Безсмертний

Хорхе Луїс Борхес

ХОРХЕ ЛУЇС БОРХЕС

БЕЗСМЕРТНИЙ

Соломон говорить: "Немає на світі жодної нової речі". Отже, як Платон уявляв собі, що всяке пізнання — це лиш пригадування, так Соломон говорить протилежне, що всяка новина — це тільки забуття.

Френсіс Бекон, "Есе", 1. VIII.

У Лондоні на початку липня 1929 року антиквар Джозеф Карта-філус зі Смірни подарував принцесі Люцінзі "Іліаду" в перекладі Попа (1715—1720)—шість невеличких томиків. Беручи їх, принцеса обмінялася з антикваром кількома словами. Вона розповідає, що антиквар був виснажений, землистий, з сірими очима і сивуватою бородою, з на диво невиразним обличчям. Вільно і невимушено розмовляв він різними мовами, за кілька хвилин з французької перейшов на англійську, з англійської на таємничу суміш іспанської з Салонік і португальської з Макао. В жовтні принцеса почула від одного з пасажирів "Зевса", що Картафілус помер на кораблі, пливучи додому, до Смірни, і що поховано його на острові Іос.

В останньому томі "Іліади" принцеса знайшла цей рукопис. Оригінал написаний по-англійськи і рясніє латинізмами. Подаємо його дослівний переклад.

І

Наскільки пригадую, мої поневіряння розпочалися в одному з садів у Фівах Стобрамних, за часів імператора Діоклетіана. Я воював (без слави) у недавніх єгипетських війнах, був трибуном легіону, що стояв у Вероніці, якраз навпроти Червоного моря; лихоманка і магія вигубили багатьох воїнів, яких великодушно помилувала криця. Маври були переможені; земля, яка раніше належала бунтівним містам, була довічно присвячена плутонічним богам. Повержена Александрія марно благала імператора про милосердя; легіони тріумфували майже рік, але я встиг тільки глянути в обличчя Марса. Те, що я не відчув усіх жахів війни, мучило мене, і, може, саме тому я й кинувся крізь страхітливі неосяжні пустелі на пошуки таємничого Міста Безсмертних.

Поневіряння мої розпочалися, як уже я згадував, в одному з садів у Фівах. Всю ту ніч я не міг заснути, бо шось виборювалось у моєму серці. Ще перед світанком я піднявся. Раби мої спали, місяць був такого самого кольору, як і пісок. Якийсь вершник, змучений і закривавлений, під'їжджав зі сходу. За кілька кроків од мене він упав з коня. Кволим голосом, задихаючись, спитав мене, як називається ріка, що омиває мури міста. Я відповів, що це Єгипет, який живиться дощами. "Я шукаю іншу ріку, — мовив він сумно, — таємничу ріку, яка очищає людей від смерті". Стікаючи темною кров'ю, він сказав мені, що його батьківщина — у горах, аж за Гангом. Від співвітчизників своїх він чув, що далеко-далеко на заході, там, де кінчається світ, є ріка, вода якої дає людині безсмертя. А на другому боці ріки лежить Місто Безсмертних; пишне воно своїми чудовими балюстрадами, амфітеатра-ми й храмами.

Ще не зійшла ранкова зоря, як він помер, а я надумав розшукати Місто Безсмертних і ріку. Кілька мавретанських в'язнів на тортурах підтвердили оповідь подорожанина; хтось згадав Єлісейські поля на краю світу, де люди живуть вічно; хтось інший — вершини, на яких народжується Пактол 1 і мешканці яких живуть по сто років. В Римі я розмовляв з філософами, котрі вважали, що продовження життя людей є продовженням їхньої агонії і множенням їхньої смерті. Я не знаю, чи вірив сам коли-небудь в існування Міста Безсмертних; проте в той час мені вистачило рішучості відшукати його. Флавій, проконсул Гетулії, дав мені двісті воїнів на цю справу. Я завербував також найманців, які сказали, що добре знають дорогу в той край і які згодом утекли перші.

Пізніші події майже витіснили з моєї пам'яті спогади про перші дні нашого походу. Вирушили ми з Арсіноя і незабаром опинились у розпеченій пустелі. Проминули країну троглодитів, котрі їдять змій і не вміють розмовляти; країну гарамантів, у яких спільні жінки і які харчуються м'ясом левів, країну аугілів, для яких єдиною святинею є Тартар. Ішли ми й іншими пустелями, де пісок чорний, де мандрівець змушений подорожувати у нічний час, бо вдень сонце обпікає вогнем. Здалеку я побачив гору, що дала ім'я Океанові: на її схилах росте гостролист, який знешкоджує отруту; на вершині її живуть сатири, дикий, кровожерний і розпусний люд. Нам здалося неймовірним, щоб у такому варварському оточенні, де земля народжує потвор, могло ховатися Місто Безсмертних. Ми посувалися далі, бо повернутись назад було б для нас ганьбою. Деякі сміливці спали, підставивши обличчя місячному сяйву — їх згубила лихоманка; інші, тамуючи спрагу смердючою водою з цистерн, напилися до божевілля й смерті. Дехто з воїнів утік, а решта згодом збунтувалася. Я втихомирював їх рішучими й суворими заходами. Я чинив правильно, але один центуріон сказав, що бунтівники (які жадали помсти за те, що одного з них розіп'яли на хресті) готують мені смерть. Я утік з табору з кількома воїнами, що були мені вірними. У пустелі я загубив їх серед піщаних горбів і довгої ночі. Бронзова стріла поранила мене. Кілька день я блукав, шукаючи води; а може, то був один день, до нескінченності збільшений сонцем, спрагою і страхом перед спрагою. Вибирати до-

Хорхе ЛуТс БОРХЕС.

рогу я довірив своєму коневі. На світанку далина наїжачилась пірамідами і вежами. Мене мучила жага — снився невеличкий і прозорий лабіринт: всередині лабіринту я бачив глек з водою, руки мої майже торкались його, але такі заплутані і покручені були повороти, що я знав — помру раніше, ніж дотягнуся до того глека.

II

Коли я виринув нарешті з того страхіття, то побачив, що лежу із зв'язаними руками у довгастій камінній печері з домовину завбільшки, вирубаній у якийсь надлюдський спосіб у схилі гори. Схил був вологий, вигладжений швидше часом, ніж якоюсь цілеспрямованою дією. Серце в мене болісно калатало; груди палила спрага. Я вихилився з печери і слабо крикнув. Під горою безшумно котив свої води каламутний потік, пробиваючись крізь нечистоти й пісок; а на тому березі ясніло в промінні (вечірнього, а може, раннього) сонця Місто Безсмертних. Я побачив мури, склепіння, будинки і вежі. Стояло місто на камінному крузі. На горі вдалині рясніли печери, подібні до тієї, в якій лежав я. В піску чорніли не надто глибокі колодязі. З печер і колодязів вилазили люди — голі, з сірою шкірою, з закустраними бородами. Здалося мені, що я пізнаю їх: належали вони до тваринного поріддя троглодитів, які населяють узбережжя Аравійської затоки і ефіопські гроти, не здивувало мене й те, що вони не розмовляють і що їдять змій.

Нестерпність спраги зробила мене зухвалим. Роздивившись, що лежу в якихось тридцяти ступнях від підніжжя, я, заплющивши очі, — руки в мене були зв'язані за спиною, — скотився униз. Занурив скривавлене обличчя в темну воду. Пив так, як п'ють звірі. Перед тим, як знову поринути в сон і марення, невідомо чому, я проказав по-грецькому: "Люд багатої Зелеї, що Езепу чорну воду п'є..."

загрузка...

Не знаю, скільки днів і ночей пролинуло наді мною. Зболений, нездатний вернутися до печери, голий, на байдужому піску, я дозволив місяцеві й сонцю бавитись моєю нещасною долею. Марно просив я їх, щоб наслали на мене смерть. Проте якогось дня гострим каменем я розрізав свої пута. Іншого дня я встав і спромігся випросити або й поцупити — я, Маркус Фламініус Руфус, військовий трибун одного з легіонів Риму — свій перший шматок огидного, ненависного мені зміїного м'яса.

Шалене бажання побачити Безсмертних, торкнутися надлюдського Міста, майже позбавило мене сну. Ніби вгадавши мої наміри, не спали й троглодити: спочатку мені здавалося, що вони мене охороняють, потім, що перейнялися моїм неспокоєм, як можуть перейнятися собаки. Щоб залишити їхнє варварське селище, я вибрав найлюдні-ший час — годину, коли западав вечір, коли всі троглодити вибиралися з печер та колодязів й невидющими очима вдивлялися у захід. Я голосно помолився, не для того, щоб привернути до себе божу ласку, а для того, щоб налякати плем'я гучними словами. Тоді перетнув потік по піщаних мілинах і попростував до Міста. Збентежено услід за мною пішло двоє чи троє людей. Вони були (як і інщі з їхнього роду) дрібні на зріст і не викликали страху, а саму лиш огиду. Мені довелося обминути кілька нерівних западин, що скидалися на каменярні; засліплений величністю Міста, я уявляв, що до нього йти зовсім близько.

Аж опівночі ступив я на чорну тінь його мурів. Мене охопив священний трепет. Настільки відворотними для людини є новизна і пустеля, що я зрадів, помітивши одного з троглодитів, який ішов слідом за мною до кінця. Я заплющив очі і чекав (не засинаючи), аж поки заясніє день.

Я вже казав, що Місто стояло на камінному крузі. Цей круг був подібний до крутої скелі; заввишки він був такий же, як і мури. Дарма я пришвидшував ходу — на чорній основі не було найменшої нерівності, а стіни здавалися глухими — в них не виднілось жодних дверей. Немилосердна спека змусила мене сховатися в якусь печеру; там я побачив колодязь, а в ньому сходи, що вели круто вниз у темряву. Я спустився; серед хаосу глухих галерей набрів на просторе кругле підземелля, ледве помітне. В цьому підземеллі було дев'ять дверей — вісім з них вели до лабіринту, який зрештою приводив у те саме підземелля; дев'яті двері вели до іншого підземелля — теж круглого. Я не звертав уваги, скільки було їх, отаких підземних круглих залів — мої нещастя і неспокій душі їх примножили. Тиша стояла ворожа і майже мертва; ні шереху, ні шелесту в цих глибоких камінних лабетах, окрім підземного вітру, походження якого було мені незрозумілим; в щілинах безшумно губились краплини іржазої води. Хоч як було мені моторошно — незабаром я призвичаївся до цього химерного світу; здавалось неймовірним, що може існувати щось інше, ніж підвали, обладнані дев'ятьма дверима, великі підвали, що розгалужуються. Я не пригадую, чи довго ходив отак підземеллями; знаю лише, що якось сплутав, у ностальгічній тузі, бридке селище варварів і своє рідне місто, повите виноградниками.

В глибині одного з ходів несподівано перепинила мені дорогу стіна, і десь згори упав на мене промінчик світла. Я підвів засліплені темрявою очі — і на карколомній, неймовірній височині побачив цятку неба, такого блакитного, що воно могло здатися мені пурпуровим. У стіні були залізні східці. Я став підійматися ними.

1 2 3