Я його бачу, але я не людина. Принаймні, тепер. Людина, щоб оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, та ще й свічника потребувала. А ти такого не зробив. Висновок простий. Але я питаю просто з мосту: ти людина?
Геральт не опустив погляду.
— Якщо ти так ставиш справу, — відповів після хвилинної мовчанки, — то не зовсім.
— Ага. Мабуть, не буде нетактовним спитати, хто ж ти такий?
— Відьми́н.
— Ага, — повторив Нівеллен через якусь мить. — Якщо мене пам'ять не підводить, то відьми́ни заробляють на життя цікавим робом. За плату вбивають різних потвор.
— Не підводить.
Знову запала тиша. Полум'я свічок мерехтіло, вистрілювало вгору тонкими вусиками вогню, блищало на різьбленому кришталі келихів, у каскадах воску, що стікав по ліхтарю.
Нівеллен сидів нерухомо, ледь поводячи величезними вухами.
— Припустимо, — сказав врешті, — що ти встигнеш витягнути меча, аніж я до тебе доскочу. Припустімо, що навіть встигнеш вдарити. При моїй вазі це мене не зупинить, я тебе самим розгоном зіб'ю з ніг. А пізніше все вирішать зуби. Як думаєш, відьми́не, хто з нас двох матиме більші шанси, коли дійде до перегризання горлянки?
Геральт, притримуючи великим пальцем олив'яну закрутку карафки, налив собі вина, лигнув, відхилився на спинку крісла. Дивився на страхолюда усміхаючись, а була то усмішка винятково паскудна.
— Тааак, — протяжно сказав Нівеллен, довбаючи кігтем у куточку пащі. — Треба визнати, ти вмієш відповідати на питання без довгих слів. Цікаво, як упораєшся з тим, про що я запитаю далі. Хто за мене заплатив?
— Ніхто. Я тут випадково.
— І не брешеш?
— Не маю такого звичаю.
— А який звичай маєш? Я про відьми́нів чував. Затямив, що вони крадуть малих дітей і годують їх магічним зіллям. Ті, котрі виживуть, самі робляться відьми́нами, чарівниками з нелюдськими здібностями. Виучують їх убивати, викорінюють усі людські почуття й звички. Роблять з них потвор, які мають убивати інших потвор. Я чув, як казали, що давно вже пора, щоби хтось почав полювати на відьми́нів. Бо потвор усе менше, а відьми́нів усе більше. З'їж куріпку, доки зовсім не вистигла.
Нівеллен узяв з полумиска куріпку, усю цілком запхнув до пащі і схрупав, як сухарик, потріскуючи розчавлюваними в зубах кісточками.
— Чому ти нічого не кажеш? — нерозбірливо сказав, ковтаючи. — Що з того, що про вас кажуть, є правдою?
— Майже нічого.
— А що брехнею?
— Те, що потвор усе менше.
— Факт. Є їх чимало, — вищирив ікла Нівеллен. — Одна потвора саме сидить перед тобою і думає, чи добре було тебе запрошувати. Відразу мені не сподобався твій цеховий знак, гостю.
— Ти не потвора, Нівеллене, — сухо промовив відьми́н.
— А, до холери, це щось новеньке. То хто ж я такий, як скажеш? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь у смутний листопадовий ранок? Ні? То, може, незайманість, втеряна біля джерельця цицькатою мельниківною? Ну, Геральте, скажи мені, хто я. Бачиш, аж трушуся від цікавості.
— Ти не потвора. Інакше не міг би доторкнутися до тієї срібної таці. І в жодному разі не взяв би в руки мого медальйону.
— Ге! — ревнув Нівеллен так, що полум'я свічок на мить прибрало горизонтальну позицію. — Либонь що нині день виявлення великих і страшних таємниць! Зараз довідаюся, що вуха мені виросли, бо я малим вівсянки на молоці не любив!
— Ні, не так, — спокійно сказав Геральт. — Це сталося через наслане прокляття. Я певен, ти знаєш, хто тебе прокляв.
— А як знаю, то що?
— Прокляття можна зняти. В багатьох випадках.
— Ти, як відьми́н, звісно, вмієш знімати прокляття? В багатьох випадках?
— Вмію. Хочеш, щоб я спробував?
— Ні. Не хочу.
Страхолюд роззявив пащу і показав червоного язика на дві п'яді довжиною.
— Що, заціпило тобі?
— Заціпило, — визнав Геральт.
Страхолюд захихотів і розсівся в кріслі.
— Я й знав, що заціпить, — сказав. — Налий собі ще і сядь зручно. Розкажу тобі всю ту історію. Відьми́н чи не відьми́н, на злісника не виглядаєш, а я маю охоту побалакати. Налий собі.
— Вже нема чого.
— А, до холери, — страхолюд кашлянув і знову вальнув лапою в стіл. Біля двох порожніх карафок невідомо звідки з'явився чималий глиняний жбан, обплетений лозою. Нівеллен зубами здер воскову печатку.
— Як ти, напевно, помітив, — розпочав, наливаючи, — околиця доволі відлюдна. До найближчих людських садиб добрий шмат дороги. Бачиш, мій татусь, та й мій дідусь теж, свого часу не давали надмірних приводів до любові ні сусідам, ні купцям, які мандрували шляхом. Як хто сюди приблукався, то в ліпшому випадку тратив свій маєток, якщо татусь визирив його з вежі. А пару ближчих садиб спалилися, бо татусь вирішив, що зволікають з даниною. Мало хто любив мого татуся. Звісно, крім мене. Я страшенно плакав, коли якось привезли на возі те, що зосталося з мого татуся після удару дворучним мечем. Дідусь тоді вже активним розбоєм не займався, бо відколи дістав по черепу залізним моргенштерном, заїкався, слинився і рідко коли вчасно встигав до вбиральні. Запало рішення, що я, як спадкоємець, мушу очолити дружину.
— Я молодий тоді був, — вів далі Нівеллен, — справжнісінький молокосос, отож хлопці з дружини обвели мене довкруг пальця. Я їх очолював, сам розумієш, так само, як товсте порося може очолювати вовчу тічку. Отож взялися ми за речі, яких татусь ніколи б не дозволив. Не вдаватимусь у деталі, відразу перейду до суті справи. Одного разу витягнули ми аж до Геліболу, під Мирт, і ограбували святиню. А там, як на те, була одна молода жриця.
— Що то за святиня була, Нівеллене?
— А холера її знає, Геральте. Думаю, що якась недобра святиня. На вівтарі, пам'ятаю, лежали черепи і костомахи, зелений вогонь горів. Смерділо, як холера. Але до речі. Хлопці схопили жрицю, здерли з неї одежину — та й сказали, що я мушу змужніти. Ну я й змужнів, дурний шмаркач. У тракті того мужніння жриця плюнула мені в писок і щось проверещала.
— Що?
— Що я потвора в людській подобі, то тепер буду в потворній, щось про кохання, про кров, не згадаю. Стилетик, такий малий, вона його, мабуть, у волоссі сховала. Зарізалася, а тоді… Давали ми звідти дьору, Геральте, кажу тобі, ледь коней не позаганяли. То була недобра святиня.
— Кажи далі.
— А далі було так, як жриця й сказала. Через кілька днів прокидаюся рано, а слуги, лиш мене хто побачить, в крик і навтьоки. Я до дзеркала… Бачиш, Геральте, перепудився я, щось мене опосіло, пам'ятаю, як в тумані. Коротше кажучи, трупи були. Кілька. Я користав зі всього, що лиш під руки утрапило, а раптом зробився страшенно сильним. А дім помагав мені, як міг: дверима гримав, у повітрі начиння літало, вогонь бухав. Хто встиг, той у переполосі втік, тітуся, тіточна сестра, хлопці з дружини, та що там казати, навіть пси утекли, виючи і підібгавши хвости. Втекла моя киця Ласуха. З переляку навіть тітусин папуга здох. От я і лишився сам — і що вже ревів, завивав, казився, товк, що попало, переважно люстра.
Нівеллен урвав, зітхнув, шморгнув носом.
— Коли мені перейшло, — продовжив за мить, — то вже було запізно. Я залишився сам. Нікому вже не міг пояснити, що змінився тільки і винятково з виду, що, хоч у страшній подобі, я тільки дурний парубчак, який хлипає в порожньому замку над тілами слуг. Потім прийшов жахливий страх: вернуться і затовчуть, перш ніж я встигну щось пояснити. Але ніхто не повернувся.
Страхолюд на хвилю замовк, обтер носа рукавом.
— Не хочу я тих перших місяців і згадувати, Геральте, досі дрощі мене беруть, як згадаю. Перейду до суті. Довго, дуже довго сидів я в замку, як миша під мітлою, носа назовні не висовуючи. Коли хтось з'являвся, а рідко так бувало, то я не виходив, от, наказував домові тріснути двічі віконницею чи рикнув собі через ґаргулю в ринві, і того зазвичай вистачало, щоб гість лишав по собі тільки велику хмару куряви. Отак було аж до дня, коли я рано-вранці виглянув через вікно — і що ж побачив? Якийсь черевань ріже собі рожу з тітусиного куща. А треба тобі знати, що то не виграшки, а блакитні рожі з Назаїру, саджанці ще мій дідусь звідкись привіз. Найшла на мене злість, вискочив я надвір. Черевань, як вернувся йому голос, бо від мого виду пропав був, вистогнав, що хотів лиш кілька квіточок для донечки, щоб я його помилував і дарував життям та здоров'ям. Вже я лаштувався витурити його за головну браму, як щось мені сяйнуло, згадав я старі казки, що колись мені пістунка Лєнка розказувала, нянька моя, стара кочерга. Холера, подумав я, начебто гарні дівчатка перетворюють жаб на королевичів, чи то навпаки, то, може… Може, є в тих байках зерно правди, якийсь шанс… Підскочив я на два сажні, ревнув так, що виноград зі стіни зірвався і як заволаю: "Донька або життя!", — нічого ліпшого мені на думку не спало. Купець, бо то був купець, давай голосити — та й зізнався, що його донечці вісім літ. Що, смієшся?
— Ні.
— Бо я не знав, сміятися мені чи плакати над моїм зателепаним таланом. Жаль мені стало купчини, дивитися не міг, як він тремтить, запросив його всередину, пригостив, на прощання відсипав золота й камінців до торби. А треба тобі знати, що в підземеллі залишилося чимало добра, ще з татусевих часів, я не дуже знав, що з тим робити, міг собі дозволити широкий жест. Купець променів, дякував, аж обплювався. Мусив десь похвалитися своєю пригодою, бо не минуло й двох місяців, як приїхав інший купець. Мав при собі наготований чималий міх. І доньку. Теж чималу.
Нівеллен витягнув ноги під столом, потягнувся, аж крісло затріщало.
— З купцем ми зговорилися вмент, — вів далі. — Умовилися, що залишить її мені на рік. Я ще мусив йому допомогти мішок на мула закладати, він сам би не підняв.
— А дівчина?
— Спершу торсії діставала від самого мого вигляду, певна була, що я її з'їм. Але через місяць ми вже разом їли при одному столі, балакали і ходили на довгі прогулянки. Та, хоч мила була і напрочуд тямуща, язик мені заплітався, коли я з нею розмовляв. Бачиш, Геральте, я завжди перед дівчатами ніяковів, завжди на посміховисько виставлявся. Навіть перед дівками з обори, з гноєм на литках, що їх хлопці-дружинники крутили-вертіли на всі боки, як хотіли. Навіть такі з мене глузували. Що ж допіру, думав я, з такою мордою. Навіть не зважився їй натякнути про причину, через яку я так дорого заплатив за рік її життя.