Растіньяк круто обернувся і побачив графиню: вона була в кокетливому пеньюарі з білого кашеміру, оздобленому рожевими бантами, зачесана недбало, як усі паризькі дами вранці; від неї пахло парфумами – мабуть, графиня щойно прийняла ванну. В її красі відчувалася солодка млість; очі її були вогкі. Погляд юнака бачить усе: його душа вбирає в себе сяйво жінки, як рослина вдихає з повітря потрібні для життя речовини. Ежен відчув ніжну свіжість рук цієї жінки, не торкаючись їх. Він бачив крізь кашемір рожевий відтінок грудей, прикритих пеньюаром, що часом трошки розкривався. Графині не потрібен був корсет, її гнучку талію охоплював тільки поясок; шия манила до кохання, а ніжки, взуті в легенькі пантофельки, чарували красою. Аж тоді, коли Максим узяв її руку, щоб поцілувати, Ежен помітив його, а графиня побачила Ежена.
– А, це ви, пане де Растіньяк? Дуже рада вас бачити, – сказала вона таким тоном, з якого розумна людина легко зрозуміє, як їй слід поводитись.
Максим поглядав то на Ежена, то на графиню досить виразно, щоб змусити непроханого гостя відкланятися. "Сподіваюсь, люба моя, що ти виставиш цього нахабу за двері!" – саме таку фразу можна було прочитати в поглядах зухвалого й пихатого молодика, якого графиня Анастазі називала Максимом і в обличчя якого вдивлялася з тією покорою, що без відома жінки зраджує всі її таємниці.
– Растіньяк відчув люту ненависть до цього молодика. Дивлячись на біляве, гарне, красиво завите волосся Максима, він зрозумів, яка жахлива його власна зачіска. Максимові чоботи були тонкі й чисті, а Еженові, хоч він і ступав обережно, трохи запорошилися. Нарешті, на Максимі був сюртук, що граційно облягав його стан, надаючи йому схожості з вродливою жінкою, а Ежен о пів на третю дня був у чорному фраці. Розумний провінціал з берегів Шаранти відчув, якої переваги костюм надає цьому денді, стрункому й високому, з ясними очима й блідим обличчям, – одному з тих, що здатні обдерти й сироту.
Не чекаючи відповіді Ежена, графиня де Ресто пурхнула в другу вітальню; поли її пеньюара розвівались і згорталися, наче крила метелика. Максим пішов за нею. Ежен, охоплений люттю, теж рушив слідом за Максимом та графинею… Всі троє опинилися напроти каміна, посеред великої вітальні. Студент чудово розумів, що він заважає цьому ненависному Максимові, проте, навіть ризикуючи викликати невдоволення графині де Ресто, вирішив досадити денді. Раптом пригадавши, що бачив цього молодика на балу в пані де Босеан, він зрозумів, ким був Максим для пані де Ресто, і сказав собі з тією юнацькою відвагою, яка приводить до великих дурниць або до великого успіху: це мій суперник, і я повинен його перемогти! Необачний юнак! Він не знав, що граф Максим де Трай, давши себе навмисно образити, звичайно стріляв перший і вбивав супротивника. Ежен був вправний стрілець, але ще не збивав у тирі двадцяти фігурок із двадцяти двох.
Молодий граф сів у крісло біля каміна, взяв щипці й почав з такою люттю й досадою ворушити вугілля, що гарне обличчя Анастазі одразу затуманилося. Молода жінка обернулась до Ежена і кинула на нього холодний запитливий погляд, немов говорячи: "Чому ж ви не йдете?" – на це добре вихована людина одразу відповіла б однією з тих фраз, що їх можна назвати прощальними.
Ежен сказав з приємною усмішкою:
– Пані, я поспішив до вас, щоб… – Він затнувся. Відчинилися двері, і раптом з’явився той самий пан, що приїхав у тильбюрі; він був без капелюха, не вклонився графині, заклопотано глянув на Ежена, подав руку Максимові, сказавши "Добридень" якимсь братерським тоном, що особливо вразило Ежена. Провінційні юнаки не знають усіх чарів життя трикутником.
– Граф де Ресто, – відрекомендувала графиня Еженові свого чоловіка.
Ежен низько вклонився.
– Пан де Растіньяк, – вела вона далі, рекомендуючи Ежена графові, – родич віконтеси де Босеан через Марсійяків; я мала приємність зустрітися з ним на останньому балу.
Слова "родич віконтеси де Босеан через Марсійяків" графиня вимовила дещо піднесено, з тією гордістю, яку відчуває хазяйка дому, коли може показати, що в неї бувають лише обранці, і ці слова справили магічне враження: на графовому обличчі зник церемонно-байдужий вираз, і він уклонився студентові:
– Дуже радий з вами познайомитися.
– Навіть граф Максим де Трай тривожно поглянув на Ежена і зразу втратив свій бундючний вигляд. Цей помах чарівної палички, викликаний могутньою силою гучного імені, знову повисував усі тридцять шухлядок у мозку південця, і дотепність повернулася до нього. Наче яскравий промінь раптом освітив йому атмосферу вищого паризького товариства, ще оповитого для нього туманом. "Дім Воке", батько Горіо, – як далеко від них були його думки!
– Я гадав, що рід Марсійяків згас, – мовив граф де Ресто.
– Так, пане, – відповів Ежен, – брат мого діда, шевальє де Растіньяк, одружився з останньою представницею роду де Марсійяків. Він мав єдину дочку, що вийшла заміж за маршала де Кларембо, діда пані де Босеан по матері. Ми – молодша лінія, лінія бідніша, тим більше знедолена, що брат мого діда, віце-адмірал, втратив усі свої статки на королівській службі. Революційний уряд не визнав наших претензій при ліквідації Ост-Індської компанії.
– Чи не командував брат вашого діда "Месником" до тисяча сімсот вісімдесят дев’ятого року?
– Авжеж.
– Тоді він, мабуть, знав мого діда, що командував "Варвіком".
Максим подивився на графиню де Ресто і легенько знизав плечима, ніби кажучи: "Якщо він заведе мову з цим добродієм про флот – усі наші заміри пропали". Анастазі зрозуміла його погляд. З надзвичайною жіночою винахідливістю вона мовила, усміхаючись:
– Ходімо, Максиме, я маю до вас одне прохання. Панове, ми лишаємо вас плавати разом на "Варвіку" й на "Меснику".
Вона підвелась, зробила Максимові жартівливо-змовницький знак, і вони вийшли в будуар. Тільки-но ця морганатична пара – вдалий німецький вислів, що не має відповідника у французькій мові – дійшла до дверей, граф перервав свою розмову з Еженом.
– Анастазі! Не йдіть, люба! – гукнув він невдоволено. – Ви ж знаєте, що…
– Зараз! Зараз! – відповіла вона, перебиваючи його. – Мені треба дати Максимові одне доручення.
– Графиня швидко вернулась. Усі жінки, змушені підроблятися під вдачу своїх чоловіків, щоб мати змогу чинити по-своєму, чудово знають, до якої межі можна доходити, не втрачаючи дорогоцінної довіри, тому ніколи не перечать чоловікам у життєвих дрібницях, – тож і графиня зрозуміла з тону графа, що лишатись у будуарі не зовсім безпечно. На заваді їй був Ежен. Тому графиня, і виглядом своїм, і жестом виражаючи досаду, очима показала Максимові на студента, і граф де Трай насмішкуватим тоном звернувся до графа де Ресто, його дружини і Ежена:
– Я бачу, у вас справи, – не хочу вам заважати. До побачення. – І швидко вийшов.
– Та лишайтесь, Максиме! – гукнув граф.
– Приходьте обідати, – сказала графиня і, лишивши ще раз графа з Еженом, пішла за Максимом у першу вітальню, де вони пробули досить довго, сподіваючись, що пан де Ресто за цей час випровадить Ежена.
– Растіньяк чув, як вони то сміялися, то гомоніли, то змовкали, але хитрий студент вів далі розмову з графом, лестив йому і втягував його в суперечку, щоб дочекатися графині й дізнатися про її стосунки з батьком Горіо. Ця жінка, безумовно закохана в Максима, жінка, що верховодила над своїм чоловіком і була якось зв’язана із старим вермішельником, – видавалася йому втіленням таємниці. Він хотів розгадати цю таємницю, щоб тримати в руках довершену парижанку.
– Анастазі! – знову гукнув граф дружину.
– Ну, мій бідний Максиме, – сказала вона молодикові, – треба скоритися! До вечора!..
– Сподіваюся, Назі, – шепнув він їй на вухо, – що ви накажете більше не приймати цього хлопця – в нього очі загорялися, наче жарини, коли ваш пеньюар розкривався. Він освідчиться вам у коханні, скомпрометує вас, і мені доведеться його вбити.
– Ви збожеволіли, Максиме, – сказала вона. – Ці студентики, навпаки, – чудові громовідводи! Я, звісно, постараюся, щоб граф запідозрив його.
Масим зареготав і пішов; графиня провела його, потім підступила до вікна й стала дивитися, як він сідав у екіпаж, гарячив коня і змахував батогом. Вона вернулася тільки після того, як за ним зачинилася брама.
– Уяви собі, люба, – вигукнув граф, коли вона ввійшла, – маєток, де живе сім’я пана де Растіньяка, лежить недалеко від Вертея, на Шаранті. Брат його діда і мій дід були знайомі.
– Дуже рада, що у вас є спільні знайомі, – неуважно відповіла графиня.
– І їх більше, ніж ви думаєте, – тихо мовив Ежен.
– Як то? – зацікавлено спитала графиня.
– Я тільки-но бачив, – вів далі студент, – як з вашого дому вийшов чоловік, з яким ми сусіди по пансіону, – батько Горіо.
При цьому імені та ще й з додатком "батько", граф, що ворушив у каміні вугілля, кинув щипці в огонь, так наче обпік собі руки, й підвівся.
– Добродію, ви могли б сказати "пан Горіо"! – скрикнув він.
Графиня, помітивши гнів чоловіка, спочатку зблідла, потім почервоніла й видимо збентежилася. Вона відповіла удавано невимушено, силкуючись надати своїм словам природності:
– Важко назвати людину, яку б ми так любили…
Вона не закінчила, глянула на фортепіано і, немовби щось раптом згадавши, спитала:
– Ви любите музику?
– Дуже, – відповів Ежен, почервонівши і розгубившись від невиразного усвідомлення, що зробив якусь страшенну дурницю.
– Ви співаєте? – уривчасто спитала вона, підходячи до фортепіано й швидко пробігаючи по клавіатурі від нижнього до аж до верхнього фа – рррра!
– Ні, пані.
Граф де Ресто походжав по кімнаті.
– Шкода, ви позбавили себе одного з могутніх засобів успіху. "Са-а-го, ca-a-ro, ca-a-a-a-ro, non du-bi-ta-re…"[7] – заспівала графиня.
Вимовивши ім’я батька Горіо, Ежен начебто знов махнув чарівною паличкою, але дія її була протилежна дії слів: "родич віконтеси де Босеан". Він опинився в становищі людини, яку з ласки провели до аматора рідкісних речей і вона необережно зачепила шафу із статуетками, від чого у кількох із них повідпадали погано приклеєні голівки. Еженові хотілося провалитись крізь землю. Обличчя графині де Ресто стало сухе, байдуже, очі її уникали погляду бідолашного студента.
– Пані, – сказав він, – вам треба поговорити з паном де Ресто, дозвольте мені відкланятися і…
– Хоч коли б ви прийшли, – квапливо мовила графиня, жестом затримуючи Ежена, – будьте певні, що ви зробите приємність і мені, й панові де Ресто.
Ежен низько вклонився подружжю і вийшов у супроводі графа де Ресто, який провів його, незважаючи на протести, аж до передпокою.
– Хоч коли б з’явився цей пан, – сказав граф Морісові, – ні пані, ні мене нема вдома.
Вийшовши на ґанок, Ежен помітив, що йде дощ.
"Ну, – подумав він, – я щойно вчинив якусь дурницю, хоч і не розумію ні причини її, ні наслідків, та ще й на додачу зіпсую фрак і капелюх.