Оповідання. Переклад Володимира Митрофанова
На сайті подано оповідання. Замовляйте роман з однойменною назвою на сайті видавництва НК Богдан
Прощавай, літо!
Це промовляли очі бабусі.
Це повторював сам до себе дідусь.
Це відчував і Дуглас.
Прощавай, літо!
Ці слова ворушилися на дідусевих устах — він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов'яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі.
— Що? — перепитав Дуглас.
Але вже й сам почув.
— Прощавай, літо! — Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю. — Знаєш, Дуг, що це таке? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати навіщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось сумно стає на душі. А' потім знову весело. Прощавай, літо!
Висхла папороть під верандою впала на курну землю.
Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону "Тигр". У грудях хлопця немов крутилася дзига — то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу.
— Піду з'їм пампушку та ляжу посплю, — сказав він.
— Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі — напакувати живота й лягти спати.
Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору.
Дорога до пампушок була вимощена радістю.
Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м'яко вчепився в нього.
О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь.
Потім, уже вві сні, він стріпнувся.
Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани.
Дуглас підвів голову, прислухався.
Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння.
Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів.
- Рей Бредбері — Бетономішалка
- Рей Бредбері — Були вони смагляві й золотоокі
- Рей Бредбері — Велика пожежа
- Ще 31 твір →
— Процесія! — прошепотів Дуглас. — Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?..
I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.
Увесь тремтячи, Дуглас чекав.
Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.
Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу.
Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.
І побачив усе знайомі обличчя.
Він закліпав очима.
На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт — вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і... ану, постривай!..
Дуглас прислухався.
У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.
Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.
Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.
Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою.
Тільки-но Дуглас з'явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.
Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.
— Слухайте, — спитав нарешті Дуглас, — що воно за день сьогодні?
— Що за день? — перепитала бабуся. — Твій день, Дугласе.
— Мій?
— Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! — Це вже говорив мер, він виголошував промову.
— Але ж...
— Дуг, — і дідусь показав на величезний кошик, — отут для тебе суничний пиріг.
— І суничний торт, — докинула бабуся. — І суничне морозиво!
Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому здавалося, ніби він сам — величезний торт Із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.
— А коли потемніє, буде фейєрверк, — озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. — І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.
— Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?
— Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.
"Хлопцям квітів не приносять, — подумав Дуглас, — навіть до лікарні".
Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:
— Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.
— Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?
— Я б назвав це мандрівкою. — Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом'яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців. — Ось послухай!
Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.
— Кроком руш! — скомандував дідусь. — Раз-два... Дуг, ну ж бо... раз-два!
— Але ж...
Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю "Грінтаун" хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю, — але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко.
Коли вони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр.
Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку.
— Ну, хлопче, мерщій до пристані, — тихо мовив дідусь.
— Ану, хто перший! — Живчик кинувся вперед.
Дуглас і з місця не зрушив.
Бо пароплав уже випливав з туману — шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором — і ось уже став край пристані й скинув сходні.
— А чому... — Дуглас утупив очі в пароплав. — Чому він не має назви?
Усі подивились — і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було.
— Ну... розумієш, Дуг...
Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень.
— Дуг, іди ти перший!
— Грайте, хай він іде під музику!
І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів дзвонів та литавр, тричі підряд заграв "Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!" Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань...
Бам-м!
Сходні забрали.
Дуглас рвучко обернувся й скрикнув.
Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані.
— Зачекайте, зачекайте!.. Сходні забрали не випадково.
Їх забрали навмисне.
— Зачекайте! — злякано закричав Дуглас.
— Атож, — неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані. — Зачекайте.
І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці.
Він кліпнув очима.
Це він був у пастці, на пароплаві.
Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав "Колумбіє, перлино океану".
— Та стривайте ж, стривайте!
— Прощавай, Дуг!
— Стривайте!
— До побачення, Дуг, до побачення! — гукали обидві бібліотекарки.
— Прощавай, — шепотіли всі, хто був на пристані.
Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єгипетське гробовище, щ навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висхлою від часу їжею. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав.
— Прощавай, Дуг, прощавай!..
Жінки махали білими хусточками, чоловіки — солом'яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним.
А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів.
— Стривайте! — гукав він. — Ще не пізно! Звеліть їм повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! А й справді, попливемо всі разом!
— Ні, Дуг, тільки ти один, — почув він ген з берега голос дідуся.