...збудоване на піску...
Джордж Герберт[1]
Лінія складається з нескінченної кількості точок, площина з нескінченної кількості ліній, об'єм з нескінченної кількості площин; супероб'єм з нескінченної кількості об'ємів... Ні, безумовно, це надто геометричний[2], не найкращий спосіб розпочати мою оповідь. За наших часів кожне фантастичне оповідання прагне здатися достовірним, однак моє — справді достовірне.
Я живу самотньо, на четвертому поверсі будинку по вулиці Бельграно. Якось кілька місяців тому, надвечір, хтось постукав у мої двері. Я відчинив, і до мого помешкання зайшов незнайомець — високий на зріст, з невиразними рисами. А може, він здався мені таким через мою короткозорість. Увесь його зовнішній вигляд свідчив про пристойну бідність.
Костюм його був сірого кольору, і в руці він тримав валізу. Я одразу завважив, що переді мною іноземець. Спершу він здався мені старим; потім я збагнув, що мене ввело в оману його рідке русяве волосся, майже біле, як у скандінава. Під час нашої розмови, яка тривала менше години, я дізнався, що він родом з Оркнейських островів[3].
Я вказав йому на стілець. Він трохи помовчав. Був сумний, як оце я зараз.
— Я продаю Біблії,— мовив він.
Я відповів не без хвастощів:
— В цьому домі є кілька білій англійською мовою, серед них найперша — Джона Вікліфа[4]. Маю також видання Сіпріано де Валери[5], Лютера — з літературної точки зору воно найгірше — і примірник вульгати[6]. Як бачите, якщо мені чогось і бракує, то, в усякому разі, не Біблій.
Він помовчав і відказав:
— Я продаю не тільки Біблії. Можу показати священну книгу, яка, певно, вас зацікавить. Я купив її в Біканері[7].
Він розкрив валізу й поклав книгу на стіл. Це було видання ін-октаво, в матер'яній палітурці. Безсумнівно, книга пройшла через багато рук. Я роздивився її, мене вразила її незвичайна вага. На корінці стояв напис: "святе письмо", а трохи нижче— "Бомбей".
— Дев'ятнадцяте століття,— завважив я.
— Не знаю. Не довідувався.
Я відкрив її навмання. Шрифт був незнайомий. Сторінки виявились обтріпаними, поліграфія проста. Текст, надрукований у дві колонки, як у Біблії, був убористий, вірші йшли по порядку. У верхньому кутку кожної сторінки стояла арабська цифра. Я звернув увагу на те, що на парній сторінці була цифра, припустимо, 40514, а на наступній, непарній — 999. Я перегорнув сторінку, на звороті стояла восьмизначна цифра. Тут же була невеличка ілюстрація, такі звичайно можна побачити в енциклопедичному словнику: якір, нарисований пером, наче ним водила невправна дитяча рука.
Цієї миті незнайомець проказав:
— Дивіться уважно. Ви вже ніколи цього не побачите.
Погроза вчувалася в його словах, але не в тоні.
- Хорхе Луїс Борхес — Про двох яким снилось
- Хорхе Луїс Борхес — Чорнильне Дзеркало
- Хорхе Луїс Борхес — Шість головоломок для дона Ісидро Пароді
- Ще 33 твори →
Я запам'ятав те місце й закрив книгу. І одразу розгорнув її. Марно гортав сторінку за сторінкою, шукаючи зображення якоря. Намагаючись приховати свою розгубленість, запитав:
— Це переклад святого письма на одну з мов, поширених в Індії, чи не так?
— Ні,— заперечив він.
Потім стишив голос, немов намірявся розкрити мені таємницю:
— Я придбав її в одному містечку, в міжгір'ї, дав за неї кілька рупій та Біблію. Її власник не вмів читати. По-моєму, в книзі книг він вбачав якийсь амулет. Він належав до найнижчої касти: люди боялися наступити на його тінь, щоб не заразитися. Він розповів мені, що його книга зветься Книгою піску, бо ні книга, ні пісок не мають ані початку, ані кінця.
Він попросив, аби я знайшов першу сторінку.
Я поклав ліву руку на палітурку й розкрив книгу великим пальцем, майже притиснутим до вказівного. Все було марно: кожного разу між обкладинкою та рукою виявлялось кілька сторінок. Вони ніби виростали з книги.
— А тепер пошукайте останню.
Я й тут зазнав невдачі; тож насилу пробелькотів не своїм голосом:
— Цього не може бути.
Продавець Біблій, не підвищуючи голосу, відповів:
— Не може бути, однак є. Кількість сторінок у цій книзі справді безконечна. Жодна з них не є першою, ані останньою. Не знаю, чому вони пронумеровані так довільно. Певно, щоб дати зрозуміти, що нескінченний ряд можна виразити будь-якими цифрами.
Потім, немов розмірковуючи вголос, він додав:
— Якщо простір нескінченний, ми перебуваємо у будь-якій точці простору. Якщо час нескінченний, ми перебуваємо у будь-якій точці часу.
Його розумування розлютили мене. Я запитав:
— Ви, звісно, віруючий?
— Так, я пресвітеріанин. Моє сумління чисте. Я певен, що не ошукав тубільця, коли віддав йому Біблію за його диявольську книгу.
Я запевнив його, що йому нема в чому себе дорікати, й поцікавився, як він опинився у нас, чи не проїздом? Він відказав, що за кілька днів сподівається повернутися на батьківщину. Отоді я й дізнався, що він шотландець з Оркнейських островів. Я зауважив, що люблю Шотландію, бо люблю Стівенсона та Х'юма[8].
— І Роббі Бернса,— додав він.
Під час розмови я все роздивлявся нескінченну книгу. І з удаваною байдужістю запитав:
— Ви хочете запропонувати цей цікавий примірник Британському музею?
— Ні. Я пропоную його вам,— і він назвав досить високу ціну.
Я відповів цілком щиро, що не маю таких грошей, і замислився. За хвилину у мене визрів задум.
— Пропоную вам обмін. Ви придбали цей том за кілька рупій і Біблію. Я дам вам пенсію, яку щойно одержав, і надруковану готичним шрифтом Біблію Вікліфа. Я успадкував її від своїх батьків.
Я пішов до спальні, виніс йому гроші й обіцяну книгу. Він погортав сторінки, із завзяттям бібліофіла роздивився палітурку.
— Згода.
Мене здивувало, що він не торгується. Вже потім я збагнув, що він увійшов у мій дім з наміром продати книгу. Не перелічивши грошей, гість сховав їх до кишені.
Ми порозмовляли про Індію, про Оркнейські острови і про норвезьких ярлів[9], які там правили. Вже поночіло, коли той чоловік пішов. Більше я його не бачив, і ім'я його мені невідоме.
Я вирішив поставити Книгу піску на порожнє місце, де раніше стояла Біблія Вікліфа, та зрештою надумав сховати її за кількома розрізненими томами "Тисячі та одної ночі".
Я ліг, але не зміг заснути. О третій чи о четвертій годині ранку ввімкнув світло. Знайшов неймовірну книгу й заходився гортати її. На якійсь сторінці побачив гравюру-маску. В кутку сторінки стояла дев'ятизначна цифра, не пам'ятаю вже, яка.
Нікому не показав я свій скарб. До щастя володіння книгою додався страх її втратити, а згодом побоювання, що насправді вона не безмірна. Ці дві тривоги посилили мою давню мізантропію. У мене залишалось кілька друзів, я перестав зустрічатися з ними. Бранець книги, я майже не виходив з дому. З допомогою лупи дослідив пошарпаний корінець і палітурку: ні, це не підробка. Я помітив, що невеличкі ілюстрації вміщені через кожні дві тисячі сторінок. Став занотовувати їх у блокноті і швидко його списав. Вони ніколи не повторювалися. Вночі, в невеличкі проміжки часу, відвойованого у безсоння, я снив книгою.
Кінчалося літо, і я усвідомив, яка це страшна книга. Мені довелося визнати, що я, котрий дивився на неї й торкався її своїми пальцями, став таким же страшним, як і вона. Я відчув, що це предмет страхітливого сну, гидка мара, яка ганьбить і руйнує дійсність.
Я хотів був спалити її, однак побоявся, що нескінченна книга й горітиме нескінченно і закурить усю планету.
Згадав, що читав колись, буцімто листок найкраще можна сховати в лісі. До пенсії я працював у Національній бібліотеці, де зберігається дев'ятсот тисяч книжок; знав, що праворуч від вестибюля круті сходи ведуть до підвалу, в якому складені газети й карти. Непомітно для бібліотекарів я поставив Книгу Піску на один з вологих стелажів. Постарався не запам'ятати, на якій висоті й відстані від дверей.
Я відчуваю деяку полегкість, однак намагаюсь обминати вулицю Мексики[10].
[1] Герберт Джордж (1593—1633) — англійський поет. Автор збірки "Храм. Священна книга" (1633).