Креслення Брюса-Партінґтона

Артур Конан Дойл

Передостаннього листопадового тижня 1895 року увесь Лондон потонув у густому жовтому тумані. З понеділка аж до четверга з наших вікон на Бейкер-стрит неможливо було розгледіти обриси будинків по той бік вулиці. Перший день Холмс провів, упорядковуючи свій грубезний довідник. Другий і третій дні він присвятив нещодавньому своєму захопленню — музиці середньовічної доби. Але четвертого дня, коли ми, поснідавши, відсунули вбік стільці й побачили за вікном ту саму буру, гнітючу імлу, що осідала масними краплями на шибках, нетерпляча й бадьора вдача мого друга рішуче спротивилась такому млявому існуванню. Він без упину, ледве тамуючи своє нетерпіння, походжав нашею вітальнею, кусаючи нігті, тарабанячи пальцями по меблях і дратуючися знічев’я.

— Що цікавого в газетах, Ватсоне? — спитав він.

Я знав, що "цікавими" для Холмса є лише кримінальні події. Там були новини про революцію, про можливу війну, про майбутні зміни в уряді, проте все це перебувало поза увагою мого друга. Жодних повідомлень про злочини, крім найбуденніших та найдрібніших, я не помітив. Холмс застогнав і знову почав нервово походжати туди-сюди.

— Лондонський злочинець — справжнісінький дурень, — сердито мовив він, наче спортсмен, що програв змагання. — Погляньте-но у вікно, Ватсоне. Бачите, як ці невиразні постаті раптово з’являються й зникають у тумані? Такої днини злодій чи вбивця може вільно никати Лондоном, мов тигр у нетрях, і навіть коли він стрибне, його побачить лише жертва.

— Тут сказано, — зауважив я, — про численні дрібні крадіжки.

Холмс зневажливо пирхнув.

— Така велика й понура сцена знадобилася б для чогось ліпшого, — мовив він. — Щастя для лондонців, що я — не злочинець.

— Авжеж! — щиро сказав я.

— Уявіть собі, що я — Брукс, чи Вудхавс, чи один з півсотні тих, хто має вагому причину бажати мені лиха; чи довго б я залишався живим, тікаючи від самого себе? Несподіване запрошення, зустріч — і все скінчиться. Добре, що таких туманних днів не буває в Латинській Америці, де вбивають не вагаючись... Овва! Нарешті щось розвіє наші мертвотні будні.

То була покоївка з телеграмою. Розгорнувши папірець, Холмс вибухнув сміхом.

— Ну-ну! Що далі? — промовив він. — Сюди йде мій брат Майкрофт!

— То що з того? — спитав я.

— Що з того? Це все одно, якби трамвай раптом поїхав сільським путівцем. У Майкрофта власна колія, і він ніколи не звертає з неї. Помешкання на Пел-Мел, клуб "Діоген", Вайтхолл — ось незмінна його дорога. Тут він був один — і лише один — раз. Що за катастрофа змусила його зійти з колії?

— Хіба він нічого не пояснює?

Холмс передав мені братову телеграму:

"Мусимо побачитися з приводу Кадоґена Веста. Прибуду негайно.

Майкрофт".

— Кадоґен Вест? Я десь чув це ім’я.

— Мені воно нічого не говорить. Але щоб Майкрофт викинув отакого коника! Легше планеті зійти з своєї орбіти. До речі, ви знаєте, хто такий Майкрофт?

Я пригадав щось із тих часів, коли ми розслідували пригоду з греком-перекладачем.

— Ви, здається, розповідали мені, що він займає якусь незначну посаду в уряді.

Холмс зареготав:

— Тоді я ще не знав вас так добре. Доводилось мовчати, адже йшлося про найважливіші справи. Так, він служить у британському уряді. І так само правда, що часом він — сам британський уряд.

— Любий мій Холмсе!

— Я знав, що здивую вас. Майкрофт одержує чотириста п’ятдесят фунтів на рік, посідає підлегле становище, не має жодних рис шанолюбства, відмовляється від титулів та нагород, але водночас він — найнезамінніша людина в країні.

— Яким чином?

— Його становище унікальне. Він сам створив його для себе. Такої посади ніколи не було й більше не буде. Він має розумну голову з надзвичайною здібністю збирати факти. Ту велику енергію, яку я спрямував до розкриття злочинів, він скеровує на державні справи. Йому передають висновки всіх міністерств, він — той осередок, та розрахункова палата, де підводять загальний баланс. Усі інші — фахівці з тих чи інших питань, але його фах — знати все. Скажімо, якомусь міністрові знадобилися відомості стосовно британського військового флоту, Індії, Канади й питання біметалізму; він може звернутися в кожній із цих справ до різних міністерств, проте тільки Майкрофт здатен негайно висвітлити їх як слід і встановити зв’язок між ними. Спочатку його цінували як такий собі найзручніший засіб, найкоротший шлях до мети, але згодом він зробив себе найголовнішою постаттю в уряді. В цьому великому мозку все розкладено по поличках і може бути знайдено будь-якої хвилини. Його слово щоразу вирішує питання державної ваги. Він живе політикою. Вона займає всі його думки, й лише тоді, коли я питаю в нього поради щодо однієї з своїх маленьких загадок, він береться за ці розумові вправи. Але сьогодні Юпітер зійшов з Олімпу. Що це означає? Хто такий Кадоґен Вест, і до чого тут Майкрофт?

— Згадав! — вигукнув я й заходився копатись у стосі газет, що лежали на канапі. — Так, так, ось він, звичайно! Кадоґен Вест — це той молодик, якого у вівторок уранці знайшли мертвим у метрополітені.

Холмс випроставсь у кріслі, так і не донісши люльки до рота.

— Тут, напевно, щось серйозне, Ватсоне. Смерть людини, яка змусила мого брата зрадити свої звички, не може бути звичайною. Але що йому, в біса, до неї? Випадок, як я пригадую, цілком буденний. Молодик, мабуть, випав з потяга й забився насмерть. Не було ні ознак пограбування, ні будь-яких причин підозрювати насильство. Чи не так?

— Було розпочато слідство, — відповів я, — і воно виявило багато нових деталей. Якщо придивитися ближче, то цей випадок, як на мене, досить цікавий.

— Судячи з того впливу, який він справив на мого брата, це справді щось незвичайне. — Він зручніше вмостивсь у кріслі. — Нубо, Ватсоне, розповідайте.

— Повне ім’я небіжчика — Артур Кадоґен Вест. Двадцять сім років, неодружений, служив у конторі арсеналу в Вулічі.

— Державна служба? Ось що спільного в нього з братом Майкрофтом!

— У понеділок увечері він несподівано виїхав з Вуліча. Останньою його бачила наречена, міс Вайолет Вестбері, яку він того вечора, о пів на восьму, раптово покинув на вулиці, в тумані. Сварки між ними не було, тож вона ніяк не може пояснити його вчинку. Наступну звістку про нього приніс шляховик на ім’я Мейсон, що знайшов його мертве тіло неподалік станції лондонського метрополітену — Олдґейт.

загрузка...

— Коли?

— Тіло знайшли у вівторок, о шостій годині ранку. Воно лежало майже біля самісінької зупинки, якраз там, де колія виходить із тунелю, ліворуч від неї, якщо дивитися зі сходу, й трохи збоку. Череп було розтрощено, — мабуть, під час падіння з потяга. Власне кажучи, тіло могло потрапити на рейки лише таким чином. Навряд чи його змогли б принести з якоїсь сусідньої вулиці, адже на станції постійно чергує контролер. Отже, цей момент не викликає сумніву.

— Чудово. Випадок цілком простий. Людина, жива чи мертва, випала з потяга — або її було викинуто. Поки все зрозуміло. Далі.

— Лінія, де знайшли тіло, пролягає з заходу на схід; тут ходять і потяги метрополітену, й приміські потяги з Вільсдена та інших роз’їздів. Можна напевно стверджувати, що молодик перед смертю їхав нічним потягом, але де саме він сів, з’ясувати неможливо.

— Це можна виявити за його квитком.

— Квитка в кишенях не знайшли.

— Не знайшли квитка? О Боже, Ватсоне, це справді дивно! Я з власного досвіду знаю, що потрапити на платформу метрополітену, не показавши квиток, неможливо. Виходить, що квиток у молодика все-таки був. Чи не взяв його хто-небудь, щоб приховати місце, де той сів? А може, він сам загубив квиток у вагоні? Також можливо. Проте сама ця подробиця вельми цікава. Як я зрозумів, слідів пограбування там не було?

— Начебто ні. Тут є опис усіх його речей. У гаманці виявили два фунти п’ятнадцять шилінґів. А ще — чекову книжку Вуліцького відділення Столичного банку. За нею встановили особу померлого. Ще там були два квитки в бенуар Вуліцького театру, на той самий понеділок. І, нарешті, кілька якихось технічних паперів.

Холмс задоволено скрикнув:

— Нарешті, Ватсоне, зрозуміло! Британський уряд — арсенал у Вулічі — технічні папери — брат Майкрофт. Усі ланки на місцях. Аж ось, коли не помиляюсь, і він сам; він пояснить нам усе інше.

За хвилину ми побачили в кімнаті високу, дужу постать Майкрофта Холмса. Огрядний, навіть товстий, він, здавалося, був людиною могутньої сили м’язів. Над його тілом височіла голова з чудовим чолом мудреця, проникливими, глибокими сталево-сірими очима й тонким виразом обличчя. З першого погляду можна було забути про його незграбну статуру й відчувати лише силу його розуму.

За ним увійшов наш давній приятель Лестрейд із Скотленд-Ярду, верткий і сухорлявий. Стурбований вираз їхніх облич свідчив про те, що бесіда буде серйозна. Детектив мовчки потис нам руки. Майкрофт Холмс зняв пальто і вмостивсь у кріслі.

— Неприємна справа, Шерлоку, — почав він. — Страшенно не люблю ламати своїх звичок, але влада навіть чути не хоче про мою відмову. За нинішнього становища в Сіамі мені не варто було б залишати міністерство. Але справа таки неабияка. Я ніколи ще не бачив прем’єр-міністра таким засмученим. А в адміралтействі все гуде, наче в перекинутому вулику. Ти вже прочитав про цю справу?

— Тільки-но прочитав. Що ж то за технічні папери?

— Отож-бо й воно! На щастя, найголовнішого вони не знають. Інакше газети зняли б галас на весь світ. Папери, які нещасний молодик мав у себе в кишені, — креслення підводного човна Брюса — Партінґтона.

Майкрофт Холмс промовив це так урочисто, що ми відразу усвідомили вагу його слів. Ми сиділи й чекали, що він казатиме далі.

— Ви, мабуть, чули про цей винахід? Я думав, що це відомо всім.

— Лише з чуток.

— Його значення важко переоцінити. З усіх державних таємниць саме цю охороняли найпильніше. Можете мені повірити, що в радіусі дії човна Брюса — Партінґтона неможливо здійснити жодний напад з моря. Два роки тому було сплачено величезні гроші за право володіння цим винаходом. Ми робили все, щоб зберегти його в таємниці. Креслення надзвичайно складні — вони містять близько тридцяти окремих розробок, кожна з яких має суттєву вагу для всього винаходу; зберігають їх у надійному сейфі, в спеціальній конторі, яка межує з арсеналом, — за дверима й вікнами, захищеними від грабіжників.

1 2 3 4 5 6