Вигадані фантазії

Хорхе Луїс Борхес

Вигадані фантазії

Передмова

Хоч, може, й не такі надумані, новели цієї книжки не відрізняються від попередніх. Дві з них, можливо, заслуговують на дещо більшу увагу: "Смерть і компас" та "Фунес — людина з феноменальною пам'яттю". Перша з них, попри її німецькі та скандинавські імена, відбувається в примарному Буенос-Айресі. Сумнівної слави вулиця Тулон — це Пасео-де-Хуліо, "Тріст-ле-Руа" — готель, у якому Герберт Еш одержав і, мабуть, не прочитав одинадцятий том ілюзорної енциклопедії. Коли новелу вже було написано, я подумав про те, щоб заповнити нею якомога більше часу та простору: помста могла перейти у спадщину; перша літера Імені могла бути вимовлена в Ісландії, друга в Мексиці, третя — в Індостані. Чи треба мені пояснювати, що хасиди включали в себе святих, а необхідність принести в жертву чотири життя, щоб здобути чотири літери, які складають Ім'я,— це фантазія, яку мені продиктувала форма моєї новели?

Буенос-Айрес, 29 серпня 1944 р.

Постскриптум 1956 р. Я додав до цієї серії ще три оповідання: "Південь", "Секта Фенікса" та "Кінець". Крім одного персонажа — Рекабаррена,— чия нерухомість і пасивність послужили мені для контрасту, я нічого, або майже нічого, не вигадав у короткому сюжеті останнього оповідання; все, що в ньому відбувається, неявно описане в одній знаменитій книжці, і я був перший, хто розкопав цей зміст або, принаймні, чітко його виклав. В алегорії Фенікса я поставив перед собою проблему розповісти про досить звичайний факт — факт Таємниці — в нерішучій і поступовій манері, яка зрештою приводить до незаперечного й очевидного наслідку; я не знаю, наскільки мені пощастило домогтись успіху. Щодо "Півдня", який, можливо, є одним з моїх найкращих оповідань, то мені досить попередити читача, що його можна читати і як безпосередню розповідь про певні події, і зовсім по-іншому.

Шопенгауер, Де Квінсі, Стівенсон[162], Маутнер[163], Бернард Шоу[164], Честертон[165], Леон Блуа[166] складають різноплановий список авторів, яких я постійно перечитую. У христологічній фантазії, що має назву "Три версії Юдиної зради", я помічаю, як мені здається, далекий вплив останнього з них.

X. Л. Б.

Фунес — людина з феноменальною пам'яттю

Я його згадую (хоч я не маю права промовляти це священне дієслово, лише один чоловік у світі мав таке право, і цей чоловік уже мертвий) з темною квіткою пасифлори в руці, яку він бачив так, як ніхто не міг її бачити, навіть якби дивився на неї від світанку до ночі, протягом усього свого життя. Я згадую його мовчазне індіанське обличчя, що здавалося навдивовижу далеким, за сигаретою. Згадую (так мені здається) його руки з витонченими довгими пальцями. Згадую, біля цих рук, горщик для чаю мате[167] з гербом Уругваю. Згадую жовту мату, якою було завішене вікно, з якимось затуманеним озерним краєвидом. Дуже добре згадую його голос, розмірений, невдоволений, з носовим призвуком, голос давнього жителя передмість, без сучасних італійських свистячих звуків. Я бачив його не більш як тричі, востаннє — 1887 року... Мені здається, було б дуже добре, якби всі ті, хто з ним зустрічався, написали про нього; моя розповідь, мабуть, була б найкоротшою і найменш інформативною, але не менш неупередженою, ніж усі інші в тому збірнику, який ви опублікуєте. Моє прикре аргентинське походження не дасть мені співати дифірамби — а цей жанр в Уругваї обов'язковий, коли йдеться про уругвайця. "Писака, піжон, буенос-айреський ферт!" Фунес не вимовив цих образливих слів, але я не маю найменшого сумніву в тому, що в його очах я був представником саме цього нікчемного племені. Педро Леандро Іпуче[168] написав, що Фунес був попередником надлюдини, "диким і недорікуватим Заратустрою"; я не маю наміру з ним сперечатися, але не слід також забувати, що він був родом з Фрай-Бентоса, а це накладало певні невиліковні обмеження.

Мій перший спогад про Фунеса дуже чіткий. Я бачу його в березневих, а може, лютневих сутінках вісімдесят четвертого року. Мій батько в тому році повіз мене провести літо у Фрай-Бентосі. Разом з моїм кузеном Бернардо Аедо ми поверталися з маєтку Сан-Франсиско. Ми поверталися верхи на конях, співаючи, але то була не єдина причина мого радісного настрою. Після задушливого спекотного дня в небі почала формуватися величезна чорна хмара. Її підганяв південний вітер, дерева вже гнулися мало не до землі, і я боявся (і сподівався), що злива захопить нас на відкритому місці. Ми, можна сказати, мчали наввипередки з бурею. Незабаром ми вже звернули у вузенький провулок, який глибоко занурювався між двома високо піднятими, викладеними з цегли хідниками. Зненацька стало зовсім поночі; я почув швидкі й наче скрадливі кроки десь угорі; задерши голову, я побачив хлопця, який біг по високому напіврозваленому хіднику, наче по вузькій і напіврозваленій стіні. Пам'ятаю шаровари, альпаргати, пам'ятаю сигарету на тлі суворого обличчя, а вгорі над усім цим хмару, що вже затулила все небо. Несподівано Бернардо крикнув, звертаючись до хлопця:

— Котра година, Іренео?

Не глянувши на небо, не стишивши свій біг, той відповів:

— За чотири хвилини восьма, друже Бернардо Хуане Франсиско.

Голос був дзвінкий, насмішкуватий.

Я людина неуважна й відразу забув би про наведений вище діалог, якби мені не нагадав про нього кузен, підбурюваний (як мені здається) певним місцевим патріотизмом і бажанням висловити свою байдужість до глузливого величання його всіма трьома іменами.

Він розповів мені, що хлопець, якого ми зустріли у провулку, це такий собі Іренео Фунес, наділений деякими дивними рисами та здібностями,— наприклад, він усіх уникає і завжди може сказати точний час, не дивлячись на годинник. Він син місцевої прасувальниці Марії Клементіни, а його батьком декотрі називають лікаря з солеварні, англійця О'Коннора, а інші — дресирувальника чи слідопита з департаменту Сальто. Живе він з матір'ю, на вулиці, яка веде до маєтку "Лаври".

У вісімдесят п'ятому та вісімдесят шостому роках ми жили влітку в місті Монтевідео. У вісімдесят сьомому я знову поїхав до Фрай-Бентоса. Розпитав, як і годиться, про всіх знайомих, а наостанок дійшов і до "живого хронометра" — Фунеса. Мені відповіли, що його скинув необ'їжджений кінь у маєтку Сан-Франсиско, і він тепер паралізований — схоже, назавжди. Пригадую, як мене охопило відчуття чогось магічного, коли я почув цю звістку: того єдиного разу, коли я його бачив, ми скакали верхи на конях з маєтку Сан-Франсиско, а він біг над нами вгорі по високому хіднику. Сам факт, який повідомив мені кузен Бернардо, був схожий на сновидіння, складене з елементів того, що вже колись сталося. Мені сказали, що він не підводиться з ліжка, лежить, не відриваючи погляду від смоківниці за вікном або від павутини. Вечорами він дозволяв, щоб його підсунули до вікна. Гординя його доходить до того, що він удає, ніби лихо, яке його спостигло, стало для нього благодійним... Я двічі бачив його крізь віконні ґратки, які ніби грубо підкреслювали його становище вічного в'язня. Одного разу я бачив його нерухомим, з заплющеними очима; другого — він також не ворушився, але зосереджено дивився на духмяне стебло сантоніни.

загрузка...

На той час я не без певної марнославної пихи взявся за студіювання латини. У моїй валізі лежали "De viris illustribus"[169] Ломонда[170], "Thesaurus"[171] Кішри[172], коментарі Юлія Цезаря[173] й один з томів "Naturalis Historia"[174] Плінія, який переважав (і досі переважає) мої скромні можливості опанування латини. Усе стає відомо в малому містечку або в селі; Іренео у своєму ранчо на околиці незабаром довідався про прибуття цих незвичайних книг. Він надіслав мені листа, барвистого й церемонного, в якому нагадав про нашу зустріч, на жаль, швидкоплинну, "дня сьомого лютого, року вісімдесят четвертого", згадав про великі послуги, які дон Ґреґоріо Аедо, мій дядько, що помер того самого року, "надав обом батьківщинам під час відважного походу на Ітусаїнґо", і просив дати йому почитати якийсь із томів, додавши до нього словник, "щоб я міг добре зрозуміти текст оригіналу, бо ще не знаю латини". Він обіцяв повернути мені книжки в доброму стані — й дуже швидко. Почерк був чудовий, літери виписані дуже чітко; орфографія того типу, яку закликав застосовувати Андрес Бельйо[175]: і замість y, j замість g. Спочатку я подумав, що це якийсь розіграш. Мої брати в перших запевнили мене, що ні, що це цілком у дусі Іренео. Я не знав, чому приписати — нахабству, невігластву чи дурості — переконаність у тому, що для прочитання текстів, написаних такою складною мовою, як латина, не треба іншого інструменту, крім словника; щоб цілком і відразу розвіяти його ілюзії, я передав йому "Gradus ad Parnassum"[176] Кішри і том Плінія.

Чотирнадцятого лютого мені надіслали телеграму з Буенос-Айреса, щоб я повертався негайно, бо мій батько почувається "не зовсім добре". Нехай простить мені Бог, але горде усвідомлення того, що я адресат термінової телеграми, бажання дати зрозуміти всьому Фрай-Бентосу, що м'яке формулювання телеграми не відповідає її справжньому змісту, спокуса драматизувати своє горе, вдаючи мужній стоїцизм, мабуть, перешкодили мені відчути справжній біль. Збираючи валізу, я помітив, що серед моїх книжок бракує "Сходинки до Парнасу" та першого тому "Природничої історії". "Сатурн" відпливав уранці, наступного дня; тож, повечерявши, я вирушив до Фунеса. Мене здивувало, що ніч була не менш задушлива, аніж день.

У пристойно прибраному ранчо мене зустріла мати Фунеса.

Вона сказала мені, що кімната Іренео у глибині дому і щоб я не дивувався, якщо в ній поночі, бо Іренео може годинами не запалювати свічки. Я перетнув вимощене плитами патіо[177] і крізь невеличкий коридор вийшов у друге патіо. Там я помітив одну виноградну лозину, хоч темрява здалася мені непроникною. Потім почув високий, позначений насмішкуватими нотами голос Іренео. Цей голос говорив латиною; цей голос (що лунав з темряви) проказував з якоюсь протяглою втіхою чи то промову, чи молитву, чи заклинання. У невимощеному патіо лунали римські слова — моєму страхові вони здалися незрозумілими, нескінченними; згодом під час нескінченно тривалої розмови, яка відбулася в ту ніч, я довідався, що він читав перший абзац з двадцять четвертого розділу сьомої книги "Природничої історії"; останніми словами там були: ut nihil non iisdem verbis redderetur auditum[178].

Анітрохи не змінивши голосу, Іренео запросив мене увійти.

1 2 3 4 5 6 7