо хочете, прочитаєте ці записи самі.

— А може, ви нагадаєте мені подробиці?

— Це дуже просто зробити. Сподіваюся, моя розповідь розворушить вашу пам’ять. Рондерове ім’я, гадаю, вам відоме. Колись він суперничав із Вомбвеллом та Сенджером — директорами найбільших англійських цирків. Однак він почав випивати, й відтоді і він сам, і його справи поволі занепадали, що й призвело до цієї великої трагедії. Його цирк зупинився тоді на ніч в Абас-Парві — маленькому селі в Беркширі; там і сталося це страхіття. Вони їхали до Вімблдона й стали в селі на ніч, але вистави не влаштовували, бо село було дуже мале й не дало б великого збору.

Серед інших тварин у них був чудовий північноафриканський лев на прізвисько Король Сахари. Рондер з дружиною мали звичку виступати з ним у його клітці. Ось гляньте на цю фотографію їхнього виступу і побачите, яким бридким чудовиськом був сам Рондер і якою красунею — його дружина. Під час слідства вдалося з’ясувати, що останнім часом лев став небезпечний, але, як і завжди, звичка ризикувати притупила пильність, і ніхто не звернув на це уваги.

Годували лева ночами або сам Рондер, або його дружина; іноді приходив хтось із них, іноді — обоє, але більш нікому це не доручалося, бо хижак повинен знати своїх годувальників, щоб не сталося біди. Тієї ночі, сім років тому, вони обоє увійшли до клітки, й тоді сталася та жахлива пригода, подробиць якої вже ніхто, мабуть, не з’ясує.

Близько півночі увесь цирковий табір прокинувся від гарчання звіра й жіночого крику. Всі конюхи та служники повибігали з ліхтарями зі своїх наметів, і їхнім очам відкрилося страшне видовище: Рондер лежав ярдів за десять од відчиненої клітки, з пробитим черепом і глибокими подряпинами на потилиці. Біля прочинених дверцят клітки лежала горілиць місіс Рондер, і звір розлючено рвав їй обличчя. Здавалося, його вже не зупинити. Кілька артистів на чолі з силачем Леонардо та клоуном Ґріґсом якось відігнали лева кийками, загнали його назад до клітки й там зачинили. Як усе це сталося, залишилося таємницею. Дехто, щоправда, припускав, що коли господарі збиралися увійти до клітки, її вже було відчинено й звір гуляв на волі. Більше ніхто не засвідчив чогось вартого уваги, хіба те, що жінка кричала в шоку: "Боягуз, боягуз!", коли її переносили до фургона. Минуло шість місяців, перш ніж вона сама змогла посвідчити, але слідство на той час уже завершилося, зрозуміла річ, з висновком: смерть через нещасний випадок.

— Хіба воно могло завершитись чимось іншим? — мовив я.

— Звичайно ж, ви маєте рацію. Але один чи два моменти насторожили тоді молодого Едмундса з беркширської поліції. Кмітливий чолов’яга! Згодом він переїхав до Аллахабада[58]. Від нього я й почув про цей випадок, коли він якось зайшов до мене викурити люльку.

— Це отой худорлявий блондин?

— Так. Сподіваюся, невдовзі ви пригадаєте і все інше.

— Але що його насторожило?

— Це насторожило нас обох. Відтворити події було вкрай важко. Уявіть собі цього лева, який опинився на волі. Що він робить? Кілька стрибків — і звір поряд з Рондером. Рондер тікає, — адже подряпини від пазурів виявлено в нього на потилиці, — та лев збиває його з ніг. Потім, замість того, щоб бігти далі, він повертається до жінки, яка стоїть біля самої клітки, кидається на неї й роздирає їй обличчя. На додачу до цього, ще й оті вигуки жінки, коли вона була в шоку, мали означати, що чоловік її чимось зрадив... Як ви гадаєте, є тут щось насторожливе?

— Авжеж, є.

— Але тут був ще один момент, і це щойно спало мені на думку. Дехто зі свідків говорив, що тієї ж хвилини, коли загарчав лев і скрикнула жінка, вони почули ще й зляканий чоловічий крик.

— Це, безперечно, був Рондер.

— Ну, якщо в людини пробито череп, вона навряд чи зможе кричати.

1 2 3