Самовільна відлучка

Генріх Белль

САМОВІЛЬНА ВІДЛУЧКА

І

Перш ніж приступити до самої суті, до внутрішньої пружини цієї повісті (пружину тут слід розуміти як у годинниковому механізмі),— до родини Бехтольдів, у яку я ввійшов 22 вересня 1938 року, о п'ятій годині пополудні, маючи вже двадцять один рік, я хотів би дати деякі роз'яснення щодо своєї особи, твердо сподіваючись, що їх і зрозуміють не так як слід, і сприймуть з недовірою. Багато що дає підстави гадати, що настав нарешті час розкрити принаймні деякі таємниці, яким я завдячую хвацькою поставою, здоровим духом у здоровому тілі (здоров'я його не завжди бездоганне), а також дисципліною і непохитністю, за яку дорікають мені друзі й хвалять мене вороги,— ті якості, що можуть зміцнити дух нашого безстороннього, незаангажовано-го сучасника в ці часи, що вимагають від усіх нас витривалості В (тут кожен читач може вписати, мов у заздалегідь надрукований бланк анкети, те, що йому в дану мить видаватиметься найдоречнішим) —"обороні", "наступі", "стані бойової готовності", витривалості НА — службі Футбольного комітету, Католицької ліги, Спілки мандрівних підмайстрів, НАТО, СЕАТО, Варшавського пакту, Сходу й Заходу, Сходу або Заходу. Кожен читач може навіть дозволити собі єретичну думку, що на компасі є ще й такі напрями, як північ і південь; але тут можна вдаватись і до так званих абстрактних понять: у вірі, безвір'ї, надії, розпачі,— і якщо комусь такому, хто відчуває себе цілком позбавленим провідної ідеї, або ж, кому бракує конкретних чи абстрактних понять, то я рекомендую йому вдатися до по змозі повнішої, багатотомної енциклопедії, де він може вибрати собі щось між "Ахе-ном" і "Ящуром"...

Коли я не зачіпаю тут ні лагідної церкви віруючих, ні суворої церкви невіруючих, то зовсім не з обережності, а просто зі страху, що мене знов можуть призвати на службу. Слова "служба", "служити" ("Я на службі", "Мені треба на службу", "Я служу") завжди навіювали мені страх.

Все життя, а надто після того 22 вересня 1938 року, коли я ніби вдруге народився, моєю метою було стати непридатним до служби. Я так і не досяг цієї мети, хоч кілька разів був уже недалеко від неї. Весь час я був готовий не тільки ковтати таблетки, терпіти уколи, вдавати з себе божевільного (це в мене виходило найгірше), я навіть дозволив людям, яких не вважав своїми ворогами, але які мали причину вважати мене своїм ворогом, прострелити мені праву ногу й загнати в ліву долоню соснову скіпку (правда, не безпосередньо, а за допомогою міцного німецького залізничного вагона, разом з яким я злетів у повітря), дозволив навіть стріляти собі в голову і прострелити суглоб на стегні; та ні дизентерія, ні малярія, ні звичайний пронос, ні ністагм, ні невралгія, ні мігрень (хвороба Меньєра), ні мікоз — ніщо не допомогло мені досягнути мети. Лікарі знов і знов визнавали мене придатним до служби. По-справжньому спробував визнати мене непридатним лиш один лікар; найкраще, що вийшло з цього, було десятиденне службове відрядження зі службовою перепусткою, службовими талонами на харчування, службовими талонами на готель до Парижа, Руана, Орлеана, Ам'єна, Аббевілля. Один симпатичний лікар-окуліст (ністагм) улаштував мені цю подорож; у згаданих містах я мав за довгим списком скупити для нього повну збірку творів Фредеріка Шопена: лікар признавав, що Шопен для нього — мов абсент для ранніх символістів. Він був не лихий, тільки сумний і розчарований, що я не розшукав усіх вальсів, саме вальсів, а найбільш йому було прикро, що не було вальсу № 9 As-dur. Мені не допомогло й те, що я нашвидку зліпив собі якусь поверхову соціологічну теорію: мовляв, цей меланхолійний вальс — велика коштовність для всіх навчених бренькати на піаніно жінок в усіх містах і містечках, його це не втішило, а коли я запропонував йому відрядити мене до неокупованої зони Франції, ще й докладно пояснив, що в Марселі, Тулузі, Тулоні напевне не панує та задушлива тилова атмосфера, через яку вальс № 9 As-dur став дефіцитними ліками,— він тільки хитро всміхнувся й сказав: "Ти ба, чого ви захотіли!" Мабуть, він мав на увазі, що там я легко можу дезертирувати, й хотів цьому перешкодити, але напевне не тому, що не бажав мені добра (ми з ним цілими ночами грали в шахи, цілими ночами розмовляли про дезертирство, і він цілими ночами грав мені Шопена), а скоріше тому, що хотів уберегти мене від нерозважних учинків. Присягаюсь, що я, попавши туди, не дезертирував би — виключно тому, що вдома мене чекала любляча жінка, а згодом жінка й дитина, а ще згодом — сама дитина. В усякому разі, він занедбав свої зусилля культивувати мій ністагм, а ще через кілька днів зіпхнув мене як "цікавий з наукового погляду випадок" — цей термін я вважаю найпідлішою формою зради з його боку — консультантові-офтальмологові групи армій "Захід", чиє пишне плетиво на погонах так само пригнічувало мене, як і той науковий авторитет, що променів з нього. З помсти, як мені здається (він, певне, відчув мою антипатію), той два дні підряд вливав мені в очі якийсь паскудний настій, і я через це не міг ходити в кіно. Я бачив тільки на три-чотири метри — а в кіно я завжди любив сидіти позаду. Все, що було від мене далі як за три-чотири метри, здавалося викривленим і запнутим туманом, і я тинявся по Парижу, ніби Гензель, що загубив свою сестрицю Гретель. Мене не визнали непридатним до служби й відіслали до своєї частини з резолюцією: "Звільняється від стрільби". Мій начальник (чудове слово, аж тане на язиці!) умить знайшов мені заміну для стрільби, призначивши до роботи, що до певної міри вже була знайома мені. У старих кадрових солдатів для людей, що виконують цю роботу, є влучне позначення "г...нос". Я наводжу цей термнін не без вагання, тільки заради історичної правди та з пошани до будь-якого професіонального жаргону. Першого досвіду в цьому достойному фахові я набув ще за три роки перед тим, коли під час учбового окопування несподівано — бо доти в мене все виходило чудово — на команду "Лопату до ноги!" вдарив свого тодішнього начальника лопатою під коліно. Коли мене спитали, ким я був до армії, я наївно й легковажно відповів, як воно було насправді: "Студентом-філологом" — і тоді на підставі загальновідомої пошани німців до будь-якого виду й різновиду розумової роботи мене загнали на асенізаційне поприще, аби "зробити з мене людину".

Я ще пам'ятаю, як із старого відра, жердини, дроту та гвіздків змайструвати черпак, були мені відомі й фізичні та хімічні умови моєї роботи, і я кілька тижнів від сьомої години ранку до пів на першу, а потім з пів на другу до пів на шосту з відрами в обох руках ходив туди й сюди по довгому, що тяг лося понад шляхом, французькому селу поблизу Мер-ле-Бен і угноював рівненькі грядки батальйонного командира, що до армії був директором сільської школи і влаштував тут точну копію свого шкільного городу: капуста, цибуля, пір, морква, а чималий клапоть засадив кукурудзою ("для моїх курочок"). Найприкрішою в цього командира була звичка вдавати з себе добрягу в позаслужбові години: він підходив до мене й намагався "порозмовляти зі мною". Щоб перешкодити цьому порушенню стилю — добряги-начальники завжди мене жахали — і зберегти свою гідність, а йому нагадати про його гідність, я мусив щоразу жертвувати цілим відром нечистот, виливши їх йому під ноги, але так, щоб йому не здавалось, ніби це сталося просто з моєї незграбності, хоча й не підкреслюючи надмірно свого наміру: адже мені йшлося тільки про те, щоб нагадати йому про різницю в чині. Особисто проти нього я нічого не мав: він був мені геть байдужий. Просто йшлося про принцип — займаючись таким ремеслом, обери зручну для тебе лінію поведінки. Принаймні мені завжди вдавалося тримати його на відстані, провівши між нами смугу з 4>екалій. А що в нього одного разу від огиди жовч розлилася (бо йому попало в обличчя кілька бризок), це не моя провина: таким вразливим капітанові запасу не годиться бути. Його коханка (вдома він, звичайно, не міг би дозволити собі таку розкіш, а тут її проводили по батальйонних списках як мобілізовану на службу посудницю) тішила його, граючи в спальні саме вальс № 9 As-dur, і я завжди підозрював її, та й досі підозрюю, що це вона поцупила в Аббевіллі у мене з-під носа ноти вальсу і тим розбила мої надії на ністагм. Теплими осінніми днями вона часом прогулювалась по селу, вся в ліловому, з батіжком у руці, бліда-бліда, справжнісінька пані Боварі на колабораціоністський лад, не так гуляща, як непутяща.

Тут хай терплячий читач передихне. Я не ухиляюсь від теми, а навпаки урочисто обіцяю: тема нечистот ще не зовсім вичерпана, а з Шопеном покінчено остаточно — принаймні з погляду якісного, бо кількісно, хоч би з композиційних міркувань, мені ще доведеться кілька разів удатись до нього. Але взагалі більше про це я не розводитимусь. Я з каяттям б'ю себе в груди — ті самі, що їхні зовнішні показники можна взнати в мого кравця, а от внутрішньо оцінити їх дуже важко. Я залюбки відрекомендувався б тут якимось простим і ясним визначенням службового типу, наприклад: політичні переконання — демократ; але чи пасуватиме воно тому, хто не захотів бути фамільярним з начальством і тримав його на відстані, хай навіть із допомогою нечистот? Або візьмімо ще одну графу: релігійна приналежність. Тут найлегше вдатися до котрогось із узвичаєних скорочень, вибір яких невеликий: єванг., єванг.-лютер., єванг-ре-форм., катол., рим.-кат., ст.-кат., ізр., іуд. тощо. Мені завжди було прикро, що релігії, над смислом яких їхні прихильники разом зі своїм оточенням билися дві, а то й шість тисяч років — чи принаймні чотири сторіччя, дозволяють звести себе до нікчемного скорочення, але якби я й захотів, то не зміг би скористатися жодним із них.

Я зараз розкрию перед вами одну свою ваду, майже природжену; ця вада завдала мені чимало прикрощів і викликала чимало непорозумінь. Мої батько й мати, люди не одної віри, так любили одне одного, що жодне не хотіло завдати іншому болю, встановивши остаточно моє віровизнання (тільки на похороні матері я довідався, що саме вона належала до євангелічної церкви). Вони виробили надзвичайно складну систему взаємних виявів поваги: ио черзі ходили в неділю одне — до церкви св.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...