Я вже казав, що ваш клас відзначається тупістю в усьому, що не стосується ділової сфери. Ви, добродію, своїм власним прикладом блискуче потверджуєте мої слова.
Нерви міс Брентвуд не витримали такої жорстокої розправи з її стотисячодоларовим адвокатом. Вона почала так лементувати й битися в істериці, що її довелося вивести. І саме вчасно, бо далі почалося ще гірше.
— Не тіште себе думкою, що це тільки мої слова, — провадив Ернест після того, як міс Брентвуд вивели з зали. — Ваші власні наймані авторитети водно потвердять, що ви кажете дурницю, ставлячи знак рівності між соціалізмом і поверненням до природи. Це вам скаже кожен з ваших платних постачальників знання. Зверніться до найсмиреннішого асистента будь-якої кафедри соціології і спитайте його, яка різниця між теоріями Руссо про повернення до природи й науковим соціалізмом; спитайте те саме в найбільших ваших ортодоксально-буржуазних політекономів та соціологів; загляньте в перший-ліпший підручник цих наук, що стоїть на полицях фінансованих вами бібліотек, — і звідусіль ви дістанете одну відповідь: соціалізм не має нічого спільного з поверненням до природи. Навпаки, всі джерела в один голос скажуть вам, що це речі діаметрально протилежні. Кажу ж вам, я не вимагаю, щоб ви мені вірили на слово. Свідоцтво своєї тупості ви можете знайти в книжках, у ваших книжках, що їх ви самі не читали. З цього погляду ви гідний представник свого класу.
Ви досвідчений юрист і бізнесмен, полковнику Ван-Гілберте. Ви добре знаєте, як служити корпораціям, щоб збільшувати їхні дивіденди, перекручуючи закони. От і добре. Держіться цього діла. Тут ви, можна сказати, фігура. Ви чудовий правник, але нікчемний історик, і ви нічого не тямите в соціології, а ваша біологія — це біологія часів Плінія[25].
Полковник Ван-Гілберт аж закрутився на своєму кріслі. В залі панувала тиша. Всі сиділи ніби загіпнотизовані чи паралічем розбиті. Це було неймовірно — так жахливо повестися з уславленим адвокатом, що перед ним навіть судді тремтіли, коли він підводився говорити. Але Ернест ніколи не давав попусту ворогові.
— Я кажу це, звичайно, не на догану вам, — вів далі Ернест. — Кожному своє. Тільки держіться свого діла, а я держатимуся свого. Ви — фахівець у своїй справі. Коли потрібне знання закону, щоб якнайкраще цей закон обминути або скласти новий закон на користь грабіжницькому концернові, тоді я проти вас — ніщо. Але як ідеться про соціологію — мій фах — тут ви ніщо проти мене. Затямте це. Затямте також, що ваші закони — одноденки і завтра можуть нічого не значити, а ви нічого не знаєте, крім них. Тому ваші самовпевнені твердження й занадто квапливі узагальнення в історії й соціології — це даремна трата пороху.
Ернест на мить спинився і якось задумливо подивився на полковника Ван-Гілберта, на його побагровіле й спотворене гнівом обличчя, на груди, що здіймалися бурхливо, на тонкі білі пальці, що нервово стискалися в кулаки.
— Але ви, здається, ще не витратили всього свого пороху, і я дам вам таку нагоду. Я звинуватив весь ваш клас. Доведіть мені, що моє звинувачення несправедливе. Я показав вам тяжку долю сучасної людини, я говорив про три мільйони дітей-рабів у Сполучених Штатах, без чиєї праці ваші прибутки були б неможливі, я говорив про п'ятнадцять мільйонів напівголодних, напівроздягнених і безпритульних людей. Водночас я зазначив, що продуктивність людської праці завдяки сучасній організації виробничого процесу і техніці стала в тисячу разів більша, ніж у людини первісної. І я сказав, що з цих двох фактів не можна зробити ніякого іншого висновку, крім того, що клас капіталістів як керівник суспільства — банкрут. Таке було моє звинувачення, і я викликав вас спростувати його, якщо ви зможете. Навіть більше: я наперед сказав, що ви не дасте відповіді на мої закиди. Отже, спростуйте це моє передбачення. Ви назвали мій виступ неправдою й софістикою. Доведіть, що це софістика, полковнику! Дайте відповідь на звинувачення, яке я і півтора мільйона моїх товаришів висуваємо проти вас і вашого класу!
Полковник Ван-Гілберт зовсім забув про те, що вій головує і що звичай вимагає надати слово й іншим. Схопившись на ноги, вимахуючи руками, забувши за всю свою елоквенцію й навіть пристойність, він то закидав Ернестові його молодість та демагогію, то люто нападав на робітництво, силкуючись довести, що цей клас ні до чого не здатний і нікчемний самою своєю природою.
— Як на адвоката ви не вельми логічні,— почав Ернест у відповідь на цю тираду. — До чого тут моя молодість чи нікчемність робітничого класу? Хіба це спростовує те, що я сказав? Я закинув класові капіталістів, що він погано керує суспільством. На це звинувачення ви так і не дали відповіді. Ви навіть і не спробували дати її. Чому? Тому, що у вас нема її? Ви тут, можна сказати, речник усіх присутніх. Кожен з них, крім мене, сподівається з ваших уст почути відповідь, яка б захистила всіх. Усі сподіваються, бо самі не мають цієї відповіді. ІД о ж до мене, то я глибоко певен, що ви не тільки не можете відповісти, але навіть і не спробуєте зробити це.
— Неподобство! — вигукнув полковник Ван-Гілберт. — Це образа!
— Неподобство те, що ви не відповідаєте, — відказав Ернест поважно. — А образи в моїх словах не було. Образа — то вияв емоцій, а я лишень констатував факти. Заспокойтеся і дайте мені відповідь, засновану на фактах, а не на емоціях, відповідь на звинувачення в тому, що клас капіталістів нездатний керувати суспільством.
Полковник Ван-Гілберт мовчав, пихато надувшись, немов людина, що вирішила не звертати уваги на грубощі.
— Не журіться, — сказав йому Ернест. — Можете втішитися тим, що жоден представник вашого класу ніколи ще не дав відповіді на це звинувачення. — Ернест повернувся до інших, які давно вже поривались виступити. — Тепер ваша черга, висловлюйтесь, але не забувайте, що я й вас закликаю дати відповідь, якої полковник Ван-Гілберт не спромігся дати.
Неможливо навіть коротко переповісти все, що було сказано в тих дебатах. Я ніколи не уявляла раніше, що за короткі три години можна наговорити так багато. У кожному разі, вийшло знаменито. Що дужче розпалювались його опоненти, то спокійніше і влучніше дратував їх Ернест. Його енциклопедичні знання дозволяли йому короткою фразою або одним словом завдавати супротивникам ударів, гострих і точних, як уколи рапіри. Він ловив їх на логічних помилках; одному він вказував на хиби в силогізмі, у другого висновок суперечив засновкові, в третього засновок уже хитро ховав у собі бажаний висновок. Тут він легко знаходив помилку, там — довільне судження або твердження, що суперечило загально-визнаній істині.
Бій тривав. Іноді Ернест міняв рапіру на довбню і нею трощив своїх супротивників навсібіч. І весь час він вимагав фактів, не заходячи в обговорення надуманих теорій. Факти стали для філоматів справжнім Ватерлоо. Коли вони нападали на робітничий клас, вій заперечував: "Навіщо кивати на інших, від цього ваші руки не стануть чистіші". І кожному він ставив те саме запитання: "Чому ви не відповідаєте на звинувачення, що ваш клас нездатний керувати суспільством? Ви весь час ухиляєтесь у різні боки, а відповіді не даєте. Чи не тому, що ви її не маєте?"
Вже під кінець дебатів виступив містер Віксон. Він один з присутніх зберіг спокій, і лише до нього Ернест ставився з повагою.
— А відповідь і не потрібна, — повільно й суворо промовив містер Віксон. — Я слідкував за всією вашою дискусією і не відчував нічого, крім подиву та огиди. Я не розумію вас, панове! Ви, представники мого класу, поводились, як малі, нерозумні школярі, мішаючи в таку дискусію мораль та запал дешевих політиканів. Отож вас і покладено на лопатки. Ви говорили багато, але те все було наче пищання комарів навколо ведмедя. Ось він стоїть, ваш ведмідь, панове, — він кивнув головою на Ернеста, — і ви досі лише лоскотали його слух.
Повірте мені, становище серйозне. Сьогодні цей ведмідь простяг свої лапи, щоб роздушити нас. Він сказав, що в Сполучених Штатах півтора мільйона революціонерів. Це факт. Він сказав, що вони хочуть забрати в нас нашу владу, наші палаци і всю нашу розкіш. І це теж факт. Зміна, велика зміна назріває в суспільстві, але, на щастя, це буде не та зміна, що її пророкує ведмідь. Він загрожує, що задушить нас. А що як ми задушимо ведмедя?
Погрозливий гомін знову пролунав у залі. Чоловіки схвально, ніби заспокоєно закивали головами один до одного. Обличчя їхні стали тверді й суворі. Це знову були бійці.
— Але не комариним гудінням задушимо ми ведмедя, — провадив далі містер Віксон холодно. — Ми зацькуємо його. Ми не відповідатимемо йому словами. Ми дамо відповідь мовою куль. Влада належить нам. Цього ніхто не може заперечити. Силою цієї влади ми й збережемо своє панівне становище.
Він раптом обернувся до Ернеста. Момент був драматичний.
— Це й є наша відповідь. Ми не гаятимемо на вас слів. Коли ви простягнете ваші хвалені дужі руки по наші палаци і по нашу розкіш, ми покажемо вам, що таке сила. В громі гармат і свисті картечі, в тріскотняві кулеметів почуєте ви нашу відповідь{44}. Ми розчавимо вас, революціонерів, утопчемо вас у землю своєю п'ятою. Світ наш! Ми його володарі, і нашим він залишиться. Що ж до армії трудящих, про яку ви тут говорили, то вона завжди лежала в багні з самого початку історії, а історію я читав уважно. І в багні вона лишатиметься, доки влада в наших руках. Влада! — ось слово, якому немає рівних. Не бог, не багатство, — влада! Вдумайтеся в це слово, відчуйте його смак! Влада!
(Наводимо цікаве визначення слова "картеч" з "Лексикону циніка" (1906 p.), що його написав Амброз Бірс[26], відомий мізантроп того часу. "Картеч — аргумент, який майбутнє готує у відповідь на вимоги американських соціалістів".)
— Оце і є відповідь, — спокійно сказав Ернест. — Єдина відповідь, яку можна було дати. Влада. Це те, чого хоче домогтися робітничий клас. Ми знаємо, добре знаємо, з гіркого досвіду, що ніякі заклики до справедливості, права й гуманності не зворушать вас. Ваші серця затверділі, як та п'ята, що нею ви топчете бідняків. І ми знаємо ціну владі, тому й боремося за неї. Ми завоюємо її на виборах і заберемо від вас…
— Невже ви сподіваєтеся, що ми добровільно відмовимось від влади, якщо вам навіть пощастить здобути більшість на виборах? — урвав його містер Віксон.
— Ми готові й до цього, — відповів Ернест. — Тоді й ми дамо вам відповідь мовою куль.