— Падло для вас, чародіїв буде, ніхто у вас його не забере. Хіба що інші стерв'ятники.
Єнніфер устала, накинувши плаща на плечі.
— Недамир не чекатиме до завтра, — сказала вона різко. — Він уже погодився на всі ваші умови. Всупереч, щоб ви знали, моїм та Доррегараєвим порадам.
— Недамир, — поволі процідив Богольт, — проявляє мудрість, для такого молодого короля дивовижну. Бо для мене, пані Єнніфер, мудрість — це, окрім іншого, вміння пускати повз вуха дурні або нещирі поради.
Ярпен Зигрин пирснув у бороду.
— Заспіваєте іншої, — чародійка взялася в боки, — коли дракон вас завтра поріже, подірявить і гомілки вам переламає. Ще мені будете чоботи лизати і скавуліти, просячи рятунку. Як я вас добре знаю, як добре знаю таких, як ви. Аж до нудоти знаю.
Відвернулася і без слова прощання пішла в темряву.
— За моїх часів, — сказав Ярпен Зигрин, — чарівниці у вежах сиділи, вчені книги читали та й мішали кописткою в тиглях. Не плуталися воякам під ногами, в наші справи не втручалися. І не крутили задом хлопáм під носами.
— Зад, правду кажучи, нічогенький, — промовив Горицвіт, налаштовуючи лютню. — Що, Геральте? Геральте? Гей, куди подівся відьми́н?
— А нам що до того? — буркнув Богольт, докидаючи дрова до вогню. — Пішов. Може, за потребою, панове вашмосці. Його річ.
— Певно, що так, — згодився бард і вдарив по струнах. — Щось вам заспівати?
— Заспівай, холера, — сказав Ярпен Зигрин і сплюнув. — Але не думай, Горицвіте, що я за твоє бекання хоч шеляга дам. Тут, чоловіче, не королівський двір.
— Це помітно, — кивнув головою трубадур.
V
— Єнніфер.
Вона обернулася, начебто її застали зненацька, хоча відьми́н не сумнівався — здалеку почула його кроки. Поставила на землю дерев'яне цеберко, випросталася, відкинула з чола волосся, що, вивільнене із золотої сіточки, крутими кучерями спадало на плечі.
— Геральте.
Як завжди, носила тільки два кольори. Свої кольори — біле й чорне. Чорне волосся, довгі чорні вії, що змушували здогадуватися про колір затінених ними очей. Чорна спідниця, чорний короткий каптаник із білим хутряним комірцем. Біла сорочка з найчистішого льону. На шиї чорна оксамитка, прикрашена всіяною діамантиками обсидіановою зірочкою.
— Ти зовсім не змінилася.
— І ти теж, — вона скривила губи. — В обох випадках це однаково нормально. Або, якщо тебе так більше влаштовує, однаково ненормально. Хай там як, нагадування про це позбавлене сенсу, хоча, можливо, є непоганим способом розпочати розмову. Правда?
— Правда, — він кивнув головою, дивлячись убік, на шатро Недамира та вогнища королівських лучників за темними обрисами фургонів. Від найдальшого вогнища долинав дзвінкий голос Горицвіта, — він співав "Зорі над трактом", одну зі своїх найвдаліших любовних балад.
— Ну що ж, вступну частину ми вже виконали, — промовила чародійка. — Слухаю, що далі.
— Бачиш, Єнніфер…
— Бачу, — різко перебила вона. — Але не розумію. Нащо ти сюди приїхав, Геральте? Адже ж не через дракона? Мабуть, у цьому сенсі нічого не змінилося?
— Ні. Нічого не змінилося.
— То чого ти, питаю, приєднався до нас?
— Якщо я скажу, що через тебе, повіриш?
Вона мовчки дивилася на нього, а в її очах було щось таке, що не могло подобатися.
— Повірю, чому ж ні, — сказала врешті. — Чоловіки люблять зустрічі зі своїми колишніми коханками, люблять воскрешати спогади. Люблять уявляти, що колишні любовні екстази дають їм щось на кшталт пожиттєвого права власності на партнерку. Це добре впливає на їхнє самопочуття. Ти не виняток. Попри все.
— Попри все, — він усміхнувся, — ти маєш рацію, Єнніфер. Твій вигляд чудово впливає на моє самопочуття. Іншими словами, я радий тебе бачити.
— І це все? Ну то скажімо, що я теж рада. Порадівши, бажаю тобі на добраніч. Я, чи бачиш, лаштуюся спочити. Попередньо маю намір умитися, а при цьому я звикла роздягатися. Тож віддалися, прошу, щоб чемно забезпечити мені мінімальну приватність.
— Єн, — він простягнув до неї руки.
— Не називай мене так! — люто зашипіла, відстрибуючи, а з пальців, які вона витягла в його бік, посипалися блакитні та червоні іскри. — А як торкнешся мене, випалю тобі очі, негіднику.
Відьми́н відступив. Чародійка, трохи заспокоївшись, знову відкинула волосся з чола, стала перед ним із кулаками, спертими об боки.
— Ти що думав, Геральте? Що ми весело побазікаємо, що згадаємо давні часи? Що, може, на завершення балачки підемо собі разом на воза і покохаємося на кожухах, ось так, щоб освіжити спогади? Що?
Геральт, не бувши певним, чи чародійка читає думки, чи напрочуд вдало відгадує, мовчав, криво посміхаючись.
— Ці чотири роки зробили свою справу, Геральте. Мені вже перейшло, тільки і виключно тому я не плюнула тобі в вічі при сьогоднішній зустрічі. Але нехай тебе не введе в оману моя вихованість.
— Єнніфер…
— Мовчи. Я дала тобі більше, ніж будь-якому іншому чоловікові, мерзотнику. Навіть не знаю, чому саме тобі. А ти… О ні, мій любий. Я не дівка, не випадково надибана в лісі ельфійка, що її можна якогось ранку покинути, піти собі, не розбудивши, залишивши на столі букетик фіалок, яку можна виставити на посміховище. Бережися! Якщо скажеш хоч одне слово, пожалкуєш!
Геральт не промовив ані слова, безпомилково відчуваючи, як у Єнніфер кипить злість. Чародійка знову відкинула з чола неслухняні кучері, зблизька глянула йому в очі.
— Ми зустрілися, ну що ж, нічим не зарадиш, — Не привертатимемо до себе загальної уваги. Збережімо обличчя. Вдаваймо добрих знайомих. Але не помилися, Геральте. Між тобою і мною нічого немає. Нічого, розумієш? І тішся, бо це означає, що я облишила певні проекти, які донедавна мала щодо тебе. Але це зовсім не означає, що я пробачила. Ніколи тобі не пробачу, відьми́не. Ніколи.
Вона різко відвернулася, вхопила цеберко, розбризкуючи воду, відійшла за воза.
Геральт відігнав комара, що дзижчав йому під вухом, повільно відійшов у бік вогнища, при якому саме негустими оплесками нагороджували виступ Горицвіта. Глянув на лілове небо над чорною зубатою пилкою вершин. Мав охоту розсміятися. Не знав, чого.
VI
— Обережно! Вважай! — гукнув Богольт, обертаючись на козлах назад, у бік колони. — Ближче до скелі! Вважай!
Вози котилися, підстрибуючи на камінні. Візники лаялись, нахльостуючи коней віжками, вихиляючись, нервово зиркали, чи колеса досить далеко від краю узвозу, впритул до якого бігла вузька нерівна дорога. Внизу, на дні прірви, серед брил білою піною кипіла ріка Браа.
Геральт стримав коня, притискаючись до скелі, покритої рідким коричневим мохом і білими плямами, схожими на лишайник. Дозволив, щоб його випередив фургон Рубачів. Від чола колони чвалом приїхав Кузька, що вів похід разом із голопільськими слідопитами.
— Добре! — вереснув. — Рушайте хутчіш! Там далі просторіше!
Король Недамир і Гілленстерн, обидва верхи, у супроводі двох кінних лучників, зрівнялися з Геральтом. За ними туркотіли вози королівського табору. Ще далі котився віз краснолюдів, яким правив Ярпен Зигрин, безперервно гукаючи.
Недамир, худенький і веснянкуватий підліток у білому кожушку, проминув відьми́на, кинувши на нього зверхній, хоча й помітно знудьгований погляд. Гілленстерн випростався, стримав коня.
— Дозвольте, пане відьми́не, — владно сказав.
— Слухаю, — Геральт штовхнув кобилу п'ятами, повільно рушив обіч канцлера за табором. Дивувався, що, маючи таке показне черево, Гілленстерн віддає перевагу сідлу, а не зручній їзді на возі.
— Вчора, — Гілленстерн злегка підтягнув віжки, оббиті золотими ґудзями, відкинув з плеча бірюзовий плащ, — вчора ви сказали, що дракон вас не цікавить. А що тоді цікавить, пане відьми́не? Чому ви з нами їдете?
— Це вільна країна, пане канцлере.
— Поки що. Але в цьому загоні, пане Геральте, кожен повинен знати своє місце. І роль, яку має виконати, згідно з волею короля Недамира. Це ви розумієте?
— Про що вам ідеться, пане Гілленстерне?
— Я вам поясню. Чув я, що останнім часом складно з вами, відьми́нами, добалакатися. Річ у тім, що коли відьми́нові вкажуть страховисько, яке слід убити, то він, замість братися за меча й рубати, починає роздумувати, чи це годиться, чи це не переходить межі можливого, чи не суперечить кодексу і чи страховисько справді є страховиськом, наче цього не видно з першого погляду. Мені так здається, що просто почало вам надто добре вестися. За моїх часів відьми́ни не смерділи грошима, а виключно онучами. Не сперечалися, рубали те, що їм накажуть, все одно їм було, чи то вовкулака, чи дракон, чи збирач податків. Істотно було, чи добре стятий. Що, Геральте?
— Ви маєте для мене якесь доручення, Гілленстерне? — сухо спитав відьми́н. — То кажіть, про що йдеться. Обдумаємо. А якщо не маєте, то нащо собі язика стирати, правда ж?
— Доручення? — зітхнув канцлер. — Ні, не маю. Йдеться тут про дракона, а це виразно виходить поза твої межі можливого, відьми́не. Я вже волію Рубачів. Тебе ж я хотів тільки попередити. Перестерегти. Ми з королем Недамиром мусимо терпіти відьми́нські фанаберії, що полягають у поділі страховищ на злих та добрих, але не маємо бажання про них слухати, тим паче спостерігати за їх втіленням у життя. Не втручайтесь у королівські справи, відьми́не. І не кумайтесь з Доррегараєм.
— Я не маю звичаю куматися з чародіями. Звідки таке припущення?
— Доррегарай, — сказав Гілленстерн, — фанаберіями перевершує навіть відьми́нів. Він не зупиняється на поділі страховиськ на злих і добрих. Вважає, що всі вони добрі.
— Дещо пересаджує.
— Без сумніву. Але з дивовижною впертістю обстоює свої погляди. Справді, я б не здивувався, якби щось з ним трапилося. А що прилучився до нас у дивному товаристві…
— Я не є товариством для Доррегарая. І він для мене теж.
— Не перебивай. Товариство дивне. Відьми́н, що кишить скрупулами, як лисяче хутро блохами. Чародій, який повторює друїдську маячню про рівновагу в природі. Мовчазний лицар Борч Три Галки і його ескорт із Зерріканії, де, як загальновідомо, перед подобою дракона приносять жертви. І всі вони раптом приєднуються до полювання. Дивно, правда ж?
— Нехай буде, що правда ж.
— Отож знай, — промовив канцлер, — що, як доводить практика, найзагадковіші проблеми знаходять найпростіші розв'язки.