Агата сиділа за ширмою, в якій зробила дірочку. Колишній драгун напередодні прислав свого мундира, і вона не втрималась, почала той мундир пригортати. Коли Філіпп, убравшись у нього, позував, сидячи на одному з тих набитих соломою коней, що їх роблять майстри-сідлярі — Жозеф позичив його,— Агата, щоб не виказати себе, намагалася хлипати тільки тоді, коли брати розмовляли. Філіпп позував дві години до сніданку й дві години опісля. О третій годині пополудні драгун переодягся в свою щоденну одіж і, закуривши сигару, знову запросив брата пообідати разом у Пале-Роялі. Він забряжчав золотом у гаманці.
— Ні,— відказав Жозеф,— я боюсь тебе, коли бачу, що в тебе є золото.
— Аж так! То ви тут і досі думаєте про мене погано? — закричав підполковник громовим голосом.— Чи я не міг заощадити?
— Ні, ні! — озвалась Агата, виходячи зі своєї схованки, щоб обняти сина.— Ходімо пообідаємо з ним, Жозефе.
Жозеф не посмів сварити матір; він одягнувся, і Філіпп повів їх до вулиці Монторгей, у "Роше де Канкаль", де їм подали розкішний обід, за який треба було заплатити майже сто франків.
— Грім побий! — вигукнув Жозеф неспокійно.— Ти маєш тисячу сто франків на рік, а ощаджаєш, як отой Поншар у "Білій дамі"39, стільки, що можна купувати маєтки!
— Ет! Просто я в доброму настрої,— відповів драгун, добряче підпилий.
Почувши ці слова, сказані вже за дверима, перше ніж сісти в екіпаж, щоб поїхати на виставу,— Філіпп захотів повести матір до Олімпійського цирку, єдиного закладу, куди їй дозволяв ходити сповідник,— Жозеф стиснув материну руку, і Агата зразу сказала, що їй нездужається, й відмовилась від театру. Тоді Філіпп провів матір і брата на вулицю Мазаріні; вдома, зоставшись наодинці з Жозефом у своїй кімнаті, вона мовчала. Наступної неділі Філіпп знову прийшов позувати. Цього разу мати вже не ховалась за ширмою. Вона подала сніданок і взялась розпитувати драгуна. І почула від нього, що син старої пані Ошон, приятельки її матері, відіграє певну роль у літературі. Філіпп і його друг Жірудо обертались у товаристві газетярів, акторок, книгарів, і їх там цінували як касирів. У Філіппа, що попивав кірш після сніданку, розв'язався язик. Він почав хвалитися, що скоро стане великою людиною. Та коли Жозеф спитав, як у нього з грішми, брат не відповів. Наступного дня було свято, газета не виходила, і Філіпп запропонував позувати й завтра, щоб уже скінчити з цим. Жозеф відповів, що незабаром відкриється Салон, а він не має грошей на рами для двох своїх картин і добути ті гроші зможе, тільки докінчивши копію з картини Рубенса, яку замовив йому торговець картинами Магю. Оригінал належить багатому швейцарському банкірові, що позичив його всього на десять днів, і завтра останній день. Отже, доведеться відкласти позування на наступну неділю.
— Оце та картина? — спитав Філіпп, кивнувши на полотно Рубенса, що стояло на мольберті.
— Так,— відповів Жозеф.— Вона коштує двадцять тисяч франків. Ось на що спроможен геній. Є такі полотна, за які платять і сто тисяч.
— Мені дужче подобається твоя копія,— сказав драгун.
— Вона просто новіша,— засміявся Жозеф.— Та моя копія варта всього тисячу франків. Завтра я повинен остаточно підігнати копію під оригінал і надати їй старого вигляду, щоб і розпізнати не можна було.
— До побачення, мамо,— сказав Філіпп, обіймаючи Агату.— До наступної неділі.
Другого дня Елі Магю мав прийти по копію. Один із Жозефових приятелів, що теж працював на цього торговця, П'єр Грассу, захотів побачити копію докінчену. Жозеф надумав витіяти з ним жарт, а потім здивувати його і поставив свою полаковану копію на місце оригіналу, а оригінал на мольберт. П'єр Грассу з Фужера піймався на цей гачок, а потім не міг вийти з дива.
— Цікаво, чи й старого Магю обдуриш? — сказав він Жозефові.
— Побачимо,— відповів той.
Торговець не прийшов — було надто пізно. Агата пообідала в пані Дерош, яка недавно поховала чоловіка. Тому Жозеф покликав П'єра Грассу з собою в пансіон. Спустившись сходами, він, за своєю звичкою, лишив ключ від майстерні в консьєржки.
А через годину прийшов Філіпп і сказав їй:
— Я маю позувати ввечері. Жозеф скоро повернеться, я почекаю його в майстерні.
Консьєржка віддала йому ключ, Філіпп піднявся нагору, взяв копію з Рубенса, гадаючи, що бере оригінал, спустився вниз, повернув консьєржці ключ, пояснивши, що він щось забув, і поніс продавати Рубенса за три тисячі франків. З обережності він пішов до Магю й попередив від імені брата, щоб торговець прийшов тільки завтра. Ввечері, коли Жозеф, що ходив до пані Дерош забирати звідти матір, повернувся додому, консьєржка сказала йому, що приходив брат, та зразу й пішов.
— Я пропав, якщо йому вистачило совісті взяти оригінал, а не копію! — вигукнув художник, догадавшися, в чому річ. Прожогом збіг нагору, вскочив у майстерню й сказав: — Слава Богу! Але він такий, як завжди був: підлий негідник!
Агата, що наздогнала Жозефа, не зрозуміла цих слів, та коли син пояснив їй, що сталось, вона скам'яніла і навіть сльози не зронила. Врешті тихо промовила:
— Отже, в мене тільки один син...
— Ми не хотіли ганьбити себе в очах чужих людей,— сказав Жозеф.— Але тепер треба сказати консьєржці, щоб не пускала його. І ключі носитимемо з собою. Я докінчу його паскудне обличчя з пам'яті, там небагато бракує.
— Нехай уже буде як є, він мені забагато поганого зробив, щоб іще дивитись на нього,— відказала мати, вражена до глибини серця й приголомшена такою ницістю.
Філіпп знав, на що мають піти гроші за ту копію, знав і те, в яку безодню штовхає брата, але не зважив ні на що. Після цього останнього злочину Агата більше не заводила мови про Філіппа, на її обличчі застиг вираз гіркого відчаю, воно стало холодне й зосереджене; одна думка вбивала її.
"Колись,— казала вона собі,— ми побачимо Брідо на лаві підсудних!"
Через два місяці одного ранку, коли Агата снідала з Жозефом і збиралася йти до свого лотерейного бюро, до них з'явивсь якийсь літній військовий і сказав, що він приятель Філіппа й прийшов у невідкладній справі.
Коли Жірудо назвав себе, мати й син здригнулися — крім усього, колишній драгун мав не вельми симпатичне обличчя старого морського вовка. Його каламутні сірі очі, шпакуваті вуса, рештки чуприни, що куйовдилися круг жовтої лисини, виказували великого гультяя й розпусника. На ньому був витертий сталево-сірий редингот із офіцерською розеткою Почесного Легіону, що не дуже гармоніювала з куховарським черевом, ротом від вуха до вуха, могутніми плечима. Його тулуб спочивав на тоненьких ніжках. Рум'янці на вилицях виказували веселий спосіб життя. Відвислі, вкриті зморшками щоки підпирав заяложений комір з чорного оксамиту. Поміж інших прикрас колишній драгун мав у вухах величезні золоті кільця-сережки.
"Який гульвіса!" — подумав Жозеф, удавшись до популярного серед художників слівця.
— Добродійко,— сказав дядько і касир видавця Фіно,— ваш син попав у таке тяжке становище, що його друзі не можуть не звернутися до вас із проханням розділити досить важкий тягар, який він наклав на них; він не може більше виконувати свої обов'язки в газеті, і мадмуазель Флорантіна з театру Порт-Сен-Мартен забрала його до себе, в убогу мансарду на Вандомській вулиці. Філіпп умирає, і коли його брат та ви не зможете оплатити лікаря і ліки, ми будемо змушені, заради його одужання, відвезти його до капуцинів, а діставши триста франків, ми його доглядатимемо; йому неодмінно потрібен догляд, бо ввечері, коли мадмуазель Флорантіна в театрі, він виходить з дому, вживає те, що його збуджує, загострює хворобу й перешкоджає лікуванню, а що ми його любимо, це завдає нам великої прикрості. Бідний хлопець уже напозичався під пенсію на три роки вперед, у газеті його поки що заступає інша людина, і він не має нічого. Він заподіє собі смерть, ласкава пані, якщо ми не покладемо його до санаторії доктора Дюбуа. Це пристойний заклад, і коштує він десять франків на день. Ми з Флорантіною заплатимо половину, за один місяць, а ви дасте гроші на другий? Це усього на два місяці!
— Добродію, як мати я вам довіку буду вдячна за те, що ви робите для мого сина,— відказала Агата,— але цей син вирваний з мого серця; що ж до грошей, то я їх не маю. Щоб не бути тягарем для оцього от сина, що працює день і ніч, убиваючи себе працею, і заслуговує всієї любові своєї матері, я з післязавтрашнього дня йду помічницею управительки до лотерейного бюро. В мої літа!
— А ви, юначе,— звернувся старий драгун до Жозефа,— що скажете? Чи ви не зробите для рідного брата того, що роблять бідна танцівниця з Порт-Сен-Мартен і старий солдат?..
— Коли хочете,— нетерпляче відрубав Жозеф,— я вам скажу нашою художницькою мовою, чого ви прийшли. Ви прийшли підлататися.
— Ну, то завтра вашого брата покладуть до Південної лікарні.
— Там йому буде дуже добре,— відказав Жозеф.— Якби зі мною таке сталось, я б ліг тільки туди!
Жірудо пішов, украй розчарований, але й тяжко принижений тим, що доведеться класти в лікарню до капуцинів чоловіка, який передавав імператорові накази в битві під Монтеро. Через три місяці, під кінець липня, йдучи вранці до свого лотерейного бюро, Агата звернула до Нового мосту, аби не платити су на мосту Мистецтв, помітила біля яток на Шкільній набережній, де вона йшла попід парапетом, чоловіка в лівреї злиднів другого ступеня. Вона зупинилася, мов громом уражена: той чоловік був чимось схожий на Філіппа. В Парижі є три ступені злиднів. Перший — коли людина зберігає пристойність і їй ще належить майбутнє: злидні молодих людей, митців, світських людей, тимчасово вибитих із колії. Ознаки цього ступеня помітні тільки пильному окові найдосвідченішого спостерігача. Такі люди становлять Вершницький орден злиднів, вони ще їздять візником. До другого ступеня належать старі люди, збайдужілі до всього; в червні вони чіпляють на альпаговий редингот хрест Почесного Легіону. Це злидні старих рантьє, колишніх службовців, які зовсім не дбають про зовнішність. І нарешті злидні в лахмітті, злидні простого народу — щоправда, найпоетичніші, ті, що ними захоплювались і культивували їх Калло40, Хогарт41, Шарле42, Раффе43, Гаварні, Мейсоньє44, Мурільйо45 і все мистецтво, а особливо карнавали! Той чоловік, що в ньому сердешна Агата наче впізнала свого сина, був десь посередині між другим і третім ступенями.