Сторонніх людей на збори клубу не допускалося, бо філомати не бажали, щоб їхні дискусії потрапляли до газет. Тому визначні діячі мали тут змогу висловлюватися цілком відверто — і часом із тієї змоги користалися.
Переді мною лежить зім'ятий лист, що його Ернест написав мені двадцять років тому; я списую з нього ось ці рядки:
"Твій батько — член Клубу філоматів, отже, ти маєш право входу на їхні збори. Приходь у вівторок увечері. Обіцяю, що не пошкодуєш. Твої недавні спроби розворушити наших володарів не вдалися. Приходь, побачиш, як розторсаю їх я. Вони в мене по-вовчому загарчать. Тобі вдалося лише зачепити їхнє сумління. Від такого вони завше відбуваються зверхньою позою. Але я зачеплю їхні гаманці. Це збурить їхні примітивні натури до дна. Приходь, побачиш печерних людей у фраках, що гарчатимуть і гризтимуться за кістку. Обіцяю тобі величезний котячий концерт і повчальну демонстрацію справжньої натури цих хижих звірів.
Вони запросили мене, щоб розірвати на шматки. Це ідея міс Брентвуд. Вона ненароком прохопилася, коли запрошувала мене виступити в них на зборах. Вона й раніше вже влаштовувала їм такі розваги, і тепер вони заздалегідь тішаться, сподіваючись побачити якогось довірливого й наївного реформіста. Міс Брентвуд гадає, що я м'який, хоч коники ліпи, і тупий та лагідний, як теля. Не відмагаюся, що я сам допоміг їй скласти таке враження про мене. Спершу вона всіляко випитувала мене і нарешті впевнилася, що я зовсім плохута. За виступ я одержу солідну суму двісті п'ятдесят доларів — як і слід людині, що, попри свій радикалізм, все ж як-не-як виставлялася колись кандидатом на губернатора штату. Мені доведеться навіть надягти фрак. Це — обов'язково. До речі, я ніколи зроду ще не надягав його. Треба буде десь позичити. Але я ще й не на таке згоден задля нагоди добратися до цих філоматів".
Того вечора клуб обрав для зборів дім Пертонвейтів. У великій залі поставили додаткові стільці, бо послухати Ернеста зібралося чоловік двісті. То був справжній цвіт нашого товариства. Я розважалась, вираховуючи, які багатства вони репрезентують; виходило кількасот мільйонів. Але власники тих мільйонів були не багатії-ледарі, а люди діла, що брали якнайактивнішу участь у промисловому та політичному житті.
Всі вже сиділи на своїх місцях, коли міс Брентвуд увела Ернеста. Всі зразу пооберталися до нього. Широкоплечий, з величною поставою голови, Ернест був прекрасний. І все я бачила ту ледве помітну незграбність у його рухах! Мені здається, що й за саме те можна було в нього закохатися. Велика радість пойняла мене.
Я ніби знов відчула потиск його руки, дотик його уст, і мене раптом охопила така гордість, що я ладна була підвестися й крикнути: "Він мій! Він тримав мене у своїх обіймах, і я, тільки я сама володіла тоді його помислами, примусившії хоча б на мить забути всі свої величні задуми!"
Міс Брентвуд відрекомендувала Ернеста полковникові Ван-Гілбертові, що цього разу мав головувати на зборах. То був славнозвісний адвокат, що нажив величезні багатства, провадячи судові справи корпорацій. Він не погоджувався на гонорар, менший за сто тисяч доларів. Зате у своєму ділі був справжній віртуоз. Для полковника Ван-Гілберта закон був іграшкою, з якою він міг робити все, що заманеться. Він м'яв його, мов глину, перекручував і переінакшував, тлумачив, як хотів. Манери й мова в полковника були старомодні, але своєю спритністю і винахідливістю цей адвокат не відставав від найновіших законів. Уперше він прославився, коли домігся скасування заповіту Шардуела{36}. За один лиш цей судовий процес полковник Ван-Гілберт одержав п'ятсот тисяч доларів. Відтоді його кар'єра нагадувала зліт ракети… Ван-Гілберта часто називали найвидатнішим адвокатом країни, — з-поміж корпораційних адвокатів, звісно, — а до числа трьох найкращих правників Сполучених Штатів його зараховували всі.
Полковник підвівся і кількома добірними фразами, в яких почувалась нотка іронії, відрекомендував присутнім Ернеста. Тонко глузуючи, він знайомив присутніх з "реформатором суспільства, представником робітничого класу", і слухачі почали всміхатися. Це розсердило мене, і я глянула на Ернеста. Його вигляд розсердив мене ще більше. Він не звертав уваги на ці натяки. Навіть гірше — він, здавалося, не помічав їх. З міною сумирного недотепи Ернест спокійно, сонливо сидів перед публікою. На мить у мене промайнула думка, чи не розгубився Ернест перед таким блискучим парадом могутності й інтелекту. Та зразу ж я всміхнулась сама до себе. Ні, мене він не обдурить!
Але решту він обдурив так само, як раніше — міс Брентвуд. Сама вона сиділа в передньому ряді праворуч і, повернувши голову до своїх приятелів, з усмішкою на устах відповідала на якісь їхні репліки.
Коли полковник Ван-Гілберт скінчив, підвівся й заговорив Ернест. Він почав тихим голосом, скромно й ніби ніяковіючи. Він розповідав про своє злиденне дитинство, про злиденні умови, в яких виріс. Ернест змальовував свої прагнення й ідеали, свої уявлення про рай, де живуть люди вищого класу. Він казав:
— Я вірив, що там, угорі, можна знайти справжню самовідданість і некорисливість, мисль ясну і благородну, напружене й витончене інтелектуальне життя. Я вірив у все це, бо читав романи "Курортної бібліотечки"{37}. У цих романах усі чоловіки й жінки, опріч хіба негідників та авантюристів, захоплені прекрасними думками, розмовляють добірною мовою, і кожен їхній вчинок — це справжній подвиг благородства. Одно слово, все, що було на тих вершинах життя, здавалося мені чистим, прекрасним і благородним, Я думав, тільки там можна знайти все те, що дає життю вартість, а людині гідність і відшкодовує її за всі труди та злигодні життя.
Далі Ернест розповів про свою роботу на заводі, про учнівство в кузні, про зустріч із соціалістами. Він говорив про те, що серед них знайшов він людей з гострим розумом і блискучими здібностями. Серед соціалістів траплялися навіть колишні священики, позбавлені сану за те, що їхнє розуміння християнства було занадто широке для поклонників Мамони. Серед них він спіткав і колишніх професорів, що не могли змиритися з рабським духом в університетах. Соціалісти, говорив він, це революціонери, що борються за знищення нинішнього нерозумного суспільного ладу, щоб на руїнах його побудувати розумне суспільство. Ернест говорив довго й багато, всього мені не переказати, але я ніколи не забуду, як описував він життя революціонерів. Уся його нерішучість зникла. В голосі залунала впевненість і сила, слова його палили наче вогнем. Він говорив:
— Серед революціонерів я знайшов палку віру в людину, вірність ідеалам, самовідданість і самозречення всі чудові й високі вияви людського духу. Життя їхнє чисте, шляхетне й діяльне. Я зійшовся з людьми, що підносились душею понад долари й центи, з людьми, для яких жалібний плач голодної дитини із злидарського кварталу звучав гучніше, ніж весь галас про торговельну експансію та світове панування. В цих людях я бачив тільки благородну мету і героїчні зусилля. Мої дні й ночі були осяяні сонячним світлом і зоряним сяйвом, перед моїм внутрішнім зором палав священний Грааль — символ великострадного, пригнобленого людства, що ждало рятунку.
Тепер я бачила Ернеста таким, як він увижався мені раніше в мріях. Його чоло світилося натхненням, що палало в його душі, очі горіли вогнем серед сяйва, що ніби огортало всю його постать. Але решта в залі не бачила цього сяйва, і я мусила признатися собі, що то, мабуть, сльози радості й кохання затуманили мій зір. У всякому разі, містер Віксон, що сидів позад мене, залишився байдужий, і я почула, як він глузливо процідив крізь зуби: "Утопія"{38}.
Піднявшися трохи вгору на щаблях суспільної драбини, розповідав Ернест, він уперше зітнувся з представниками панівного класу, зайшов у стосунки з людьми, що посідали високе становище. Там його чекало прикре розчарування, і це розчаруваня він описував у виразах, не дуже приємних для слухачів. Його вразила нікчемність цих людей, беззмістовність і пустота їхнього життя. Він просто розгубився з подиву, побачивши, який егоїзм панує серед них.
Та ще більше його вразила цілковита відсутність духовного життя. Після знайомства з революціонерами він жахнувся розумової обмеженості панівного класу. Він скоро переконався, що все це панство, — як жінки, так і чоловіки, — грубі матеріалісти, попри всі їхні пишні церкви та добре плачених проповідників. Звісно, на язиці в них
Були високі ідеали та шляхетна мораль, але в житті їхньому панував грубий матеріалізм. Вони були позбавлені й справжньої моральності — такої, наприклад, яка колись була ідеалом християнства.
— Я бачив людей, — казав Ернест, — що в палких промовах проклинали війну ім'ям Христовим і водночас роздавали зброю пінкертонам{39}, щоб розстрілювати страйкарів на їхніх фабриках. Я бачив людей, що обурювалися проти жорстокості боксу, а самі продавали фальшовані харчові продукти, від яких щороку вмирало більше дітей, ніж загинуло від рук кривавого Ірода.
Ось елегантний аристократ, фіктивний директор фірми й слухняне знаряддя корпорацій, крізь пальці дивиться, як його фірма грабує вдів та сиріт. Ось другий джентльмен, колекціонер рідкісних видань і меценат, підплачує тупорилого, вузьколобого боса місцевої муніципальної машини. Ось видавець газети, що публікує рекламу патентованих ліків{40}. Він назвав мене підлим демагогом, коли я спробував надрукувати в його газеті правду про цю патентовану отруту. Ось оцей добродій, що вміє вельми розумно й серйозно розважати про красу ідеалізму та благість божу — і воднораз безсоромно дурить своїх компаньйонів. Ось іще один, опора церкви, він щедро жертвує на місіонерство — і водночас примушує працювати продавщиць у своїх магазинах по десять годин на день за мізерну платню і тим самим штовхає їх на шлях проституції. Ось філантроп, що дає гроші на відкриття нових кафедр в університетах і будує розкішні церкви, а в той же час заради доларів і центів криво свідчить на суді. Ось залізничний магнат, що, забуваючи про свою честь громадянина, джентльмена і християнина, по-шахрайському знижує залізничний тариф для одних клієнтів і підвищує для інших. Ось шановний сенатор, що насправді є слухняним знаряддям, маріонеткою в руках невихованого й неосвіченого боса політичної машини{41}, як і оцей губернатор або отой член Найвищого суду.