Залізна п'ята

Джек Лондон

ЗАЛІЗНА П'ЯТА

Роман

Наш світ — страшний театр кінець кінцем;

Аж млість бере від круговерті сцен.

Потерпіть! Автор десь у п'ятій дії

Вам навісної драми суть розкриє.

ПЕРЕДМОВА

Так званий "Евергардівський рукопис" не можна вважати за цілком надійний історичний документ, 3 погляду історика він рясніє помилками — не у викладі фактів, але в тлумаченні їх. Оглядаючись на сім сторіч, що минули відтоді, коли Евіс Евергард закінчила свій рукопис, ми бачимо не лише події, але й їхні наслідки, яких вона собі й не уявляла. Пишучи свої спогади, Евіс Евергард не мала необхідної історичної перспективи. Вона була занадто близька до подій, які описує. Мало сказати близька — вона була у самому вирі тих подій.

І все ж "Евергардівський рукопис", як людський документ, має неоціненну вартість, хоча й тут дається взнаки те, що його авторка дивилась на все занадто зблизька, без достатньої перспективи, та ще й крізь призму свого кохання. Одначе ми з усмішкою пробачимо Евіс Евергард, що вона надала таких героїчних рис своєму чоловікові. Тепер ми знаємо, що його постать не була така титанічна і не виступала так яскраво на тлі подій того часу, як може здатися з рукопису.

Ернест Евергард був людина справді видатна, але не така вже виняткова, як уявляла собі його дружина. Він був кінець кінцем лише один із численних героїв, що в усьому світі віддавали своє життя революції. Проте не можна не визнати, що він виконав величезну роботу, надто ж у царині розробки та пропаганди ідеології робітничого класу. Він називав її "пролетарською наукою" і "пролетарською філософією", виявляючи цим деяку обмеженість свого світогляду, щоправда, неминучу за тих умов.

Але вернімось до рукопису. Його головна цінність полягає в тому, що він доносить до нас почуття людей, які жили в той страшний час. Жодне інше джерело не змальовує нам яскравіше психології людей бурхливого періоду між 1912 і 1932 роками — з усіма їхніми помилками й обмеженістю, сумнівами, страхами, хибними уявленнями, з їхньою безглуздою мораллю, несамовитими пристрастями, незбагненною ницістю й егоїстичністю. Нам, людям світлої доби, дуже важко зрозуміти такі речі. Історія переконує, що все справді було так, біологія й психологія пояснюють, чому наше минуле було саме таке, а не інакше, але ні історія, ані біологія, ані психологія не можуть відживити цього минулого. Ми віримо, що світ колись був такий, але він залишається чужий і незрозумілий для нас.

Та як ми читаємо рукопис Евіс Евергард, той світ стає зрозуміліший і рідніший. Ми переймаємось думками й почуттями дійових осіб цієї давноминулої світової драми і самі починаємо думати, як вони. Ми не тільки розуміємо любов Евіс Евергард до її героя-чоловіка, ми відчуваємо, як відчував він у ті давні дні, невиразну й страшну тінь Олігархії, що нависла над людством. І бачимо, як Залізна П'ята (що за влучна назва!) наступає на людство, погрожуючи роздушити його.

До речі, зазначимо, що саме Ернест Евергард — автор славнозвісного виразу "Залізна П'ята". Можна сказати, що це єдине з не з'ясованих досі історичних питань, на яке новознайдений рукопис проливає світло. Досі вважалося, що термін "Залізна П'ята" вперше вжив Джордж Мілфорд у своєму памфлеті "Ви — раби!", опублікованому в грудні 1912 р. Ніяких інших відомостей про Джорджа Мілфорда— очевидно, маловідомого соціалістичного публіциста, — ми не маємо. Правда, в рукопису Евіс Евергард є згадка, що його розстріляно під час Чікагського повстання. Можна гадати, що Мілфорд чув вираз "Залізна П'ята" з уст Ернеста Евертарда під час однієї з промов, з якими той виступав у передвиборній кампанії восени 1912 року. З рукопису видно, що сам Евергард уперше вжив цього крилатого виразу на одному приватному обіді ще навесні того ж року. Отож, скільки відомо, саме тоді вперше сформульовано цю назву олігархічного режиму.

Перемога Олігархії назавжди лишиться загадкою для історика й філософа. Інші великі історичні події були закономірними щаблями розвитку людського суспільства. А тому вони були неминучі. Настання тих подій можна було передбачити з такою ж певністю, як у наші дні астроном передбачає й вираховує рух зірок. Без тих необхідних етапів не могли б настати інші етапи соціальної еволюції. Первісний комунізм, рабовласницький лад, феодальне рабство і, нарешті, рабство— капіталістичне були неминучими ступенями розвитку людства. Але смішно було б запевняти, ніби таким же неминучим етапом була й доба панування Залізної П'яти. Нині ми радше схильні вважати її якимось викривленням нормального розвитку, кроком убік чи навіть назад до жорстоких часів страшної, але настільки ж закономірної на світанку людства тиранії, наскільки випадковою була пізніше Залізна П'ята.

Хоч яка похмура доба феодалізму, історично вона була неминуча. Що, крім феодалізму, могло настати вслід за падінням такої величезної централізованої держави, як Римська імперія? Однак про Залізну П'яту цього сказати не можна. На нормальному шляху розвитку людського суспільства для неї не було місця. Доба її панування не була необхідна і тому неминуча. Для нас Залізна П'ята лишиться назавше якимсь страшним вибриком історії, примхою її, примарою, випадковістю, несподіваною й немислимою; але вона була, і це має служити попередженням для тих надто поквапливих творців політичних теорій, що нині так самовпевнено тлумачать соціальні процеси.

Соціологи тих часів уважали капіталізм за кульмінаційний пункт панування буржуазії, достиглий плід буржуазної революції. І нині ми можемо тільки приєднатись до цієї думки. Слідом за капіталізмом мав настати соціалізм; так гадали навіть такі велетні мислі з ворожого табору, як Герберт Спенсер. Чекали, що зі смердячих останків егоїстичного капіталізму виросте квітка, про яку мріяли віками, — Вселюдське братерство. Замість цього, на наш подив і жах, — і на ще більший подив і жах тогочасних людей, — капіталізм, який, здавалося, достиг, аби впасти й зігнити, дав нову потворну парость — Олігархію.

Соціалісти початку двадцятого сторіччя запізно помітили прихід Олігархії. Коли вони схаменулися, влада Залізної П'яти вже стала жахливою, приголомшливою дійстністю, що кров'ю стверджувала себе. Але й тоді, як свідчить рукопис Евіс Евергард, ніхто не хотів вірити у тривалість її панування. Революціонери вважали, що мине лише кілька років — і Олігархія повалиться. Добре розуміючи, що Селянське повстання було стихійне, а Перше повстання — передчасне, вони не бачили того, що й Друге повстання, попри старанну підготовку і початок у передбаченні! момент, було приречене на ще жорстокіший розгром.

З рукопису видно, що Евіс Евергард закінчила свої спогади напередодні Другого повстання. Саме тому в її записках немає ні слова про його трагічний кінець. Ясно, що вона сподівалась надрукувати їх зразу ж після повалення Залізної П'яти і таким чином віддати належне пам'яті й заслугам свого недавно загиблого чоловіка. А тоді сталася жахлива катастрофа, і вона в хвилину небезпеки, перед утечею чи то арештом, сховала рукопис у дуплі старого дуба в Вейк-Робін-лоджі.

загрузка...

Про дальшу долю Евіс Евергард ми нічого не знаємо. Напевне, її стратили найманці Залізної П'яти; а вони, як відомо, ніколи не вели обліку своїх незліченних жертв. Але, ховаючи рукопис і готуючись до втечі, Евіс Евергард навіть гадки не мала, якого жахливого розгрому вже зазнало Друге повстання. Вона не могла передбачити й того, що важкий та кручений шлях суспільного розвитку приведе в подальших трьох сторіччях до Третього й Четвертого повстань і ще багатьох героїчних виступів трудящих — поки нарешті робітничий клас здобуде остаточну перемогу в усьому світі. їй і на думку не спадало, що ці її записки, данина кохання до Ернеста Евергарда, цілих сім довгих сторіч пролежать у дуплі вікового дуба.

Ентоні Мередіт[20]

Ардіс

27 листопада 419 р. ери Вселюдського братерства.

Розділ I

МІЙ ОРЕЛ

Лагідний літній вітрець шелестить у глиці могутніх секвой, грайлива Дикунка ніжно дзюрчить по мохуватому камінні. Пурхають у сонці метелики, звідусюди лине дрімотне гудіння бджіл. Така тиша і спокій навколо — а я за думками й тривогою не знаю, де дітись. Саме тиша й не дає мені спокою. Вона здається якась нереальна. Все затихло, але це тиша перед бурею. Я напружую слух і всі свої чуття, щоб уловити наближення цієї неминучої бурі. О, якби лиш не почалась вона передчасно! Аби лиш не передчасно!{1}

Чи ж диво, що я така тривожна? Все думаю й думаю, і не можу відігнати тих думок. Мені так довго довелося бути в самому вирі життя, що спокій і тиша пригнічують мене. Я не можу збутися думок про той шалений ураган смерті й руйнації, що ось-ось має вибухнути. Я ніби знову чую крики жертв, ніби знову бачу те, що бачила недавно на власні очі{2},— як калічать і нівечать прекрасну, ніжну людську плоть, як люте насильство розлучає душі з їхніми гордими тілами. Отак ми, нещасне поріддя людей, нищили самі себе, щоб через насильство, кров і хаос пробитися до своєї мети, назавжди встановити на землі мир і щастя.

І ще — я тепер самотня… Коли я не думаю про те, що має бути, то згадую те, що було і вже не вернеться, — мого орла, що на крилах невтомних злітає до того, що завжди було його сонцем — до полум'яного ідеалу людської волі. Несила сидіти склавши руки і чекати великої події, яку він покликав до життя, хоч сам її вже не побачить. Усю свою силу і саме життя віддав він за цю справу. Це плід його праці, витвір його рук{3}.

Тому ці важкі й тривожні дні чекання я хочу присвятити нам'яті мого чоловіка. Є багато такого, про що з усіх, хто знав Ернеста, можу розповісти лише я одна. А таку величну постать навряд чи можна вславити надміру. Ернест був людиною великої душі, і коли я в своїй любові до нього забуваю за особисту втрату, то найдужче болить мені те, що його немає з нами, що він не побачить світанку нового дня. Ми переможемо напевне. Ернест будував надто міцно, щоби його будова могла завалитися. Горе Залізній П'яті! Близько час, коли людство випростається й скине її з себе. Щойно пролунає заклик, повстануть робітничі маси всього світу. Історія ще не бачила нічого подібного до цього повстання. Єднання робітників усіх країн забезпечене. Це буде перша міжнародна революція, що охопить весь світ{4}.

Я вся, як бачите, перейнята тим, що насувається на нас.

1 2 3 4 5 6 7