Стежиною примарних сонць

Джек Лондон

Сітка Чарлі курив люльку і задумливо вдивлявся в ілюстрацію з "Поліс газет" на стіні. Півгодини не зводив він з неї уважного погляду, і півгодини я потайки за ним спостерігав. У його голові крутилася якась думка, і, хоч би якою вона була, я не сумнівався, що її варто знати. Бо він чимало бачив на своєму віку, та ще й сотворив небачену дивину, а саме — відвернувся від своїх одноплемінників (звісно, наскільки це було можливим для індіанця) і став білою людиною навіть у способі мислення. За його власним висловом, він прийшов з холоду в тепло, сів біля нашого вогню і став одним із нас. Читати й писати Сітка Чарлі так і не навчився, але мав дивовижний словниковий запас, а ще дивовижнішим було те, що він повністю став на точку зору білої людини і прийняв її світогляд.

На цю покинуту хатину ми наштовхнулися під кінець виснажливого дня, проведеного в дорозі. Нагодувавши собак, помивши після вечері тарілки та розстеливши ліжка, ми розкошували, насолоджуючись тією найприємнішою годиною, яка настає кожного дня під час подорожей на упряжках по Алясці, але тільки один раз. Це — та благословенна година, коли між стомленим тілом і ліжком залишається лише одна, але приємна перешкода: запашна вечірня люлька. Хтось із колишніх мешканців хатини прикрасив стіни житла вирізками з газет та журналів, і саме ці ілюстрації не відпускали увагу Сітки Чарлі відтоді, як ми зупинилися тут дві години тому. Він вивчав їх дуже уважно, переводячи погляд то на одну, то на другу, і я побачив у його очах непевність і здивування.

— Що ти там уздрів? — нарешті порушив я тишу.

Індіанець вийняв з рота люльку і відповів дуже просто:

— Щось я не розумію.

Він знову зробив затяжку, знову витягнув люльку і, як указкою, тицьнув нею в ілюстрацію з "Поліс газет".

— Отой малюнок — що він означає? Не розумію.

Я поглянув на той малюнок. На ньому якийсь чоловік з карикатурно злодійським обличчям падав на підлогу, картинно притиснувши праву руку до грудей. Напроти нього стояв чоловік з обличчям, що поєднувало в собі зовнішність ангела-руйнівника та Адоніса[26], і тримав у руках димлячий револьвер.

— То один чоловік убив другого, — сказав я, відчувши власне здивування і неспроможність пояснити.

— А чому? — спитав Сітка Чарлі.

— Не знаю, — зізнався я.

— Цей малюнок — закінчення, — вів далі Сітка Чарлі. — Він не має початку.

— Таке життя, — знизав плечима я.

— Але життя має початок, — заперечив він.

Не знаючи, що сказати, я на мить замовк, а його очі тим часом перемандрували до сусідньої прикраси — фоторепродукції чиєїсь картини "Леда і лебідь"[27].

— Оцей малюнок, — зазначив індіанець, — не має початку. Він не має кінця. Не розумію я малюнків.

— А ти поглянь он на той малюнок, — сказав я, показуючи на третю ілюстрацію. — У ньому є якийсь сенс. Скажи мені, що означає для тебе цей малюнок?

Кілька хвилин він вдивлявся в нього.

— То — хвора дівчинка, — нарешті сказав Сітка Чарлі. — А поруч — лікар. Вони не спали всю ніч, бачиш — у лампі лишилося мало олії, а у вікні вже сіріє ранок. Дім пінка тяжко хвора. Вона може померти, тому у лікаря такий стурбований вигляд. А то — її мати. То, вочевидь, якась страшна хвороба, бо мати поклала голову на стіл і плаче.

— А звідки ти знаєш, що вона плаче? — перервав його я. — Тобі ж не видно її обличчя? Може, вона просто спить.

Сітка Чарлі з подивом зиркнув на мене, а потім знову перевів погляд на малюнок. Видно було, що він особливо не задумувався над тим висновком, який зробив.

— А може, й спить, — повторив індіанець. — Потім придивився до малюнка пильніше. — Ні, вона не спить. По плечах видно, що вона не спить. Мені не раз доводилося бачити плечі жінок, які плачуть. Я бачив, як плаче моя мати. То якась дуже серйозна хвороба.

— Ну от! А ти казав, що не розумієш малюнків! — вигукнув я.

Індіанець заперечно похитав головою і спитав:

— А ця маленька дівчинка — вона помирає? Тепер настала моя черга здивовано замовкнути.

— Вона помирає? — повторив індіанець своє запитання. — Ти ж художник. Може, ти знаєш?

— Ні, не знаю, — зізнався я.

— У житті так не буває, — мовив індіанець авторитетним тоном. — У житті маленька дівчинка або помирає, або одужує. А в малюнках не трапляється нічого. Ні, не розумію я цих малюнків.

Сітка Чарлі був явно розчарований. Він завжди хотів розуміти те, що розуміють білі, а тут така невдача. А ще я відчув у його словах спонуку. Вочевидь, йому дуже хотілося, щоб я розкрив йому таємницю малюнків. До того ж цей індіанець мав неабияку здібність створювати зорові образи. Це я вже давно підмітив. Він усе перетворював на зорові образи, відчував життя через образи, мислив про життя образами; але не розумів, що хотіли сказати своїми малюнками інші люди, передаючи власні образи на полотно за допомогою кольорових контурів.

— Малюнки — то як часточки життя, — пояснив я. — Ми малюємо життя таким, яким його бачимо. От, наприклад, Чарлі, їдеш ти в упряжці по стежині. Надворі ніч. Бачиш перед собою хатину. У вікні горить світло. Ти зазираєш у вікно, дивишся секунду, другу, щось там бачиш усередині, а потім їдеш далі. Може, ти уздрів там чоловіка, що пише листа. Ти побачив щось, що не має ані початку, ані кінця. Не трапилося нічого. Однак то була часточка життя. І ти її запам'ятав. Вона стала малюнком у твоїй пам'яті. А вікно — як рамка того малюнка.

Я побачив, що індіанця зацікавило моє пояснення, а коли я говорив, то він поглядав у вікно, мабуть уявляючи в ньому чоловіка, що пише листа.

— Є один зроблений тобою малюнок, який я розумію, — сказав Сітка Чарлі. — То є правдивий малюнок. У ньому багато сенсу. Це той малюнок, що висить у твоїй хатині в Доусоні. На ньому зображений столик для гри у банк, а за ним сидять люди і грають. Гра йде по-крупному. Ставки — необмежені.

— А звідкіля ти знаєш, що ставки необмежені? — з ентузіазмом спитав я, бо мені несподівано випала нагода оцінити свій твір за допомогою безпристрасного судді, який знав лише життя, а не мистецтво, але сам був справжнім митцем у житті. До того ж я дуже пишався саме цією картиною, яку назвав "Останній хід" і яку вважав найкращою з написаних мною.

— На столі немає жетонів, — пояснив Сітка Чар-лі. — Чоловіки грають мітками. А це означає, що ставки необмежені. Один чоловік грає жовтими мітками; тож можливо, що одна жовта мітка означає тисячу доларів, а можливо — дві. Один чоловік грає червоними мітками. Може, червона мітка варта п'ятисот доларів, може — тисячі. Гра йде по-крупному. Всі час від часу підвищують ставки, і вони злетіли до неба. Чому я це знаю? Тому що на твоїй картині банкомет розчервонівся від хвилювання. (У цьому місці я аж просіяв від захвату.) А понтер аж устав зі свого стільця й увесь подався вперед. Чому він подався вперед? Чому його обличчя таке спокійне, а очі аж горять? Чому обличчя банкомета почервоніло? Чому всі чоловіки дуже спокійні та зосереджені — і чоловік із жовтими мітками, і чоловік з червоними? Чому ніхто не розмовляє? Тому що — останній хід.

— А звідки ти знаєш, що то — останній хід? — спитав я.

— На короля вже зробили ставку, а сімка розігрується відкрито, — відповів індіанець. — На інші карти ніхто ставок не робить. Інші карти вже розіграні. У всіх — одна думка, всі грають проти короля, щоб виграла сімка. Може, банкомет програє двадцять тисяч доларів, а може — виграє. Отой малюнок я розумію добре.

— Але ж ти не знаєш, яким буде кінець! — скрикнув я з тріумфом у голосі. — Це — останній хід, але карти ще не відкриті. Ніхто так ніколи і не дізнається, хто програв, а хто — виграв.

— Чоловіки сидять і нічого не кажуть, — мовив індіанець з дедалі більшим здивуванням на обличчі. — А понтер висунувся вперед, і у банкомета аж кров ударила в обличчя. Якось дивно все це. Так вони і сидітимуть там увесь час, а карти так і не будуть відкриті.

— Це ж малюнок, — сказав я. — Часточка життя. Ти сам бачив, як це буває.

Індіанець поглянув на мене, трохи поміркував, а потім відповів — повільно, з розстановкою:

— Правильно ти кажеш. Та гра ніколи не скінчиться. Ніхто так і не взнає, яким був її результат. Однак ця картина — правдива. Бо вона — як шматок життя.

Ще довго Сітка Чарлі курив люльку, неквапливо роздумуючи про образотворчі премудрості білої людини і перевіряючи їх фактами реального життя. Кілька разів він кивнув головою і кілька разів щось пробурмотів. Потім вибив з люльки попіл, ретельно натоптав її, замислився на хвилину — і знову запалив.

— У такому разі, мені теж доводилося споглядати багато картин у своєму житті, — почав він. — Але то були картини не намальовані, а бачені очима. Я дивився на них як наче через вікно на чоловіка, що пише листа. Я бачив багато картин життя — без початку, без кінця і без видимого сенсу.

Сітка Чарлі раптом різко повернувся до мене і задумливо поглянув мені у вічі.

— Ось послухай, — сказав він. — Ти — художник. А чи зможеш ти намалювати те, що бачив я: картину без початку, картину, кінця якої я не можу збагнути; картину як частку життя, де замість свічок — полярне сяйво, а замість рамки — вся Аляска?

— То має бути велике полотно, — задумливо промимрив я.

Але індіанець не звернув уваги на мої слова, бо подумки вже бачив перед собою це полотно й уважно розглядав його.

— Цю картину можна назвати по-різному, — вів далі Сітка Чарлі. — Але в ній так багато примарних сонць[28], що мені спадає на думку назвати її "Стежиною примарних сонць". Давно, сім років тому, восени 97 року зустрів я уперше ту жінку. На озері Ліндерман я мав добре каное, зроблене в Пітерборі. Я працював листоношею і прийшов через перевал Чілкут Пас з двома тисячами листів. То був час, коли всі кинулися на Клондайк. Хтось їхав собачими упряжками. Хтось валив дерева і майстрував човни. Була вже остання вода, бо падав сніг, замерзала земля, замерзало озеро, а в річках навіть замерзали вири і водоспади.

Кожного дня дедалі більше снігу і дедалі більше льоду. Чи то через день, чи то через три, чи то через тиждень міг настати льодостав і відкритої води більше не буде, одна крига — і все. Усім доведеться йти, і йти дуже довго, бо до Доусона аж шістсот миль. А човен пливе дуже швидко. Тому всі хотіли подорожувати на човні. Усі казали: "Чарлі, відвези нас за двісті доларів на своєму каное", "Чарлі, відвези за триста, відвези за чотириста".

1 2 3 4 5
загрузка...