Звичайно, Бавунцьо мав картину і мав дуже мало часу щоб її докінчити. Але видавалося що то Парафія мав би зайнятися картинами, ане Бавунцьо. Парафія, щоправда, не займався картинами; і Бавунцьо того не міг змінити. "Бодай би то!" сказав він про себе, витягуючи надвір свій ровер.
Було вогко і вітристо, і надворі сутеніло. "Я бачу нині мені вже не вдастся попрацювати!" подумав Бавунцьо, і упродовж усього часу поїздки на ровері він або кляв тихенько все своє життя, або уявляв мазки пензля якими він ще навесні того року хотів намалювати гору та гілки з листками біля неї. Його руки конвульсували, стискуючи ручки роверового руля. Тепер, коли він вийшов із свого ґаражу, він чітко уявляв як саме він підійде до зображування того осяйного зібрання гілочок, яке рамочкою обгортало вдалинно видиму гору. Але він мав тяжке передчуття на серці, мав певний страх що вже ніколи не матиме нагоду спробувати втілити свій задум в життя.
Бавунцьо знайшов лікара, і залишив записку у будівничого. Офіс був замкнений, а будівничий пішов був додому до родинного вогнища. Бавунцьо промок до кісток, і сам простудився. Лікар не прибув до пацієнтки так швидко як Бавунцьо сподівався. Натомість він прибув наступного дня, бо так то йому було зручно: він тепер вже мав двох пацієнтів що потребували його уваги, і ті два пацієнти мешкали в усусіднених будинках. Бавунцьо лежав у ліжку, мав високу температуру, і дивовижні кшталти листків та заспіральованих гілочок формувалися в його голові та на стелі. Його не втішив той факт що пані Парафія мала лише простуду, і що вона вже одужувала. Він повернув своє обличчя до стіни і заховався у л*и*сті.
Він залишався у ліжку протягом деякого часу. Вітер далі дув. Він здув ще більше Парафієвих дахових черепиць, і кілька Бавунцьових теж: вже тепер його власний дах почав протікати. Будівничий так і не прийшов. Бавунцьові було байдуже; принаймні перші два дні. Пізніше він виповз назовні у пошуках якогось харчу (Бавунцьо не мав дружини). Парафія не приходив до нього: дощ йому накапав на ногу і вона розболілася; а Парафієва дружина була зайнята — вона видушувала шматою воду і питала себе чи "той пан Бавунцьо" часом може забув викликати будівничого. Якби вона мала найменшу потребу що-небудь позичити, вона з певністю послала би пана Парафію, мав той хвору ногу чи не мав; але такої потреби в неї не було, тому Бавунцьо міг розраховувати лише на себе.
Десь так наприкінці тижня Бавунцьо пошкандибав назад до своєї майстерні-ґаражу. Він спробував залізти на драбину, але йому від того закрутилося в голові. Він сів біля картини і глянув на неї, але ніяких кшталтів листків і ніяких візій гір не було в його голові у той день. Він мав задум як зобразити вдалинну пісками вкриту пустелю, але не мав енерґії щоб втілити то на полотні.
Наступного дня він вже чувся значно ліпше. Він заліз на драбину, і почав малювати. Щойно він розпочав поновно включатися в роботу, аж тут у двері постукали.
"Холєра!" вимовив Бавунцьо. Але він з таким самим успіхом міг би сказати "Заходіть!" ввічливим тоном, бо двері всеодно відкрилися. На цей раз увійшов дуже високий чоловік, абсолютно незнайомий.
"То є приватна майстерня," мовив Бавунцьо. "Я є зайнятий. Йдіть геть!"
"Я є Будинковий Інспектор," сказав незнайомець, підносячи своє скерування угору так щоб Бавунцьо з драбини міг прочитати. "О!" мовив Бавунцьо.
"Будинок вашого сусіда є в стані зовсім не задовільному," сказав Інспектор.
"Я знаю," сказав Бавунцьо. "Я вже давно відніс був записку будівничому, але він так і не приходив. А потім я захворів."
"Розумію," сказав Інспектор. "Але тепер ви вже не є хворі."
"Але я не є будівничий. Парафія повинен був поскаржитися у Міську Раду і отримати допомогу від Рятувальної Служби."
"Вони зайняті ремонтом будівель значно більш пошкоджених ніж ваші, сказав Інспектор. "В долині була повінь і багато сімей там залишилися без даху над головою. Вам слід було допомогти своєму сусіду зробити тимчасовий ремонт і кошт ремонту ущкоджень виніс би тоді значно менше. Такий є закон. Ви тут маєте купу різного матеріалу: полотно, дерево, водотривка фарба."
"Де?" обурено спитав Бавунцьо.
"Отам!"сказав інспектор, вказуючи на картину.
"Та то моя картина!" вигукнув Бавунцьо.
"Смію погодитися," сказав Інспектор. "Але перше йдуть будинки. Такий є закон."
"Але я не можу..." Бавунцьо не встигнув більше нічого сказати, бо в той момент увійшов інший чоловік. Він виглядав дуже подібно на Інспектора, майже як його двійник: високий, зодягнений у все чорне.
"Збирайтеся!" сказав він. "Я Водій."
Бавунцьо аж зашпортався злазячи з драбини.
"Водій? Водій?" вібруючим голосом промовив він. "Який Водій?"
"Ваш і вашої карети," сказав чоловік. "Карету було замовлено вже давно. Ось вона нарешті прибула. І чекає на вас. Ви вирушаєте у свою мандрівку сьогодні, ну ви розумієте.."
"От тобі й на!" сказав Інспектор. "Вам доведеться вирушати; але якось воно нездало так рушати у мандрівку, залишаючи за собою невиконану роботу. І все ж, ми тепер принаймні зможемо до чогось використати це полотно."
"О, ні!" сказав бідний Бавунцьо. "І вона, вона ще ж навіть не закінчена!"
"Не докінчена?" сказав Водій. "Ну, в будь-якому випадку, якщо говорити про вас, то з нею покінчено. Ходімо!"
Бавунцьо пішов, цілком мовчки. Водій не дав йому часу на запакування речей, сказавши що то мало бути зроблено наперед, а зараз нема як бо вони можуть запізнитися на поїзд; тож все що Бавунцьо міг зробити то винести до сінів маленьку торбинку. В тій торбинці виявилося що була лише коробка з фарбами та альбомчик з його ескізами: ніякої їжі чи вбрання. Вони встигли на поїзд все як має бути. Бавунцьо чувся дуже змучений і сонний; він навряд чи усвідомлював що відбувалося коли вони його запхали в його купе. Йому якось було все байдуже: він забув куди він мав їхати і для чого. Поїзд майже відразу заїхав до темного тунелю.
Бавунцьо прокинувся коли поїзд стояв на величезній слабоосвітленій залізничній станції. Якийсь Провідник ходив по пероні і кричав, але він кричав не назву станції; він кричав _Бавунцьо!_
Бавунцьо поспіхом вибіг і тоді зрозумів що залишив свою торбинку в вагоні. Він оглянувся але поїзд вже поїхав був далі.
"А, от де ти є!" сказав Провідник. "Йди сюди! Що? Не маєш ніякого баґажу? Доведеться відправити тебе до Виправного Дому."
Бавунцьо чувся дуже зле, і знепритомнів на пероні. Його поклали в каретку швидкої допомоги і відвезли до лазарету Виправного Дому.
Лікування йому зовсім не сподобалося. Лікарства, які вони йому давали, були гіркі. Обслуговуючий персонал та адміністративні працівники були недружні, мовчазні та строгі; і він ніколи не бачився ні з ким крім дуже строгого лікара, який часвідчасово його відвідував. То більше виглядало на в'язницю ніж на лікарню. Йому доводилося тяжко працювати по усталеному графіку: копАння, столярна справа, і малювання голих дошок у один простий колір. Йому ніколи не дозволяли вийти назовні, і всі вікна виходили всередину. Вони тримали його у темряві протягом кількох годин підряд, "для певних роздумів" як вони говорили. Він втратив відлік часу. Йому навіть не ставало ліпше, якщо судити з того чи відчував він яке-небудь задоволення від того що робив. А він не відчував задоволення ні від чого, навіть від спання.
Спершу, десь так у першому столітті (я просто передаю його враження) свого перебування там, він бувало марно гризся про минуле. Він повторював собі постійно одну річ, лежучи у темряві: "Ох, якби ж я зайшов тоді до Парафії, у той найперший ранок після того, як почалися ті страшні вітри. Я мав тоді такий намір. Тоді відлетіло було лише кілька черепиць, і можна було їх легко направити. Тоді Пані Парафія можливо ніколи не простудилася би. Тоді я би теж не простудився. Тоді я би мав на один тиждень більше часу." Але з часом він забув для чого саме йому був потрібний той додатковий тиждень часу. Якщо він про що-небудь хвилювався взагалі, то про свої роботи в лікарні. Він їх собі розпланував, подумавши над тим як швидко він зможе направити оту скрипучу дошку, чи перевісити ті двері, чи поремонтувати ту ніжку стола. Напевно він направду став корисним працівником, хоч ніхто йому того не говорив. Але звичайно що то не для того вони бідаку там так довго тримали. Вони очевидно очікували що йому стане ліпше, і оцінювали то "ліпше" за якимись своїми дивними медичними стандартами.
У будь-якому випадку, бідний Бавунцьо не отримував ніякого задоволення від життя, чи принаймні ані грама того що він колись називав задоволенням. Звичайно, він не мав розваг. Але не можна заперечити що він починав відчувати, гм, задоволення: скоріше таке як від хліба ніж таке як від мармеляди. Він міг взятися за одну роботу пунктуально після одного дзвінка, і полишити її точно в момент коли задзвонив інший дзвінок. Тепер він встигав дуже багато чого за день зробити; він старанно виконував різні дрібні завдання. Він не мав якогось "часу для себе" (якщо не рахувати часу на самоті у своїй кімнатці-спальній), і все ж він ставав господарем свого часу; він починав розуміти що властиво в той свій час він потрафить зробити. Не було ніякого відчуття поспіху. Він був тихіший всередині тепер, і у свій відпочинковий час він міг направду відпочити.
Тоді раптом вони змінили весь його розклад; вони ледве давали йому виспатися; вони зняли його зі столярування зовсім і перевели його на тупе копАння землі, день за днем. Він сприйняв то досить добре. Минув вже довгий час відтоді як він нащупував у своїй пам'яті ті прокляття котрі практично забув. Він продовжував копАти, його спина боліла так ніби була зламана, його руки були пообдирані,а він відчував що більше не зможе підняти ні одної повної лопати з землею. Ніхто йому не дякував. Але лікар прийшов і оглянув його.
"Скінчити працю!" мовив він. "Повний спочинок у темряві."
Бавунцьо лежав у темряві, відпочиваючи повністю; і оскільки в тому своєму стані він не відчував нічого і не думав ні про що, то можливо він там лежав кілька годин, а можливо кілька років, якщо судити з його власної розповіді. Але далі він почув Голоси: не подібні на голоси, котрі він чув коли-небудь до того. Виглядало на те, що засідання якоїсь Медичної Комісії, чи може якогось Трибуналу відбувалося де сь близько, можливо у сусідній кімнаті, двері до якої були відчинені, хоч звідти не світило ніяке світло.
"Тепер справа Бавунця," сказав Голос, строгий голос, строгіший ніж лікаревий.
"Що з ним сталося?" запитав Другий Голос, голос котрий можна було би окреслити як ніжний, але який проте не був м'який — то був голос когось хто має владу, голос водночас обнадіюючий і сумний.