Час погорди

Анджей Сапковський

Час погорди.

Переклад Ростислава Лещишина.

Відьмани, інакше відьмаки серед Нордлінгів[1] (див.) таємнича і елітарна каста жерців-воїтелів, ймовірно відгалуження друїдів (див.). Наділені у народній уяві магічними чи надлюдськими здібностями, займались боротьбою проти злих духів, потвор і всіляких темних сил. Насправді, майстерно володіючи зброєю, використовувались володарями Півночі у міжплемінній боротьбі, яка між ними точились. У бою вони впадали у транс, викликаний, як вважається, самонавіюванням чи одурманюючими засобами, бились зі сліпою енергією, у цей час цілком невразливі до болю і навіть серйозних ран, що викликало чутки про їх надприродну силу. Теорія, згідно якої вони мали бути продуктами мутації чи генної інженерії, не знайшла підтвердження. Вони є героями численних переказів Нордлінгів (пор. Ф. Деланхой, "Міти і легенди народів Півночі").

Еффенберг і Тальбот

Encyclopaedia Maxima Mundi, том XV

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Для того, щоб заробляти на життя як кінний гонець, зазвичай казав Аплегатт молодикам, що вступали на службу, потрібні дві речі – золота голова і залізна дупа.

Золота голова є необхідна, повчав молодих гінців Аплегатт, бо під вбранням, у пласкій, припасованій до голих грудей шкіряній сакві гонець возить тільки відомості меншої ваги, які без страху можна довірити зрадливому паперові чи пергаментові. Справді важливі, секретні звістки, такі, від яких багато залежить, гонець мусить запам'ятати і повторити кому треба. Слово в слово, а іноді ці слова непрості. Вимовити тяжко, а ще важче запам'ятати. Щоб запам'ятати, щоб не помилитись при повторенні треба справді мати золоту голову.

А що дає залізна срака, ого, це кожен гонець швидко усвідомлював сам. Коли йому доведеться провести у сідлі три дні і три ночі, товктися сто чи й двісті миль битими шляхами, а часом, коли треба, й путівцями. Ха, певно, не безперервно сидять у сідлі, часом злазять, відпочиваючи. Бо людина все витримає, але кінь ні. Але коли після відпочинку треба знову у сідло, здається, що, дупа кричить: "Рятунку, убивають!".

А кому зараз потрібні кінні гонці, пане Аплегатт, іноді глузували молоді. З Венгербергу до Визіми, наприклад, ніхто не доскаче швидше, аніж за чотири, чи й п'ять днів, хай би й на найшвидших конях скакав. А чародію з Венгербергу скільки треба, щоб переказати магічну звістку до чародія з Визіми? Півгодини, або й ще менше. Гінцеві може кінь згинути. Його можуть пограбувати, чи убити Білки, роздерти вовки чи грифи. Був гонець – і нема гінця. А чорнокнижна вістка завжди дійде, дороги не втратить, не спізниться, ані загубиться. Нащо гінці, якщо всюди чародії, при кожному королівському дворі? Непотрібні вже гінці, пане Аплегатте.

Якийсь час Аплегатт теж думав, що він вже нікому непотрібен. Мав тридцять шість років, був малий, але сильний і жилавий, роботи не боявся, і звичайно, мав золоту голову. Міг знайти собі нішу роботу, щоб утримувати себе і дружину, та відкласти трохи грошей на посаг для двох ще незаміжніх доньок, щоб могти й далі допомагати тій заміжній, чоловік якої, безнадійний телепень, взагалі нічим не цікавився. Але Аплегатт не хотів і не уявляв собі іншої роботи. Був королівським кінним гінцем.

І раптом, після тривалого періоду забуття і принизливого безділля, Аплегатт знову став потрібним. Гостинці[2] і лісові просіки знову задзвеніли від копит. Гінці, як за давніх часів, знову почали перетинати край, носячи звістки від міста до міста.

Аплегатт знав, чому так було. Знав багато, а чув ще більше. Від нього очікували, що зміст переказаних звісток негайно викине з пам'яті, забуде про нього, так, щоб не міг собі пригадати навіть на тортурах. Але Аплегатт пам'ятав. І знав, чому королі раптом перестали встановлювати зв'язок за допомогою магії і магіків. Відомості, які перевозили гінці, мали залишитись таємницею для чародіїв. Королі раптом перестали довіряти магам, припинили звіряти їм свої секрети.

Що було причиною раптового охолодження приязні королів і чародіїв, того Аплегатт не знав і це його не надто обходило. Так як королі, так і магіки були, на його думку, істотами незбагненними, непередбачуваними у діях – особливо коли часи робились важкими. А те, що часи наставали важкі, нескладно було зауважити, перетинаючи край від міста до міста, від замку до замку, від королівства до королівства.

На дорогах було повно війська. Що крок натикався на колони піхоти чи кінноти, а кожен зустрічний комендант був знервований, заклопотаний, нерозбірливий і такий пихатий, наче доля всього світу залежала від нього одного. Так само міста і замки були повними збройних людей, там день і ніч тривала гарячкова біганина. Зазвичай невловимі бурграфи і каштеляни тепер безперервно гасали мурами і дитинцями, злі наче оси перед бурею, дерлись, лаялись, віддавали накази, роздавали копняки. До твердинь і гарнізонів вдень і вночі тягнулись сильні колони навантажених возів, повертаючись назад порожніми, їдучи швидко і порожняком. Збивали пилюку гостинцями цілі стада грайливих триліток[3]. Не звиклі ще до вудил, до збройного їздця, коники весело користувались останніми днями свободи, приносячи конюхам багато додаткової роботи, а решті подорожніх чимало клопоту.

Коротко кажучи, у гарячому, нерухому повітрі висіла війна.

Аплегатт підвівся у стременах, роззирнувся. У долині, біля підніжжя пагорба, блищала ріка, різко звиваючись серед лук і куп дерев. За рікою, на півдні, простягались ліси. Гонець пришпорив коня. Час квапив.

Він був у дорозі два дні. Королівський наказ і пошта дістали його у Хаггі, де він відпочивав після повернення з Третогору. Вперто опустивши носа, галопуючи гостинцем вздовж лівого берега Понтару, перетнув кордон з Темерією перед світанком, а тепер, опівдні наступного дня, вже був над берегом Ісменю. Якби король Фольтест був у Визимі, Аплегатт доставив би йому послання ще цієї ночі. На жаль, короля не було столиці – перебував на півдні краю, у Маріборжі, віддаленому від Визіми на близько двісті миль. Аплегатт знав про це, тому в околицях Білого мосту полишив гостинець, що вів на Захід, і поїхав лісами, у напрямку Елландеру. Дещо ризикував. У лісах ще бродили Білки, біда тому, хто потрапляв їм до рук, чи підставлявся під лук. Але королівський гонець мусить ризикувати. Така служба.

загрузка...

Легко форсував ріку – від червня не дощило, вода у спеку значно впала. Тримаючись з краю лісу, втрапив на шлях, що виходив з Визіми на південний схід, у бік червонолюдських гут, кузень і поселень у Масиві Махакам. Шляхом тягнулись вози, часто траплялись кінні під'їзди. Аплегатт полегшено зітхнув. Там, де було людно, не було Scoia'tael. Кампанія проти ельфів, що боролись з людьми, тривала у Темерії вже рік, переслідувані по лісах більчині команди поділились на менші групки, а менші групки тримались подалі від жвавих доріг і не влаштовували на них засідок.

Перед вечором був вже на західному кордоні князівства Елландер, на перехресті в околицях села Завада, звідки мав просту і безпечну дорогу до Марібору – сорок дві милі битим, пожвавленим трактом. На перехресті була корчма. Вирішив дати відпочити коневі і собі. Знав, що якщо вирушить на світанку, то навіть без особливого виснаження верхівця ще перед заходом сонця побачить срібно-чорні прапорці на червоних дахах веж Маріборзького замку.

Він розсідлав кобилу і сам її опорядив, наказав пахолкові принести їсти. Був королівським гінцем, а королівський гонець нікому не дозволяє торкнутись свого коня. З'їв солідну порцію яєчні з ковбасою і чвертку петльованого[4] хліба, випив кварту пива. Послухав плітки. Різноманітні. У корчмі перебували подорожні з усіх сторін світу.

У Доль Ангрі, довідався Аплегатт, знову дійшло до інцидентів, знову лірійський підрозділ кавалерії зіткнувся на кордоні з нільфгаардським роз'їздом, знову Меве, королева Лірії, дуже голосно звинуватила Нільфгаард у провокації і закликала короля Демавенда з Аердіна на допомогу. У Третогорі відбулась публічна страта реданського барона, який таємно зносився з емісарами нільфгаардського імператора Емгира. У Каедвені з'єднана у дужий підрозділ команда Scoia'tael вчинила різанину у форті Лейка. Як відплату за цю мордовню людність Ард Каррайгу здійснила погроми, винищивши біля сотні нелюдів, які мешкали у столиці.

У Темерії, розповідали купці, що їхали з півдня, панує смуток і жалоба серед цинтрійських емігрантів, зібраних під штандартами маршалка Віссегерда. Бо підтвердилась страшна звістка про смерть Левенятка, князівни Цирілла, останньої з крові королеви Каланте, прозваної Левицею з Цинтри.

Також оповідали кілька ще страшніших, зловісніших пліток. Ось за декілька сіл у околицях Альдерсбергу дійні корови раптом почали порскати з вим'я кров'ю, а на світанку бачено у імлі Діву Мору, провісницю страшної загибелі. У Бругге, в околицях Лісу Брокілон, забороненого королівства лісових дріад, з'явився Дикий Гін, галопуюча небесами процесія відьом, а Дикий гін, як загальновідомо, завжди передвіщає війну. А з мису Бремервурд помічено примарний корабель, а на його облавку упиря – чорного лицаря у оздобленому крилами хижого птаха шоломі…

Гонець не прислухався більше, був надто змучений. Пішов до загальної спальної кімнати, звалився на лежанку і заснув як колода.

Вдосвіта встав. Коли вийшов на подвір'я, трохи здивувався – він не був першим, хто вирушав у дорогу, а таке рідко траплялось. Біля криниці стояв осідланий карий огир, а поряд, при кориті, мила руки жінка у чоловічому вбранні. Почувши кроки Аплегатта, жінка повернулась, мокрими долонями мокрими долонями зібрала і відкинула назад буйне чорне волосся. Гонець вклонився. Жінка злегка кивнула головою.

Заходячи до стайні, ледь не зіткнувся з іншою ранньою пташкою, якою була молода дівчина у оксамитовому береті, яка саме виводила на подвір'я кобилу в яблуках. Дівчина терла обличчя і позіхала, спираючись в бік верхівця.

— Ой, ой — пробурмотіла вона, минаючи гінця.

1 2 3 4 5 6 7