Переклад Галини Лозинської
Всесвітня катастрофа таки може на дещо придатися. Між іншим, і на те, щоб знайти собі алібі в очах бога.
"Де ти був, Адаме?" —"Я був на світовій війні".
Теодор Геккер
"Денні й нічні книжки", 31 березня 19І0 р.
Колись я знав пригоди: прокладання поштових трас, переліт через Сахару, Південну Америку, але війна — цс не справжня пригода, це тільки замінник пригоди.
Війна — це хвороба. Як тиф.
Антуан де Сент-Екзюпері "Політ до Арраса"
І
Спочатку повз них пропливло велике, жовте, трагічне обличчя — то був генерал. Він мав утомлений вигляд. Він квапливо
проносив повз тисячу солдатів свою голову з синюватими капшуками під очима, жовтими малярійними білками очей і в'ялим тонкогубим ротом людини, якій не щастить. Почав він із правого краю вкритого курявою каре, заглядав сумно кожному в обличчя, повертався мляво, без хвацькості, і всі бачили: на грудях у нього було повно орденів, аж блищало сріблом і золотом, але на шиї — нічого, ніякого ордена. І хоча вони знали, що хрест на генеральській шиї важить небагато, та їх усе ж сковувало те, що в нього навіть цього немає.
Ця худа, жовта, нічим не прикрашена генералова шия наводила на думки про поразки в битвах, невдалі відступи, про суперечки, прикрі ущипливі суперечки, які бувають ото між високими чинами, про іронічні розмови по телео^юну, про скинутих з посади начальників штабів і про старого, втомленого чоловіка, що з безнадійним виглядом знімав увечері мундира, тонконогий, з виснаженим малярією тілом, і сідав на край ліжка випити чарку. Всі три ряди солдатів по триста тридцять три душі в кожному, що їм він заглядав у обличчя, відчували щось дивне: смуток, співчуття, страх і приховану лють. Лють на цю війну, що тривала вже занадто довго, занадто довго для того, щоб генеральська шия мала право лишатися без належної прикраси. Генерал підніс руку до витертого кашкета — принаймні руку він тримав прямо,— і, підійшовши до лівого краю каре, повернувся трохи різкіше, вийшов на середину вільної сторони чотирикутника й зупинився там, а гурт офіцерів обступив його невимушено і все ж не безладно, і прикро було бачити його там без хреста на шиї, тоді як у інших офіцерів, нижчих чином, хрести зблискували на сонці.
Він спершу неначе хотів сказати щось, але тільки знову рвучко підніс руку до кашкета й повернувся кругом так несподівано, що група офіцерів злякано розступилася перед ним. І всі побачили, як цей щуплявий невисокий чоловік сідає в машину, а офіцери ще раз відсалютували йому, а потім біла хмара куряви засвідчила, що генерал поїхав на захід, туди, де сонце вже досить низько висіло над плескатими білими дахами, туди, де не було фронту.
- Генріх Белль — Терези Балеків
- Генріх Белль — Долина Тупоту Копит
- Генріх Белль — Місія
- Ще 36 творів →
Потім вони рушили колоною по троє, триста тридцять три солдати, в інщу частину міста, південну, повз неохайно-розкішні кав'ярні, повз кінотеатри й церкви, через бідняцькі квартали, де біля дверей ліниво лежали собаки, порпалися кури, де з вікон виглядали гарні, але нечепурні білогруді жінки, де з шинків чути було монотонний, дивно збудливий спів п'яних чоловіків. Повз них відчайдушно швидко, повискуючи гальмами, мчали трамваї. Та нарешті вони прийшли в тихий квартал. Серед зелених садів стояли вілли, перед кам'яними порталами вишикувалися військові автомобілі, і вони строєм увійшли до одного з тих кам'янистих порталів, а далі — до розкішного парку, а там знову вишикувались у каре — вже менше каре, сто одинадцять рядів по троє солдатів.
Позад них вивантажили й порозкладали спорядження, поставили в піраміди гвинтівки, і коли вони знов вишикувалися, втомлені, голодні, спраглі, люті, скривджені цією проклятою війною, коли вони знову вишикувалися, повз них пропливло вузьке породисте обличчя: то був блідий, довгоносий полковник із суворими очима і міцно стиснутими губами. їм усім здавалося само собою зрозумілим, що комір під цим обличчям прикрашено хрестом. Але й це обличчя їм не подобалось. Полковник повертався круто, ступав повільно й твердо, не проминув жодної пари очей, і коли нарешті вийшов у відкритий бік каре,— а за ним — невеликий почет з офіцерів,— усі вже знали, що він виголосить промову, і всі подумали, що залюбки випили б чогось, випили, попоїли, поспали або викурили сигарету.
— Камради! —дзвінко й виразно промовив голос.— Кам-ради, вітаю вас! Багато не говоритиму, тільки одне скажу: ми повинні відігнати їх, цих клаповухих, загнати їх назад у їхні степи. Зрозуміло?
Голос зробив паузу, і тиша під час цієї паузи була прикра, майже мертва, і всі бачили, що сонце вже зовсім червоне, темно-червоне, і мертвий червоний блиск наче осів на хресті, що висів на шиї в полковника, на отих чотирьох блискучих ріжках, і вони аж тепер побачили, що хрест до того ж іще оздоблений дубовим листям, яке вони називали "салатом".
Полковник мав на шиї "салат".
— Зрозуміло? — мало не зірвавшись, вигукнув голос.
— Так точно! — озвалося кілька солдатів, але голоси були хрипкі, втомлені й байдужі.
— Зрозуміло, я вас питаю? — знову вигукнув голос і так зірвався, наче хотів злетіти в небо — швидко, надто швидко, мов збожеволілий жайворонок, що хоче склюнути зірку.
— Так точно! — крикнуло ще кілька солдатів, але небагато, та й ті, котрі кричали, були втомлені, хрипкі, байдужі, і ніщо в голосі цього чоловіка не могло втамувати їхнього голоду, їхньої спраги й бажання курити.
Полковник розлючено шмагонув стеком повітря, солдати іще почули щось, наче "бидло", і він дуже швидко пішов геть, а за ним — його ад'ютант, довготелесий молодець обер-лейтенант, такий довготелесий і такий молодий, аж їм навіть стало його жаль.
Сонце все стояло на небі, над самими дахами, розжарене залізне яйце, що наче котилось по пласких білих дахах, і небо було вигоріле до сірого, пожухле листя обвисло на деревах, а вони крокували далі, тепер нарешті на схід, через передмістя, повз хатини, по бруківці, повз бараки ганчірників, повз зовсім недоречний тут кількаповерховий новий корпус з дешевими брудними квартирами, повз помийні ями, через городи, де гнили на землі дині, а на високому бадиллі висіли тугі, вкриті пилом помідори, і те надто високе бадилля здавалося їм незвичайним. Незвичайна була й кукурудза на полях, дебелі качани, з яких видзьобували зерно зграї чорних птахів, що мляво злітали, коли вони наближались утомленим кроком, цілі хмари птахів, що недовго кружляли в повітрі, а потім сідали й знов починали клювати.
Тепер їх було вже тільки тридцять п'ять разів по троє, втомлена колона, запорошена, зі стертими ногами, спітнілими обличчями, попереду обер-лейтенант із виразом нехоті на обличчі. Ще тоді, коли він приймав їх під свою команду, вони вже знали, хто він такий. Він тільки глянув на них, і вони, хоч які втомлені, хоч як їм хотілося пити, страшенно хотілося, прочитали в його очах: "Лайно! Саме лайно, але що вдієш". А потім його голос промовив з підкресленою байдужістю, знехтувавши всі інші команди:
— Марш!
Вони спинилися біля брудної школи, що стояла серед напівзасохлих дерев. Чорні смердючі калюжі, над якими гули рої мух, неначе вже кілька місяців стояли там — між нерівною бруківкою та пописаною крейдою вбиральнею, від якої різко, гидко смерділо.
— Стій! — скомандував обер-лейтенант, потім увійшов у будинок зграбною і водночас недбалою ходою людини, що їй геть усе остобісіло.
Тепер їм уже не треба було вишиковуватися в каре, і капітан, що проходив повз них, навіть не підніс руки до кашкета; він ішов розперезаний, затиснувши в зубах соломинку, а його товсте чорноброве обличчя було добродушне. Капітан тільки кивнув головою, гмукнув, став перед ними й сказав:
— У нас мало часу, хлопці. Я пошлю 4>ельд4>ебеля, він розподілить вас по ротах.
Але вони давно вже побачили, що за ним стоять готові навантажені вози бойового обозу і на підвіконнях у відчинених вікнах лежить похідне спорядження — зеленуваті акуратні пакунки, а поряд ремені з усім належним: ранцем, підсумками, лопаткою і протигазом.
Коли рушили далі, їх було вже тільки тричі по вісім, і вони, пройшовши через кукурудзяне поле, вернулись до тих бридких багатоквартирних будинків, а потім звернули на схід і серед ріденького лісу побачили кілька будівель, на вигляд наче якесь артистичне селище: одноповерхові будиночки з пласкими дахами й великими вікнами, в садках — плетені стільці. І вони, зупинившись за командою, а тоді повернувшись, побачили, що сонце вже спустилося за ті будиночки, а його світло заливає весь небесний купол трохи занадто світлою, схожою на невміло намальовану кров, червінню,— а позад них, на сході, стояв уже теплий присмерк. Перед будиночками в затінку сиділи солдати, де-не-де стояли в пірамідах гвинтівки — десь із десяток, і вони побачили, що солдати були в повному спорядженні,— відсвіт заходу червонувато зблискував на пристебнутих до карабінних гачків касках.
Обер-лейтенант, що вийшов з будиночка, не проминув їх. Він зупинився, і вони побачили, що в нього тільки один орден, невеличкий чорний орден, а власне, й не орден, а нікчемна, штампована з чорної бляхи медалька, по якій видно, що він пролив кров за батьківщину. Обличчя в обер-лейтенанта було втомлене й сумне, і коли він подивився на них, то спочатку глянув на їхні ордени, потім — на обличчя, сказав:
— Чудово,— а тоді, трохи помовчавши, зиркнув на годинник і додав: — Я знаю, ви потомились, але нічого не вдієш — за чверть години треба вирушати.
Потім він глянув на унтер-офіцера, що стояв поруч нього, і сказав:
— Немає сенсу складати список. Зберіть солдатські книжки, здайте в обоз. Швидко розподіліть людей, щоб устигли напитися. Понабирайте води й у фляжки! — гукнув він цим двадцяти чотирьом.
На вигляд унтер-офіцер був роздратований, пихатий. У нього було учетверо більше орденів, ніж у обер-лейтенанта, він тільки кивнув у відповідь і гучно наказав:
— Здати книжки!
Поклавши книжки на садовий стіл, він почав свою роботу, а поки їх рахували та розподіляли по частинах, всі думали про одне: дорога була стомлива, нудна, хай їй чорт, але то ще не страшне. І генерал, і полковник, і капітан, і навіть обер-лейтенант десь далеко й не можуть від них чогось вимагати. Але оці от — цим вони належать, оцьому унтер-офіцерові, що підніс руку до кашкета й клацнув закаблуками, як робили ще чотири роки тому, або оцьому пихатому 4>ельд-4>ебелеві, що підійшов ззаду, кинув сигарету й поправив на собі ремінь,— оцим вони належать, поки не потраплять у полон або не впадуть десь, поранені чи й убиті.
З тисячі солдатів залишився один, що стояв перед унтер-офіцером і безпорадно озирався, бо поряд нього, позаду й попереду вже не було нікого; а коли він знову глянув на унтер-офіцера, то йому згадалося, що хочеться пити, страшенно хочеться, а з чверті години вже минуло принаймні вісім хвилин.
Унтер-офіцер узяв зі столу його солдатську книжку, розгорнув, подививсь туди, тоді глянув на нього й спитав:
— Ваше прізвище Файнгальс? Так точно.
Ви архітектор? Умієте креслити? Так точно.
Ротним писарем може придатися, пане обер-лейтенанте.
— Чудово,— сказав обер-лейтенант і глянув у бік міста, а Файнгальс теж глянув туди, куди дивився обер-лейтенант, і побачив, що так притягувало його зір: сонце лежало в кінці вулиці, між двома будинками, на землі,— дивне, ніби сплюснуте, блискуче яблуко, просто лежало між двома брудними будинками румунського передмістя на землі, яблуко, що на очах втрачало блиск і неначе лежало вже у власній тіні.
— Чудово,— сказав обер-лейтенант ще раз, і Файнгальс не знав, чи має він на увазі сонце, чи тільки повторює слівце за звичкою.