Віра в людину

Джек Лондон

— Слухай-но, як ми зробимо: киньмо кості.

— Гаразд, — погодився другий чоловік, одночасно повертаючись до індіянина, що саме лагодив собі лижви, сидячи в кутку хатини. — Слухай-но, Старий Дзьобе, а метнись лишень до Олсонової хати та позич у нього кості до грання.

Цей несподіваний наказ, що перебив розмову про платню робітникам, про дрова та про харчі, здивував Старого Дзьоба. Окрім того, було ще зарано, й він ніколи не стрічав, щоб білі — подібні до Пентфілда та Гатчинсона — сідали гуляти в кості чи то в карти, не попоравши усієї роботи. Але, як і кожний юконський індіянин, він і оком не змигнув, а зодяг свої рукавиці й пішов з хатини.

Хоча перейшло вже за восьму годину, надворі було ще зовсім темно, і житло їхнє освітлювала лойова свічка, встромлена в порожню пляшку з-під віскі. Вона стояла посеред немитого цинового начиння, що його було награмсано на сосновому столі. Стікаючи довгою шийкою пляшки, лій застигав і утворював мініатюрні глетчери. У малій кімнатці, що правила цим людям за оселю, геть усе гайном стояло — точнісінько, як і на столі. Попід однією стіною влаштовано було два ліжка, одне над одним; їх не було застелено, і, ото як удосвіта двоє чоловіків сповзло з них, укривала так і звисали додолу.

Дарма що Лоуренс Пентфілд та Коррі Гатчинсон були мільйонери, нічого незвичайного у їхньому вигляді не було — вони скоріше скидалися на лісорубів з якогось мічманського табору. Але там, у темряві, де зяяли щелепи ям, їхні люди, що одержували по п'ятнадцять доларів денно, тягали коловоротами відра породи й золотодайного піску, який лежав на самому днищі, і відділяли золото-дайний пісок від твердої породи. Кожного дня вони видобували золота на тисячі доларів, і все те належало Пентфілдові та Гатчинсонові, які посіли місце найбагатших королів Бонанзи.

Пентфілд порушив тишу, що запанувала відтоді, як пішов Старий Дзьоб: він зібрав докупи брудні тарілки й застукотів пальцями по звільненому місці на столі. Гатчинсон зняв нагар із свічки, що почала-но чадіти, і задумливо розітер сажу великим і вказівним пальцями.

— Лихий би його взяв, краще б ми поїхали разом! — скрикнув він несподівано. — І скінчилися б усі суперечки.

Пентфілд похмуро скинув на нього оком.

— Коли б не твоя клята впертість, ми б давно вже дійшли згоди. Тільки й діла, що зібратися тобі та їхати. Я б уже тут доглянув роботи, а на той рік і собі вибрався б.

— І чого б то я їхав? Адже ж на мене, здається, ніхто не чекає…

— А твоя рідня? — відрубав Пентфілд.

— Так і на тебе чекають, — не здавався Гатчинсон. — Ти знаєш хто — я маю на увазі твою дівчину…

Пентфілд понуро знизав плечима.

— Вона може підождати.

— Зваж і на те, що вона чекає вже два роки.

— Далебі, ще за один рік вона не постаріє.

— То вже буде три роки. Зваж на це, приятелю, три роки тут, на краю світу, в цьому клятому закутні, де тільки засудженим і каратися… — Гатчинсон з відчаєм махнув рукою, мало не стогнучи.

Він був на кілька років молодший за свого компаньйона; мав од сили двадцять шість. Щось журливе проглядало у виразі його обличчя, як це часто буває в людей, що марно прагнуть того, чого вони вже давно позбавлені. Та ж сама журба була і в Пентфілдовому обличчі, і відчай його ліг тягарем ще й на плечі.

— Мені снилося цієї ночі, немов я в Зинкенда, — мовив він. — Грала музика, дзенькотіли шклянки, бриніли голоси, сміялися жінки, а я замовляв собі яєчка… так, сер, яєчка: і смажені, і варені, і яйця-поч, і яєчню-бруї, і які ти тільки знаєш, і ковтав їх, не перебираючи, скоро їх подавано на стіл.

— А про мене, краще б замовити салати та городини, — підхопив пожадливо Гатчинсон, — і добрячий шмат ледь-ледь присмаженої полядвиці з молоденькими цибулинками та редечкою, що так і вихрумкують на зубах…

— Мабуть, усе це я залюбки з'їв би після яєчок, аби ж то тільки не прокинувся, — зітхнув Пентфілд.

Він підняв з підлоги пооббиване під час переїздів банджо і почав замислено перебирати струни. Гатчинсон здригнувся й глибоко зітхнув.

— Облиш! — гукнув він із несподіваною люттю, коли той почав награвати якоїсь веселої швидкої пісні. — Так збожеволіти можна. Я не знесу цього.

Пентфілд кинув банджо на ліжко й продекламував:

Хто скаже це, хто визнає: ось чую лопотання…

Я — пам'ять і страждання, я — Місто!

Я — все, про що нагадує вечірнє вбрання!

Його товариш якось зіщулився і голову похилив на стіл. Пентфілд почав знову вистукувати одноманітне щось по столі. Раптом голосний тріскіт дверей привернув його увагу. Мороз плазом ліз у хату, немов хто простирало кинув, і Пентфілд почав стиха:

В оборі вівці, галузки голі,

Лосось до моря йде;

Благаю в долі, щоб у цім домі

Колись я стрів тебе…

Він замовк, і тиша не ввірвалася, аж доки не ввійшов Старий Дзьоб і не кинув на стіл кості.

— М-м… дуже зимно, — промурмотів він. — Олсон… м-м… казав мені, що… м-м… Юкон минулої ночі замерз…

— Чуєш, старий?! — скрикнув Пентфілд, плескаючи Гатчинсона по плечі. — Той, кому поталанить виграти сьогодні, завтра вже мчатиме дорогою до рідного краю.

Він узяв коробку з костями і різко струснув її.

— Як гратимемо?

— Та в простий покер, — відповів Гатчинсон. — Ану лишень кидай!

Прибравши з грюкотом начиння зі столу, Пентфілд викинув п'ять костей. Обидва швидко нахилилися, пильно вдивляючись. Випало без пари, а найбільше очко була п'ятірка.

— Не пощастило! — зойкнув Пентфілд. Поміркувавши трохи, Пентфілд зібрав усі п'ять костей і поклав до коробки.

— Щоб я був тобою — залишив би п'ятірку, — зауважив Гатчинсон.

— Нізащо. А спробуймо ще, — відповів Пентфілд, викидаючи кості.

І знову випали без пари, а на всіх п'яти було послідовно від двох до шести очок.

— Ат! І вдруге не пощастило! — простогнав він. — Нащо тобі кидати, Коррі. Однаково твоя поб'є.

Другий мовчки зібрав усі кості, поторохтів ними й широким рухом викинув на стіл, але і йому небагато пощастило — кругом-бігом шість очок.

— Все ж краще, ніж у тебе, та чекай — зараз більше буде, — сказав він, підбираючи чотири кості, щоб до шести кинути. — Ось побачиш, виграю.

Але випали двійка, порожня, трійка, четвірка й п'ятка — однаково погано, і не краще й не гірше за Пентфілдове.

Гатчинсон зітхнув.

— Така гра трапляється раз на сто років, — мовив він.

— Раз на мільйон, — відгукнувся Пентфілд, швиденько згріб кості й викинув. Цього разу випало три п'ятки. Він довго трусив коробку і зрештою дістав ще одну п'ятку. Гатчинсон, здавалося, втратив останню надію.

Проте йому відразу ж поталанило: випало три шістки. Розпач і сумнів з'явились в очах другого, а йому вернулася надія. Він має ще раз кидати. Ще одна шістка — і він зможе поїхати кригою до Солоної Води і далі до Сполучених Штатів. Він струшував кості в коробці і тільки-но хотів кинути, аж раптом передумав і знов заходився трусити.

— Мерщій! Мерщій! Не цілу ж ніч ти труситимеш! — наче відрубав Пентфілд; його нігті аж позгиналися — так міцно притиснув він їх до столу, намагаючись опанувати себе.

Кості покотилися, і очі двох чоловіків уп'ялися в шістку. Обоє не відводили від неї очей. Запала довга тиша. Гатчинсон нишком скинув оком на свого партнера, а той так само крадькома перехопив його погляд і стиснув губи, аби не виказати себе.

Гатчинсон засміявся, схоплюючись на рівні ноги. Однак сміх той був нервовий і зніяковілий. Саме трапився такий прикрий випадок, коли неприємніше виграти, аніж програти. Гатчинсон підійшов до свого партнера, але той розлютовано вигукнув:

— Забий рота, Коррі! Наперед знаю, що ти скажеш, — краще, мовляв, тобі лишитися, а мені їхати й таке інше. Отже, помовч. Ти маєш родичів у Детройті і мусиш з ними побачитись, то й край. Окрім того, ти зможеш зробити для мене те, заради чого, власне, я хотів їхати.

— Тобто?..

Пентфілд прочитав невисловлене запитання в очах свого партнера і відповів:

— Так, саме це. Ти можеш привезти її сюди до мене. Тільки й різниці, що шлюб відбудеться в Доусоні, а не у Сан-Франціско.

— Ти збожеволів, чоловіче! — заперечив Коррі Гатчин-сон. — Як же, світе мій, я її везтиму? Вона ж мені не брат, не сестра… Та я ж її навіть ніколи й не бачив… а тому, сам розумієш, нам не дуже-то годилося б подорожувати разом. Звичайно, все було б гаразд, — ти і я певні цього; та поміркуй-но, як воно виглядатиме для інших, чоловіче!

Пентфілд вилаявся нишком, відсилаючи тих інших з усіма їхніми поглядами до менш холодного місця, ніж Аляска.

— Коли б ти зараз мене послухав та не заносився так високо, — провадив далі його компаньйон, — ти й сам зрозумів би, що найкраще тобі поступитися і їхати цього року. А на той рік — один лише рік, та й тільки, — я й собі зможу звідси повіятись.

Пентфілд заперечливо хитнув головою, хоч було видко, що це для нього велика спокуса.

— Ні, це неможливо, Коррі, друже. Я щиро ціную твою великодушність і все таке інше, але це було б занадто. І до того ж мені було б прикро ввесь час там відчувати, що ти тут кряжиш замість мене!

Враз його пройняла якась думка. Він кинувся до свого ліжка, чогось шукаючи, хапливо порозкидав усю постіль, витяг, нарешті, блокнота й олівця і, сівши до столу, почав щось швидко й упевнено писати.

— Ось, — сказав він, всовуючи написаного кривулями листа в руку своєму компаньйонові. — Ти тільки відвезеш і передаси його, і все буде гаразд.

Гатчинсон перебіг очима листа й поклав його на стіл.

— Почім ти знаєш, що її брат погодиться на цю страшну подорож? — спитався він.

— О, задля мене він погодиться… і задля своєї сестри, — відказав Пентфілд. — Розумієш, він ще надто зелений, і на нього самого я б її не звірив; але якщо поруч будеш ти, їхати буде легко й безпечно. Тільки-но туди прибудеш, піди до неї і поясни їй усе. Опісля можеш собі їхати на схід, до родичів; а вже навесні вона з братом чекатиме на тебе. Вона тобі відразу сподобається, я знаю; а щоб ти впізнав її, як зустрінеш, то поглянь сюди.

Так кажучи, він відкрив покришку годинника і показав фотографію дівчини, приліплену там усередині. Коррі Гатчинсон глянув, і очі йому засвітилися від захоплення.

— Її звати Мейбл, — провадив далі Пентфілд. — До речі, я поясню тобі зараз, як знайти їхній дім. Тільки-но дістанешся до Фріско[62], візьми кеб і скажи тільки: "До Голмса, Мірдон Авеню…" А проте можеш навіть і не називати Мірдон Авеню.

1 2 3