Можливо, тому мене так до них тягне?
— Тебе не до них тягне, Геральте з Ривії. Я ані сліпий, ані глухий. Не на звук їхніх імен ти вхопився тоді за гаманця. Але мені здається…
— Даремно здається, — без гніву сказав відьми́н.
— Вибачай.
— Даремно вибачаєшся.
Вони стримали коней, ледь устигнувши, щоб не наїхати на колону лучників із Кейнгорну, яка раптом зупинилася.
— Що трапилося? — Геральт підвівся у стременах. — Чому ми зупинилися?
— Не знаю, — Борч відвернув голову, а Вея, з дивно напруженим обличчям, швидко промовила кілька слів.
— Під'їду вперед, — сказав відьми́н, — і перевірю.
— Залишися.
— Чому?
Три Галки мовчав, якусь мить дивлячись у землю.
— Чому? — повторив Геральт.
— Їдь, — промовив Борч. — Може, так буде краще.
— Що має бути краще?
— Їдь.
Перекинутий через прірву міст виглядав солідно, збудований був із товстих соснових балок, опертий на чотирикутному стовпі, об який, шумлячи, довгими вусами піни розбивалась течія.
— Гей, Кузько! — крикнув Богольт, підводячи воза. — Ти чого став?
— Чи ж я знаю, який то міст?
— Чому ми сюди їдемо? — спитав Гілленстерн, під'їжджаючи ближче. — Щось мене не тягне пхатися з возами на оту кладку. Гей, шевче! Чому ти сюди ведеш, а не шляхом? Адже шлях іде далі, на захід?
Героїчний отруйник із Голополя наблизився, здіймаючи баранячу шапку. Зодягши поверху сіряка старомодний півпанцир, склепаний, либонь, ще за панування короля Самбука, виглядав він напрочуд кумедно.
— Дорога тудойку коротша, милостивий пане, — сказав він не канцлерові, а просто Недамирові, обличчя якого далі виражало просто болісну нудьгу.
— А це як? — спитав Гілленстерн, зморщившись. Недамир не вшанував шевця навіть уважнішим поглядом.
— Це, — сказав Козоїд, вказуючи на три щербаті вершини, що горували над околицею, — К'ява , Боривітруля і Скакуновий Зуб. Шлях до руїн старої фортеці веде, обходить К'яву з півночі, за витоками ріки. А мостом можемо дорогу скоротити. Узвозом переїдемо на рівне через плай. А як тамка драконових слідів не знайдемо, то підемо далі на схід, яри передивимося. А ще далі на схід рівнісінькі поля, пряма дорога звідти до Кейнгорну, до ваших, пане, володінь.
— А де ж ти, Козоїде, таких знань про ці гори набрав? — спитав Богольт. — При шевському копилі?
— Ні, пане. Я тута замолоду уці пас.
— А витримає міст? — Богольт устав на козлах, глянув вниз, на спінену ріку. — Прірва яких сорок сажнів має.
— Витримає, пане.
— А звідки тут узагалі міст, у цій глушавині?
— Цього моста, — сказав Козоїд, — тролі давніми часами побудували, бо хто сюдою їздив, мусів їм дорого платити. Але рідко туткай їздили, то тролі з торбами пішли. А міст зостався.
— Повторюю, — гнівно сказав Гілленстерн, — вози в нас зі знаряддями та пашею, можемо застрягнути на бездоріжжі. Чи не краще їхати шляхом?
— І шляхом можна, — знизав плечима швець, — але то дальша дорога. А король запевняв, що так йому до дракона пильно, так його виглядає, як шуліка дощового черв'яка.
— Як шуліка дощу, — поправив канцлер.
— Та нехай собі дощу, — погодився Козоїд. — А мостом і так ближче.
— Ну то гайда, Козоїде, — вирішив Богольт. — Рушай передом, ти зі своїм військом. У нас такий звичай — вперед найвойовничіших пускати.
— Не більше одного воза зарáз, — перестеріг Гілленстерн.
— Добре, — Богольт шмагнув коня, віз задуднів по балках мосту. — За нами, Кузько! Пильнуй, чи рівно колеса їдуть!
Геральт стримав коня, дорогу йому перегородили лучники Недамира у своїх пурпурово-золотих каптанах. Лучники з'юрмилися на кам'яному майданчику.
Відьми́нова кобила пирхнула.
Земля задрижала. Гори затремтіли, зубатий край скельної стіни раптом розплився на тлі неба, а сама стіна озвалася до них глухим відчутним гудінням.
— Увага! — гукнув Богольт по той бік мосту. — Увага там!
Перше каміння, поки що дрібне, зашуміло і застукало по спазматично тремтячому урвищі. На Геральтових очах частина дороги, роззявляючись у чорну щілину, яка жахливо швидко більшала, — обірвалася, з оглушливим шумом полетіла у прірву.
— На коней!!! — гарикнув Гілленстерн. — Милостивий пане! На той бік!
Недамир, із головою, притуленою до гриви коня, метнувся на міст, за ним стрибнули Гілленстерн та кілька лучників. За ними, дуднячи, на тріскаючі балки ввалився королівський фургон, на якому лопотіла хоруговка з грифом.
— Це лавина! З дороги! — завив ззаду Ярпен Зигрин, хльоскаючи бичем кінські зади, випереджаючи другого Недамирового воза і розштовхуючи лучників. — З дороги, відьми́не! З дороги!
Повз віз краснолюдів чвалом проїхав Ейк із Денесле, випростаний і незворушний. Коли б не смертельно бліде обличчя та губи, затиснуті в розірваній гримасі, можна б подумати, що мандрівний лицар не помічає каменів і брил, які сипалися на шлях. Ззаду, з групи лучників хтось дико кричав, іржали коні.
Геральт шарпнув уздечку, зіп'яв коня, відразу ж перед ним земля закипіла від брил, що падали зверху. Віз краснолюдів з туркотом прокотився по камінню, а саме перед мостом підскочив, з тріском осів на бік, на зламану вісь. Колесо відбилося від балюстради, полетіло вниз, у спінену воду.
Відьми́нова кобила, січена гострими уламками скель, стала дибки. Геральт хотів зістрибнути, але пряжкою чобота зачепився за стремено, впав набік, на дорогу. Кобила заіржала і погнала вперед, просто на танцюючий над прірвою міст. По мосту бігали краснолюди, лаючись та викрикуючи.
— Швидше, Геральте! — гукнув, оглядаючись, Горицвіт, що біг за ними.
— Вистрибуй, відьми́не! — закричав Доррегарай, крутячись у сідлі, ледь утримуючи шаліючого коня.
Ззаду за ними всю дорогу закрила хмара куряви, збитої падаючим камінням, що трощило Недамирові вози. Відьми́н учепився пальцями в реміння в'юків за сідлом чародія. Почув крик.
Єнніфер тяжко впала разом з конем, відкотилася вбік, подалі від ударяючих наосліп копит, припала до землі, затуляючи голову руками. Відьми́н випустив сідло, побіг до неї, пірнаючи в камінну зливу, перестрибуючи через щілини, які відкривалися під ногами. Єнніфер, шарпнута за плече, звелася на коліна. Очі мала широко розплющені, з розтятої брови текла струминка крові, що вже сягала кінчика вуха.
— Вставай, Єн!
— Геральте! Бережись!
Величезна пласка скальна брила з шумом та скреготінням шуруючи по стіні обриву, зсувалася, мчала просто на них. Геральт упав, накриваючи собою чародійку. Тої ж миті брила вибухла, розприснулася на мільярд уламків, що падали на них, жалячи наче оси.
— Швидше! — крикнув Доррегарай. Вимахуючи паличкою на танцюючому коні, він розбивав на дрібний мак чергові камені, що зсувалися з урвища. — На міст, відьми́не!
Єнніфер махнула рукою, вигинаючи пальці, незрозуміло крикнула. Каміння, стикаючись із блакитнуватою півсферою, що раптом виросла їм над головами, зникали наче краплі води на розпеченій плиті.
— На міст, Геральте! — крикнула чародійка. — Близько до мене!
Вони побігли, доганяючи Доррегарая та кількох спішених лучників. Міст гойдався і тріщав, балки вигиналися на всі боки, метаючи ними від балюстради до балюстради.
— Хутчій!
Міст раптом осів із пронизливим тріском, половина, яку вони вже пробігли, обірвалася, з гуркотом полетіла у прірву, разом з нею — віз краснолюдів, розбиваючись об кам'яні зуби серед ошалілого іржання коней. Та частина, де були вони, витримала, але Геральт зненацька помітив, що вони біжать уже вгору, по крутизні, що стає все крутішою. Єнніфер вилаялась, задихаючись.
— Падай, Єн! Тримайся!
Залишок мосту заскрипів, хрупнув та опустився, як похила площина. Вони впали, вчепившись пальцями у щпари між балками. Єнніфер не втрималась. По-дівчачому писнула й поїхала вниз. Геральт, учепившись однією рукою, витяг стилета, вбив вістря між балки, обіруч ухопився за руків'я. Суглоби в ліктях затріщали, коли Єнніфер шарпнула ним, зависаючи на поясі та піхвах меча, перекинутого через спину. Міст знову хруснув і ще дужче похилився, майже до прямовисно.
— Єн, — вистогнав відьми́н. — Зроби щось. Холера, кинь заклинання!
— Як? — почув він її сердите притишенене буркотіння. — Я ж вишу!
— Звільни одну руку!
— Не можу…
— Гей! — заволав зверху Горицвіт. — Ви тримаєтесь? Гей!
Геральт не знайшов доцільним підтвердити.
— Дайте линву! — верещав Горицвіт. — Скоро, до недолі!
Обіч трубадура з'явилися Рубачі, краснолюди та Гілленстерн. Геральт почув тихі слова Богольта.
— Почекай, музи́ко. Вона зараз відпаде. Тоді витягнемо відьми́на.
Єнніфер засичала наче змія, звиваючись на спині Геральта. Пояс болісно впився йому в груди.
— Єн? Можеш намацати опору? Ногами? Можеш щось зробити ногами?
— Так, — зойкнула вона. — Помахати.
Геральт глянув униз, на ріку, що кипіла між гострими брилами, об які вдарялися, вируючи, нечисленні балки мосту, кінь та труп в яскравих кольорах Кейнгорну. За брилами, у смарагдовій прозорій глибіні він побачив веретеноподібні тіла великих стругів , що ліниво пливли за течією.
— Тримаєшся, Єн?
— Ще… так…
— Підтягнися. Мусиш знайти опору.
— Не… можу…
— Линву давайте! — верещав Горицвіт. — Ви що, подуріли? Обоє впадуть!
— Може це й добре? — задумався невидимий Гілленстерн.
Міст затріщав і ще дужче зсунувся. Геральтові почали німіти пальці, затиснуті на руків'ї стилета.
— Єн…
— Заткнись… і перестань вертітися…
— Єн?
— Не називай мене так…
— Витримаєш?
— Ні, — холодно відповіла вона. Вже не боролася, висіла на спині мертвим безвладним тягарем.
— Єн?
— Заткнися.
— Єн. Пробач мене.
— Ні. Ніколи.
Щось повзло вниз, по балках. Швидко. Наче вуж. Випромінюючи холодне півсвітло линва, вигинаючись і звиваючись, мов жива, намацала рухливим кінцем карк Геральта, просунулась під пахвами, замоталася у вільний вузол. Чародійка, під відьми́ном , скрикнула, втягуючи повітря. Він був певен, що захлипає. Помилявся.
— Вважай! — крикнув згори Горицвіт. — Ми вас витягаємо! Ніщуко! Кеннете! Вгору їх! Тягніть!
Ривок, болісне задушливе стискання напруженої линви. Єнніфер тяжко зітхнула. Вони поїхали вгору, тручись животами об шорсткі балки.
Вгорі Єнніфер підвелася першою.
VII
— З усього табору, — сказав Гілленстерн, — ми, королю, врятували один фургон, не рахуючи воза Рубачів. Із відділу зосталося семеро лучників. По той бік прірви дороги вже немає, є лишень осиповище та гладка стіна, наскільки дозволяє побачити залóм.