Про викрадення, звісно, дізнався весь світ. Лише кілька днів потрібно було, щоб усю вагу цієї новини з Куби збагнули і в Сполучених Штатах, і на лівому березі Сени в Парижі *, і, нарешті, в маленькій затишній кав'ярні в Пампілоні, де напої такі гарні, а дні чомусь завжди такі погідні. [288]
* На лівому березі Сени в Парижі розташовані учбові й культурні заходи — Сорбонськиіі університет, Колеж де Франс, Латинський квартал тощо.
Але коли значення цієї новини збагнули, всі прикипіли до телефонів. Мадрід викликав Нью-Йорк, а Нью-Йорк кричав на південь, Гавані: "Перевірте, будь ласка, обов'язково перевірте – чи може статися таке безглуздя".
Потім якась жінка прорвалася з Італії, з Венеції; чутність була погана, зрозуміли тільки, що вона дзвонить з бару "У Гаррі" й просто приголомшена тим, що трапилося, це жахливо, адже світовій культурній спадщині загрожує страшна небезпека...
Далі, менше ніж за годину, мені зателефонував один бейсболіст і прозаїк — колись він був близьким другом Татуся, а тепер жив по півроку то в Мадріді, то в Найробі. Він плакав, чи принаймні мало не плакав.
– Скажи мені, – благав він з іншого кінця світу, – що сталося? Які факти?
А факти були такі: на Кубі, в Гавані, кілометрів за чотирнадцять від "Фінка Віхія", Та-тусевої садиби, є простацький бар-кав'ярня, куди вчащав Татусь. Той бар, де його ім'ям назвали коктейль, а не той, розкішний, де він зустрічався з різними літературними світилами, як-от К-к-кеннет Тайнен чи... е-е... Т-тен-несі У-уїльямс (як вимовив би пан Тайнен). Ні, це зовсім не "Флорідіта"; сюди приходять без піджаків, столи тут з простих дощок, на підлозі – тирса, позаду шинквасу — велике, наче бруднувата хмара, дзеркало. Сюди Татусь приходив, коли у "Флорідіті" було надто багато туристів, які хотіли побачити пана Хемінгуея. І те, що тепер тут скоїлося, просто-таки мусило стати великою новішою, більшою, ніж те, що він казав Скоттові Фіцджеральду про багатіїв; більшою, ніж оповідь про те, як він дуже давно накинувся на Макса Істмена [289] в кабінеті Чарлі Скрібнсра, видавця. Новина стосувалася старезного папуги.
Ця поважного віку птиця мешкала в клітці на шинквасі бару, про який тут ідеться,— тепер він називається "Куба лібре". Там старий папуга жив ось уже мало не тридцять років – майже стільки, скільки Татусь жив на Кубі.
І найголовніше: відтоді, як Татусь оселився у "Фінка Віхія", він знав папугу і розмовляв з ним, а папуга розмовляв з Татусем. Минали роки, й пішли чутки, нібито Хемінгуей почав говорити, як той папуга; а дехто заперечував: ні, мовляв, це папуга почав говорити як Хемінгуей! Татусь, бувало, вишикує чарочки на шинквасі, сяде перед кліткою й починає з птицею розмову, цікавішої за яку ти ніколи й не чув, вечорів на чотири поспіль. Наприкінці другого року їхнього знайомства папуга знав про Хема, і про Томаса Вулфа, і про Шерву-да Андерсопа більше за саму Гертруду Стайн*. Більше того, папуга навіть знав, хто така ця Гертруда Стайн. Скажеш лише "Гертруда", – а папуга вже цитує: "На луці голуби якби..." А ще бувало, коли вже дуже попросять, папуга почне: "Були цей старий, і цей хлопчик, і цей човен, і це море, і ця велика риба в морі..." Нараз замовкне, щоб з'їсти сухого печива.
- Рей Бредбері — Друг Ніколаса Ніклбі — мій друг
- Рей Бредбері — Суничне віконце
- Рей Бредбері — Розмова за пільговим тарифом
- Ще 31 твір →
* Стайн Гертруда (1874-1946) – американська письменниця, представниця формально-експериментального підходу до письма.
Так ось, ця неймовірна птиця якось у неділю, надвечір, зникла з "Куба лібре" разом із кліткою. Ось чому надсаджувався мій телефон. Ось чому один з найпопулярніших журналів дістав од державного департаменту спеціальний [290] дозвіл і літаком відправив мене на Кубу: може, я там знайду бодай клітку, чи хоч що-небудь від птиці, або якісь відомості про викрадача. Стаття, сказали мені, потрібна невимушена, добродушна, з підтекстом. І, правду сказати, мені самому було цікаво. Плітки про цю птицю я чув і раніше. Щось мене в усій цій оказії дуже зачепило.
Я вийшов з реактивного літака, що йшов рейсом із Мехіко, взяв таксі й поїхав через місто до тієї дивної маленької кав'ярні.
Хоча і з превеликими труднощами, але мені таки пощастило пробратися в бар. Не встиг я ввійти, як зі стільця схопився маленький смаглявий чоловічок і закричав:
– Ні, ні! Ідіть звідси! Зачинено!
Він вибіг надвір і почав прилаштовувати до дверей замок, ніби й справді збирався замкнути свою кав'ярню. Столи були порожні, в кімнаті– жодного відвідувача. Коли я з'явився, він, мабуть, просто провітрював приміщення.
– Я стосовно папуги, – сказав я.
– Ні, ні! – закричав він; очі його зволожніли.— Навіть розмовляти не стану! Це занадто для мене. Коли б я не був католиком, то вже наклав би на себе руки. Бідолашний Татусь! Бідолашний Кордова!
– Кордова? – здивовано пробурмотів я.
– Так звали папугу, – люто відказав чоловічо к.
– Авжеж, – я миттю добрав розуму. – Кордова. Я приїхав його врятувати.
На мої слова він замовк і закліпав очима. По його обличчю пробігла хмарка, потім воно засвітилося, а тоді знов спохмурніло. [291]
– Неможливо! Ви? Ні, иі. І ніхто його не врятуй! Хто ви такий?
– Друг Татуся іі папуги, – швидко промовив я.— І що довше ми отут розпатякуємо, то далі втікає злочинець. Хочете, щоб сьогодні ввечері Кордова був тут? Тоді зробіть для себе й для мене кілька добрих Татусевих коктейлів. І поговоримо.
Моя грубувата відвертість справила на нього враження. Не минуло й двох хвилин, а ми вже сиділи за шипквасом, там, де колись стояла клітка, а тепер нічого не було, й пригублювали улюблений Татусів напій. Чоловічок – його звали Антоніо — безперестанно витирав місце, де колись стояла клітка, а потім тією самою ганчіркою витирав собі очі. Я випив одну склянку, взявся за другу й сказав:
– Це не звичайна крадіжка.
– Ви мені це кажете! – закричав Антоніо. — Люди з усіх усюд приїжджали подивитися на цього папугу, побалакати з Кордовою, послухати, як пін – о боже! – промовляв голосом Татуся. Бодай би ті крадії провалились у пекло, бодай би воші там згоріли, еге ж, згоріли!
– Вони таки й згорять, – сказав я. – Кого лп підозрюєте?
– Всіх. І нікого.
– Злодій, – мовив я й заплющив на мить очі, смакуючи коктейлем, – безперечно, людина освічена, читає книжки, – це ясно, чи не так? Хтось такий був тут за останні кілька днів?
– Освічений, неосвічений! Протягом останніх десяти років, сеньйоре, останніх двадцяти років весь час приїздили люди, весь час пцта-ли Татуся. Поки він був тут, вони знайомилися [292] з ним. Коли татуся не стало, вони почали знайомитися з Кордовою. Отак весь час – чужинці, чужинці...
– Але згадай-по, Антоніо, – сказав я, торкаючись до його тремтливого ліктя. – Може, тут останніми днями тинявся хтось, не тільки освічений, не тільки шанувальник книжок, а... як би це сказати... чудний. Такий дивний, muy excentrico *, що тобі запам'ятався більше за інших. Такий, що...
– Madre de Dios! ** – вигукнув, скочивши на рівні, Антоніо. Його погляд занурився в глибини пам'яті. Він схопився за голову так, ніби в ній щось вибухнуло. – Дякую, сеньйоре. Si, si!*** От тварюка! Був, був такий, клянуся Христом! Дуже маленький. А балакав таким тонюсіньким голоском – і-і-і! – ну чисто тобі muchacha**** в шкільній виставі, еге! Наче відьма проковтнула канарку, а та співає в неї в череві! На ньому був синій вельветовий костюм і широка жовта краватка.
– Так, так! – тепер і я схопився з місця й майже закричав: – Кажіть далі!
– Обличчя в нього, сеньйоре, маленьке й дуже кругле, волосся солом'яне, підстрижене на чолі, ось так – вж-ж-жик! І маленький ротик, рожевий, як... льодяник, еге! Він... він схожий на uno muneco*****, таку можна виграти на карнавалі...
* Дуже.дивний (ісп.)..
** Мати божа! (Ісп.)
*** Так, так (ісп.).
**** Дівчина (ісп.).
***** Лялька, що зображає хлопчика (ісп.).
– А, пірникова лялька!
– Si. В Коні-Айленд, еге, коли я ще був [293] малий, пірпикові ляльки! А на зріст він ось такий – бачите? Мені до ліктя. Не карлик, ні, але... Скільки років? Кров Христова, хто знає? Обличчя гладеньке, жодної зморшки, але... тридцять, сорок, п'ятдесят. А взутий він був у...
– У зелені туфельки! – закричав я.
– Que? *
* Що? (Ісп.)
– У черевики!
– Si! – він здивовано блимнув. – Але звідки ви знаєте?
Я вибухнув:
– Шеллі Каплун!
– Саме так! А з ним ще були друзі, сеньйоре, вони весь час сміялися... ні, хихикали. Мов черниці, що надвечір грають біля церкви в баскетбол. О, сеньйоре, то ви думаєте, що це вони, що це він...
– Не думаю, Антоніо, я певен. Шеллі Каплун. Колії хто з письменників і ненавидів Татуся, то це Шеллі Каплун. І він, безперечно, міг поцупити Кордову. Хіба колись не було розмов, що ця птиця запам'ятала останній, найкращий і ще не записаний на папір Татусів роман?
– Балакали, сеньйоре. Але я не пишу книжок, я тримаю бар. Я даю пташині сухе печиво. Я...
– Антоніо, принеси мені, будь ласка, телефон.
– Ви знаєте, де папуга, сеньйоре?
– Щось мені каже, і каже голосно, – так.
Я набрав номер "Гавана лібре", найбільшого в місті готелю. [294]
– Шеллі Каплуна, будь ласка. У трубці загуло, потім клацнуло.
За півмільйона миль од мене якийсь марсіанський хлопчик-недомірок узяв трубку і заспівав флейтою, а потім задзвенів дзвіночком:
– Шеллі слухає.
– Щоб я пропав, коли це не він! – вигукнув я. І, схопившись із місця, вибіг із бару "Куба лібре".
Я мчав на таксі назад, у Гавану, й думав про Шеллі – про того Шеллі, якого знав досі. Навколо нього – тьма друзів; усе своє він возить із собою в валізах; ополоником зачерпує собі з чужих тарілок суп; вихоплює з вашої кишені гаманець і позичає у вас гроші; щойно уминав зелений салат, аж за вухами лящало, – і ось його вже нема, тільки листочки салату у вас на килимі. Чарівний малюк Шеллі!
Через десять хвилин таксі, яке, здавалося, не мало гальм, викинуло мене на ходу і, крутнувшись, помчало на другий кінець міста, мабуть, шукати аварію.
Я влетів у вестибюль, на мить зупинився спитати, кинувся нагору і, нарешті, зупинився перед дверима Шеллі. Вони судомно здригалися, мов хворе серце. Я приклав вухо до дверей. Так нестямно кричати й верещати могла тільки зграя птахів, у яких буря вискубувала пір'я. Я доторкнувся до дверей. Вони двигтіли, ніби величезна пральна машина, що проковтнула й тепер жує несамовиту рок-групу й цілу купу дуже брудної білизни.