Зовсім навпаки. Від грудня минулого року Рейневан мав куди більше причин на смуток і тривогу, ніж на веселощі та радісне збудження і втіху.
Тож із тим більшою радістю він поставився до змін. Нарешті усе почало йти як треба. Щастя зненацька вирішило йому сприяти, обставини стали складатися у вельми привабливу послідовність. Спалахнула цілком обгрунтована надія, перспективи окреслилися як досить-таки осяйні, а майбутнє — і його, і Юттине — намалювалося в набагато живіших і приємніших для ока барвах. Гнітючо голі та потворні дерева при вроцлавському тракті вкрила, здавалося, свіжесенька зелень листя, похмурі та засніжені пустища підвроцлавських лук і лугів забарвило, здавалося, розмаїття запашних квітів, а каркання ворон, які колупали мерзлу землю, перетворилося на солодкі трелі пташок. Словом, могло би здаватися, що настала весна.
Першою ластівкою цієї приголомшливої переміни став Вілкош Лінденау, поранений вроцлавський армігер, ціною чималої мороки доставлений у рідні краї. Причиною мороки був, звичайно, прохромлений бік. Хоч рана й була перев'язана, проте ятрилася, армігера палила гарячка, він трясся від лихоманки і не втримався би в сідлі, якби не допомога Рейневана. Якби не ліки і закляття, за допомогою яких Рейневан зупиняв запалення і боровся із зараженням, у Вілкоша Лінденау було б небагато шансів побачити міські стіни і піднесені над ними, встромлені в сіре лютневе небо мідні шоломи веж Святої Ельжбети, Марії Магдалини, Войцеха та інших костелів. У нього було б небагато шансів зрадіти близькості Свидницької брами, що вела до міста. І полегшено зітхнути.
— Ну от ми і вдома, — полегшено зітхнув Вілкош Лінденау. — А все завдяки тобі, Рейневане. Якби не ти…
— Нема про що говорити.
— Є про що, — глухо заперечив армігер. — Без тебе я б не доїхав. Я перед тобою в боргу…
Він замовк, дивлячись на костел Божого Тіла, з якого саме озвався малий дзвін.
— За що тебе прокляли, за те прокляли, — сказав він. — Хай тобі Бог прощає за гріхи. Але я завдяки тобі живий, і що тобі завдячую, те завдячую. А борг сплачу. Бо я, бач, трохи тебе ошукав. Тебе і твоїх гуситів. Якби вони знали правду, то не відпустили би, свобода би мені дорого обійшлася. Лінденау — це родове ім'я, яке я ношу на честь роду і батька. Але мій батько помер, ще коли я був малою дитиною, і мати невдовзі вийшла заміж вдруге. Так що єдиний батько, якого я насправді завжди мав і маю, — це пан Бартоломій Ейзенрейх. Це тобі щось говорить?
Рейневан кивнув. Прізвище одного з найбагатших вроцлавських патриціїв і справді говорило чимало. Вілкош Лінденау нахилився в сідлі і харкнув кров'ю на сніг.
— Злочинцеві, гуситові і ворогові я б цього не сказав і не запропонував, — продовжив він, обтерши губи. — Але ж ти ідеш до Вроцлава не як ворог. Тебе ж, як я міркую, сюди більш приватна й особиста потреба припровадила. Отож я маю змогу віддячити. Під дах не візьму і притулку не дам, бо ти як-не-як під прокляттям… Але допомогти я зміг би.
— Насправді…
— Щоб у Вроцлаві щось зробити, — не дав йому закінчити армігер, — треба мати гроші. Без грошей ти тут ніхто. А як маєш гроші, можна залагодити будь-яку справу, хоч якою важкою вона б не була. З Божою допомогою ти впораєшся і зі своїм клопотом, брате. Бо гроші ти матимеш. Я тобі їх дам. Не ображайся, що я віддячую тобі як справжній Ейзенрейх. По-купецькому. Інакше не можу, бо…
— Я знаю, — Рейневан злегка усміхнувся. — Бо я проклятий.
* * *
Другий проблиск щастя трапився Рейневанові невдовзі після полудня. Він не в'їхав у місто разом з Лінденау, бо небезпідставно побоювався, що Свидницька брама, яка виходила на небезпечний південний бік, перебуває під пильним наглядом сторожі та інших міських служб. Берегом Олави Рейневан доїхав аж до Миколайської брами, де змішався з юрмою селян, котрі прямували в місто з розмаїтим призначеним на продаж товаром та реманентом, головним чином — живим. У брамі обійшлося без проблем, сторожа там була переважно знудьгована та лінива, а нечисленні активніші з-поміж них спрямовували всю свою активність на те, щоб вициганити хабар у вигляді курки, гуски чи шматка грудинки. Невдовзі після того, як у костелі Святого Миколая задзвонили на сексту, Рейневан уже залишив позаду Щепін і йшов, тягнучи коня за трензелі, до центру міста, загубившись у натовпі інших перехожих та подорожніх, які йшли в тому ж напрямі.
А як тільки він минув Ковбасницьку, щастя усміхнулося йому на весь рот. Від вуха до вуха.
— Рейневане? Невже це ти?
Ідентифікував його, як виявилося, молодик у чорному плащі та фетровому капелюсі того ж кольору, що й плащ. Широкоплечий і рум'яний, як сільський парубійко, і, як сільський парубійко, широко усміхнений. Під пахвами в нього були два чималі пакунки.
— Ахіллес… — Рейневан поборов викликаний несподіваним окриком спазм у горлі. — Ахіллес Чібулька!
— Рейневан, — подібний на батрака молодий чоловік роззирнувся, усмішка раптом спала з його рум'яного обличчя. — Рейневан із Беляви. У Вроцлаві, за два кроки від Ринку. Хто би міг подумати… Не стіймо, холера, на видноті. Ходімо до мене, в аптеку. Це недалеко. Тримай, допоможеш мені нести… Обережно!
— Що там?
— Банки. Із мазями.
Аптека і справді була недалеко, на Ковбасницькій біля самої Соляної площі. На вивісці над входом красувалося щось схоже на ікласту морквину, але вималюваний дещо нижче напис "Мандрагора" виводив з омани. Вивіска була, в цілому, не вельми імпозантною, а сам заклад — невеличким і, либонь, не надто популярним. У ті часи, коли Рейневан з Ахіллесом Чібулькою підтримували часті та жваві контакти, останній не мав ані вивіски, ні закладу. Він працював у пана Захаріаса Фойгта, власника славнозвісної аптеки "Під золотим яблуком". Тепер він явно доробився до власної справи.
— Тебе прокляли, — повторив відомий факт Ахіллес Чібулька, розставляючи банки на аптечній ляді. — Оголосили анафему. У соборі. У Старозапустну неділю. Тижнів зо три тому.
Знайомство Рейневана з Ахіллесом Чібулькою почалося в 1419 році, невдовзі після того, як Рейневан повернувся з Праги, покинувши навчання після дефенестрації та вибуху революції. Чібулька тоді був асистентом "Під золотим яблуком", причому спеціалізованим асистентом. Він був унгентарієм, себто фахівцем у приготуванні мазей. Майже всьому, що Рейневан знав про мазі, він навчився в Чібульки. Мазі втирали як батько, так і дід Ахіллеса, причому втирали у Свидниці, а сам Ахіллес був вроцлав'янином у першому поколінні. Сам він звик називати себе "сілезцем чистої крові, ще й родовитим"; можна було подумати, що вбрані у шкури пращури Чібульок заселяли печери під Шленжею задовго до того, як у ці місця прийшла цивілізація. Однак гордість з приводу власних коренів супроводжувалася часом ледве стерпною зневагою до націй, які Чібулька називав "прийшлими", — передусім до німців. Рейневана часто обурювали погляди Чібульки, але сьогодні він збагнув, що шовінізм аптекаря може дуже стати у пригоді.
— Тебе прокляли, бісові німаки, — зі злістю повторив Ахіллес Чібулька. — Ти ж, певно, про це чув? Ну та як же, не міг не чути. Крику було на цілий Вроцлав. Якби тебе в місті впізнали…
— Було б дуже недобре, якби мене впізнали.
— Та вже ж недобре. Але ти не переживай, Рейневане, я тебе сховаю.
— Даси притулок проклятому?
— Мені нема діла до їхніх німецьких анафем! — скипів Ахіллес. — Ми, себто шльонські physici і pharmaceutici, мусимо триматися купи, бо ми один цех і одне шльонське братство. Один за всіх, всі за одного! І всі contra Theutonicos, проти німців. Так ото я собі поклявся після того, як ці свині до смерті замучили пана Фойгта.
— Пан Фойгт мертвий?
— Замучили його, пся їхня мать. За чари і поклоніння дияволу. Чисто тобі сміх! Ну, штудіював пан Захаріас трохи "Picatrix", трохи "Necronomicon", "Grand Grimoire" і "Arbatel", почитував трохи П'єтро ді Абано, Чекко д'Асколі та Михайла Шотландця… Але чари? Та що він там на тих чарах знався? Я і то в них ліпше петраю! Ось!
Ахіллес Чібулька вправно зажонглював трьома слоїками, підкинув їх, розпростер руки, крутнув долонями і пальцями. Слоїки стали самі по собі кружляти і обертатися, дедалі швидше й швидше описуючи у повітрі кола та еліпси. Аптекар рухами долоні змусив їх сповільнитися, після чого акуратно посадив їх — усі три — на ляду.
— Ось! — повторив він. — Магія! Левітація, гравітація. Та ти й сам, Рейневане, левітуєш, я ж бачив, як ти перед дівчатами своїм умінням вихвалявся. Кожен другий якісь чари та заклинання знає, носить амулет або п'є еліксир. І що, можна за це людей катувати, на вогнищах палити? Не можна. Так що плювати я хотів на всі ті їхні анафеми. Притулок тобі я дам. Тут, над аптекою, є кімнатка, у ній і оселишся. Тільки-от по місту не валандайся, бо впізнають — і буде біда.
— Так складається, — буркнув Рейневан, — що я мушу побувати в кількох місцях…
— Не раджу.
— Мушу. А талісмана в тебе часом нема, Ахіллесе?
— Кілька є. А якого тобі треба?
— Панталеон.
— Ах! — унгентарій ляснув себе долонею по чолу. — Он воно як! Ну, що ж, це таки справді вихід. І хоч у мене його нема, та я знаю, де роздобути. Річ недешева… Гроші є?
— Повинен мати.
— Не сьогодні-завтра? — здогадався Ахіллес Чібулька. — Добре, заплачу зі своїх, а ти мені пізніше віддаси. Матимеш свого Панталеона. А зараз ходи "Під голову мавра", поїмо, вип'ємо. Розповіси про пригоди. Стільки різних пліток розказували, що я аж згораю від цікавості…
Отаким-ото робом, хоч іще й день не минув, а Рейневан уже мав у Вроцлаві надію отримати гроші та прихисток — дві речі, без яких не може обійтися ніякий змовник. А ще він мав друга і спільника. Бо хоч розповідь про свої пригоди Рейневан неабияк скоротив і піддав жорсткій цензурі, на Ахіллеса Чібульку вона справила таке враження, що, як тільки він її дослухав, негайно задекларував далекосяжну допомогу і співучасть у всьому, що Рейневан замислює і планує.
Що ж до самого Рейневана, то він дуже розраховував на те, що його світла смуга наразі не закінчиться. Вона була йому надзвичайно потрібна. Він мусив встановити контакт із каноніком Отто Беессом. Це було пов'язано з ризиком. За Отто Беессом могли стежити. А за його домом спостерігати.
"Уся надія, — думав улюбленець долі Рейневан, солодко і щасливо засинаючи в кімнатчині над аптекою, на рипучому ліжку, під периною, яка відгонила цвіллю, — уся надія на щастя, що сприяє мені останнім часом.
І на Панталеон".
* * *
Коли Рейневан почепив собі на шию амулет і активував його, Ахіллес Чібулька витріщив очі, роззявив рота і, сахнувшись, зробив крок назад.
— Господи Боже, — зітхнув він. — Тьху-тьху.