Lux Perpetua

Анджей Сапковський

Анджей Сапковський

"Lux perpetua"

Пролог

Пам'яті Євгенія Вайсброта, прекрасної людини і видатного перекладача, який понад півстоліття наближав до наших друзів-москалів польську літературу, присвячую цей роман.

Автор

Dies irae, dies illa,

solvet saeculum in favilla,

teste David cum Sibylla…{1}

Ось день гніву настає, коли віки в прах змете хвиля, свідчать Давид і Сивілла. Буде страх там, буде дрож, прийде Суддя судити землю. Труба заграє, де хто гнив у могильних ямах, усіх до підніжжя трону скличе…

Тарарара, тарарара, тарарара дум, дум, дум…

Lacrimosa dies illa,

qua resurget ex favilla

iudicandus homo reus

huic ergo parce Deus.[1]

Ой, ой-ой, наближається, мої панове та любі слухачі, наближається день гніву, нещасливий день, день сліз. Наближається Судний День, день кари. Як сказано в посланні від Йоанна: Antichristus venit, unde scimus quoniam novissima hora est. Надходить, надходить Антихрист, надходить остання година. Наближається кінець світу, кінець усьому живому…

Інакше кажучи: холера, це дуже недобре.

Антихрист, мої панове та любі слухачі, повинен бути з Данового коліна.

Народиться він у Вавилоні. Наприкінці світу прийде, три і пів року правити буде. У Єрусалимі храм збудує, усіх царів опанує, Церкву Божу зруйнує. Чинитиме дивні речі, їздитиме на вогненній печі. Побачивши його рани, обмануться християни. Прибуде з мечем і вогнем, а силою його буде блюзнірство, а раменом його — відступництво, а десницею його — погибель, а шульгою — пітьма. Лице його — як у дикого звіра, чоло високе, брови зрослі… Праве око його — як зоря, що встає на світанні, ліве непорушне, як у кота, зелене, з двома, замість одної, зіницями. Ніс його — як прірва, губи на лікоть, зуби на п'ядь. Пальці його — як залізні коси…

Агов, агов! І чого се кричати на убогого, вельможні? Чого се відразу погрожувати? За що, за які провини? Що страхаю? Що блюзню? Що, як той крук, каркаю? Аж ніяк, мої ласкаві панове, аж ніяк не каркаю! Правду кажу, правду святу і чисту, великими отцями Церкви підтверджену. Ба, і в Євангеліях доведену! То й що, що в апокрифічних? Цілий цей світ апокрифічний.

Що се ти там несеш, мила дівчино? Що се там таке у кухвах піниться? Чи не пиво, бува?

Ex, знамените… Свидницьке, не інакше…

Егей! А погляньте-но у віконце, вельможні! Чи мене, старого, зір не підводить? Чи то мені тільки здається, чи таки й справді нарешті сонечко крізь хмари пробивається? Далебі, так! Кінець, кінець скоро настане сльоті та негоді. Достоту, глядіть-но лишень, ось і сяйво світ заливає, спливає з небес золотосяйним стовпом. І ото світлість стає велика…

Lux perpetua.

Хотілося б отакої. Вічної. Хотілось би.

Як ви мовите? Що раз кінець сльоті, то годі сидіти в корчмі, час квапить у путь? Що раз так, то замість базікати, слід би чимшвидше розповідь закінчувати? Дорозказати, як-то воно далі було з Рейневаном і з його коханою Юттою, з Шарлеєм і Самсоном у тоті часи, часи тамтих лютих воєн, коли-то кров'ю стікали і від пожарищ чорніли землі Лужиць, Шльонська, Саксонії, Тюрінгії і Баварії? Атож, вельможні, атож. Розповім, бо й розповідь сама природним її трибом до кінця наближається. Хоча ще й те мушу вам оповісти, що як ся до щасливого або веселого закінчення розповіді готуєте, страшно вам розчаруватися доведеться… Що-що? Що знову страхаю? Каркаю? Ну, а як тут, скажіть-но лише, не каркати? Коли такі страшні речі у світі чиняться? Коли по всій Європі, ви тільки погляньте, битва за битвою? Коли в кожній зі сторін світу діється рихтик за пророчими строфами Овідія Назона:

Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же

Встаю, жаждива до них, невсипуща Війна[2].

Під Парижем кров не висихає на мечах французів і англійців, бургундців та арманьяків. Весь час, як у процитованого Овідія, вбивства і пожежі на французькій землі, весь час війна. Сто років вона триватиме, чи як?

Англія кипить заколотами, Глостер на ножах з Бофортами. Буде з того, ой, буде, згадаєте мої слова, якесь зло межи Йорками і Ланкастерами, межи Білою і Червоною Трояндами.

У Данії гримлять гармати, Еріх Поморський воює з Ганзою, веде затятий бій проти князів Шлезвігу і Гольштейну. Цюрих виступив зі зброєю проти кантонів, підриває єдність гельветського союзу. Медіолан бореться з Флоренцією. На вулицях Неаполя шаленіють загарбники, солдати з Арагону і Наварри.

У московському князівстві гуляють меч і смолоскип, Василій — у запеклих сутичках з Юрієм, Дмитрієм Косим, Шемякою.

Vae victis![3] Переможені плачуть червоними слізьми з кривавих очниць[4]. Мужній Янош Гуняді успішно б'ється з турками. Тиснуть діти Арпада! Але висить, як той Дамоклів меч, уже тінь півмісяця над Трансільванією, над долинами Драви, Тиси і Дунаю. Писана, ой, писана мадярам жалюгідна доля болгар і сербів.

Венеція аж холоне від страху, коли Мюрад II закривавленим ятаганом вирізає Епір і Албанію. Візантійська імперія скоротилася до розмірів Константинополя, Іван VIII і його брат Костянтин з тривогою поглядають з мурів, видивляються, чи часом осман не надходить. Миріться, християни Сходу і Заходу, перед лицем спільного ворога! Миріться і єднайтеся!

Але вже, мабуть, запізно…

День гніву…

Пророкував цар Давид у псалмах, провістила поганська віщунка Сивілла. Як побачите, що брат брата видає на смерть, що діти повстають проти батьків, що дружина покидає чоловіка, що один народ викликає війну проти другого народу, що на всій землі — голод великий, несусвітні моровиці і численні нещастя, тоді знатимете, що кінець близький… Га? Що кажете? Що те, що я тут перелічив, діється повсякчас, буденно і безнастанно? І що не тільки останнім часом, а століттями, знову і знову? Хе, маєш рацію — як вашець, шляхетний пане лицарю з Габданком на гербі, так і ти, шановний фратере від святого Франциска. Маєте рацію, киваючи головами і корчачи мудрі міни, також і ви, зацні панове, і ви, побожні ченці, і ви, добрі купці. Маєте рацію. Всюди зло і злочини. Щодня братовбивство, повсюдно віроломство, весь час кровопролиття. Воістину, прийшов се вік зради, ґвалту і насильства, вік неперервної війни. То як же, коли таке навколо діється, розпізнати, чи то вже кінець світу, чи ще не вже? За чим се оцінити? Які се знамення покажуть, які signa et ostenta[5]?

Бачу, все головами киваєте, задні панове, добрі міщани, доброчесні монахи. Знаю, що думаєте, бо й сам не раз над сим задумувався.

А може, гадав я собі, воно станеться без сигналу? Без сполоху? Без попередження? Отак-от просто: йоб! І кінець, finis mundi? Може, нема "змилуйся"? Може, геть-чисто забракло праведників у Содомі? Може, позаяк ми плем'я підступне, знаку нам не буде дано?

загрузка...

Так от, не бійтеся. Буде знак. Так обіцяють євангелісти. Як узаконені, так і апокрифічні.

Будуть знамення на сонці, місяці та зорях, а на землі тривога народів, безпорадних перед шумом моря і його бурі. Сили небесні струсонуться. Зорі небесні та їхні сузір'я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм[6]. І будуть розв'язані чотири вітри в їх основах. Movebuntur omnia fundamenta terrae[7], задрижить земля і море, а з ними гори і пагорби. І вийде з неба голос архангела, і почутий буде аж у найнижчих частинах землі.

І будуть сім днів великі знамена на небі. А які вони будуть, розкажу. Слухайте!

Першого дня хмара надійде з півночі. І буде з неї дощ крові на всій землі.

Другого ж дня земля буде зрушена зі свого місця, брами небесні розчахнуться зі сходу, і дим великого вогню заслонить усе небо. І буде того дня великий страх і тремтіння на світі.

Третього ж дня застогнуть глибини земні з чотирьох країв світу, а весь простір наповнить огидний сморід сірки. І буде так аж до години десятої.

Четвертого дня сонячний диск заслониться, і буде темрява велика. Простір буде похмурий без сонця і місяця, зорі не дадуть свого світла. Так буде аж до ранку.

Шостого дня ранок буде туманний…

Розділ перший

у якому на Рейневана, котрий намагається натрапити на слід своєї милої, звалюються різноманітні неприємності. Зокрема, його проклинають. Удома і надворі, стоячого, сидячого та працюючого. А Європа тим часом змінюється. І застосовує нову техніку ведення бою.

Ранок був туманний, як на місяць лютий — доволі теплий. Усю ніч збиралося на відлигу, від світанку сніг танув, сліди підкутих копит та видавлені колесами возів колії тут-таки заповнювала чорна вода. Осі та штельваги рипіли, коні храпали, їздові заспано лаялися. Колона — близько трьохсот возів — просувалася повільно. Над колоною здіймався важкий, задушливий запах солоного оселедця.

Сер Джон Фастольф сонно погойдувався в сідлі.

* * *

Після кількох днів морозу раптово настала відлига. Мокрий сніг, який падав цілу ніч, швидко танув. З ялин скапувала розтала ожеледь.

— Ги-и-ир на ни-и-их! Бий!

— Га-а-а-а!

Гамір раптової битви наполохав воронів, птахи зірвалися з голих гілок, свинцеве лютневе небо вимережилося чорною рухливою мозаїкою, пересичене розмерзлою вологістю повітря сповнилося карканням. Брязкотом і дзенькотом заліза. Криком.

Битва була коротка, однак запекла. Копита зорали снігову кашу, змішали її з болотом. Коні іржали і тонко звискували, люди верещали. Одні — по-бойовому, інші — від болю. Почалося зненацька. закінчилося швидко.

— Го-о-о! Обхо-о-одь! Обхо-о-о-о-о-одь!

І ще раз — тихіше, віддаленіше. По лісі билася луна.

— Го-о-о! Го-о-о-о-о!

Ворони каркали, кружляючи над лісом. Тупіт копит помалу даленів. Стихали крики.

Кров забарвлювала калюжі, всотувалася у сніг.

* * *

Поранений армігер почув, що наближається вершник: його попередив храп коня та брязкіт упряжі. Зойкнув, спробував піднятися, не зміг, від напруження кровотеча посилилася, з-поміж блях кіраси сильніше запульсував кармінно-червоний струмінь, стікаючи по пластині. Поранений дужче вперся спиною в повалений стовбур, дістав стилет. Він усвідомлював, наскільки мізерною є ця зброя в руці того, хто не може підвестися, бо має пробитий списом бік і вивихнуту під час падіння з коня ногу.

Гнідий жеребець, який наближався, був іноходець: нетипова ступа одразу впадала у вічі. Вершник, що сидів на гнідому, не мав на грудях знаку Чаші, а отже, не був одним із гуситів, з якими загін армігера щойно мав бій.

1 2 3 4 5 6 7